Сусідка Оксана Павлівна з’явилася біля хвіртки, мов тінь, саме в ту мить, коли Ірина ставила на землю важкий пакет із саджанцями. Жінка насторожено озирнулася, ніби побоювалася, що її почує навіть паркан, і заговорила швидко, майже пошепки, ковтаючи закінчення слів.
— Ірино, ви ж знаєте, я не з тих, хто даремно плітки розносить. Але по середах біля вашої хвіртки стоїть машина…
Ірина лише всміхнулася.
— То ж наша машина, Оксано Павлівно. Не якийсь там привид.
Сусідка хитро прищулилася.
— Наша, то наша. От тільки за кермом Андрій, а поруч із ним — дівчина. Брюнетка. І, повірте, вони там не картоплю копають.
Ірина тоді розсміялася. Сміх вийшов сухий, короткий, наче тріск сухої гілки.
— Оксано Павлівно, ви в мене просто чарівна. Мій Андрій по середах, як він сам казав, рятує світ.
— Ну от і рятує, — відрізала сусідка. — Одну конкретну пані. Третю середу підряд.
Ірина підхопила пакет і подякувала. Коли вона йшла до будинку, всередині ніби щось тихо опало, як пил після різко зачинених дверей. Вона сіла на сходинку, але в голові рахувала не зради. Вона рахувала гроші.
П’ять років шлюбу. Дітей поки не планували: спершу навчання, потім «треба рік пожити для себе», потім «ще два». Жили широко: гори, море, компанії, легкі заробітки — без жодних клопотів. Дідова трикімнатна квартира в місті, своя, без оренди. Меблі там були такі міцні, ніби дід збирався жити вічно.
Але потім дід після операції почав згасати, пересів у візок, і мама забрала його до себе. Квартиру не переоформлювали, просто віддали її Ірині з Андрієм. І саме тоді в Андрія заговорило самолюбство.
— Я у твоїй квартирі почуваюся як приживала, — жалівся він тоді. — Друзі ще й кепкують: мовляв, розлучайся, ми її відберемо, бо в неї ж усе готове.
— У тебе друзі дуже веселі, — відповідала Ірина. — От тільки на інше в них фантазії не вистачає.
— Іро, я серйозно. Хочу власне. Давай візьмемо дачу в іпотеку. Трава, свіже повітря, гойдалки. А потім і діти.
Ось на цих словах він її й упіймав. Просто закинув гачок.
Іпотеку на дачу оформили на його матір, Світлану Петрівну, бо лише в неї була бездоганна кредитна історія. У самого Андрія вона була така, що йому б, мабуть, і телефон у розстрочку не дали: позичав раніше, віддавав коли як, а переважно — абияк.
— Схема проста, — пояснював він, недбало креслячи пальцем у повітрі. — Батьки продають гараж і машину, вносять перший внесок. А ми вже закриваємо щомісячні платежі.
— «Ми» — дуже цікаве слово, — холодно зауважила Ірина. — У мене й так уже висить автокредит.
— Та ти ж не одна! Я теж вкладаюся! — обурювався він.
— Андрію, ти вкладаєшся натхненням. А його, на жаль, у касі не приймають.
Тоді він демонстративно образився, зачинився в кімнаті. Увімкнув свій потужний комп’ютер, який нібито купив «для роботи», і до півночі рубав монстрів у кріслі, що коштувало половину її зарплати. Зранку приніс їй сніданок і знову промовив те магічне слово — «діти». Вона здалася.
Пів року все йшло рівно. Щомісячний платіж по іпотеці зникав першого числа, і, якщо чесно, здебільшого — з її картки. А потім настала та сама середа, і Ірина поїхала зовсім не туди, куди збиралася.
Хвіртка на дачі була лише прикрита. Машина стояла біля сараю. У маленькому будиночку висів стійкий запах чужих парфумів — солодких, дешевих і надто настирних. Ірина дістала телефон, увімкнула запис і штовхнула двері кімнати.
Ковдра сіпнулася. З-під неї виглянули дві голови: його — з пасмом волосся, прилиплим до чола, і її — брюнетки, в якої очі округлилися, мов дві монети.
— Іро! Іро, ти не так зрозуміла! — Андрій підскочив, натягуючи ковдру до горла, наче скривджена панночка.
— Я поки що взагалі нічого не зрозуміла. Просто зайшла. Можете, між іншим, і далі, я не ревнива.
— Припини знімати! Відклади телефон! Що ти робиш?!
— Архівую. У тебе ж пам’ять коротка, потім скажеш, що нічого такого не було.
Брюнетка заметушилася, вибираючись із простирадла й хапаючи одяг із підлоги, дихала часто й голосно. Андрій забекав — інакше той звук і не назвеш.
— Це нічого не означає! Іро, це випадковість! Це помилка!
— Третя середа поспіль — це вже не помилка, Андрію, це абонемент.
— Хто тобі сказав?! Та стара сусідка?! Вона бреше!
— Вона так детально бреше, що за її словами я знайшла навіть твої шкарпетки під столом. Твої, між іншим.
Ірина не кричала. Вона стояла в дверях спокійна, майже незворушна, і це било сильніше за будь-який крик. Поки ці двоє поспіхом одягалися, вона відкрила в телефоні онлайн-сервіси й кількома дотиками пальців оформила все, що треба.
— Не поспішайте, — сказала вона, піднявши погляд. — Одягайтеся спокійно. Я вже йду. А заяву на розлучення я вже подала.
Брюнетка ахнула, похитнулася і м’яко осіла на підлогу.
— Їй погано! Іро, їй погано, допоможи!
— У неї є ти. Ти ж у нас рятівник. По середах.
У машині Ірина просиділа хвилину, поклавши руки на кермо. Потім набрала матір Андрія. Голос у неї не здригнувся жодною літерою.
— Світлано Петрівно, добрий день. Я вам зараз відео надішлю. Подивіться до кінця, там найцікавіше на другій хвилині.
— Іро, яке відео? Що сталося?
— Ваш син під ковдрою. Не сам. Я вже подала на розлучення. Готуйте йому диван.
— Господи… Іро, почекай, куди я його… у нас же дві кімнати, у другій Дана…
— От із Даною й вирішуйте. Вона свою кімнату, думаю, захищатиме дуже завзято.
Після цього Ірина вже нікого не набирала. Крім майстра.
Майстер приїхав десь за годину, і ще за двадцять хвилин новий замок уже стояв на дверях. До речі, він поскаржився, що за останній тиждень це вже четвертий такий виклик. Ірина розрахувалася, щільно зачинила за собою двері й пішла до кімнати. Там вона почала рахувати вголос.
Шість платежів за іпотеку. Додати сюди страховку. І ще ті гроші, які постійно зникали з її картки, бо в Андрія щоразу була «тимчасова затримка». Вона перевела погляд на його комп’ютер, крісло, монітор.
— Це моя компенсація, — прошепотіла вона в порожню кімнату. — Чистий розрахунок.
А потім, не гаючи ні хвилини, почала стягувати всі його речі в одну купу посеред кімнати. Без жодного порядку. Штани, футболки, книжки, зарядки, кабелі, черевики, кросівки, дезодоранти. Навіть грамоти за старі турніри, шолом і порожні коробки. Купа вийшла чимала, майже до пояса.
Потім Ірина набрала Богдана — колишнього друга Андрія. Колись у них стався великий скандал через спільний проєкт, і хто кого тоді «кинув», так і не з’ясували, але відтоді вони навіть не віталися.
— Ірино? Це ти? — здивовано промовив він у слухавку.
— Я. Богдане, мені потрібна допомога — дві міцні руки й місткий багажник. Треба відвезти речі Андрія на дачу.
— А де сам Андрій?
— У процесі пояснень зі світовою спільнотою. Якщо його на дачі не буде — просто перекинь мішки через паркан.
На тому кінці дроту зависла коротка, але дуже задоволена пауза.
— Через паркан, — повторив Богдан, і в його голосі прозвучала якась щира ніжність. — Я тобі ще й фото надішлю. Для звіту.
Він приїхав уже за двадцять хвилин і працював так завзято, що Ірина стояла поруч і мовчки відчувала глибоку повагу. Пакети швидко наповнювалися, вузли туго зав’язувалися, а ходки робилися по два мішки за раз. За годину кімната спорожніла. Залишилися тільки комп’ютер, крісло й монітор — і порожній прямокутник пилу на підлозі, де колись стояли його численні коробки.
Машина Богдана від’їхала, і майже одразу внизу грюкнули інші двері. Ірина почула кроки на сходах, а тоді — скрегіт ключа в замку. Ключ не підійшов. Скрегіт став сердитим.
— Іро! Іро, відчиняй! Ключ не працює!
— Ключ справний. Просто замок інший.
— Ти що, замок поміняла?! Ти серйозно?! За чотири години?!
— За дві. Майстер був вільний.
— Відкрий негайно! — він гупнув долонею по дверях. — Це мій дім теж!
— Це квартира мого діда, — спокійно відповіла Ірина. — Ти був тут гостем. Дуже довгим гостем, але з дивовижно короткою пам’яттю.
Вона відчинила двері, залишивши їх на ланцюжку. Андрій стояв блідий, із подряпаною шиєю, мокрий від поту — було видно, що батьки вже встигли з ним «поспілкуватися». Він скидався на битого пса, але пса, який ще міг вкусити.
— Навіщо ти матір у це втягнула?! Чого відео їй надіслала? Ти що, здуріла?!
— Вона ж поручителька твоєї біографії, Андрію. Хай знає, за що платить.
— Ти мене зганьбила! На весь світ!
— Світ у нас вузький: лише троє людей. Решту ти зганьбив сам, особисто, по середах.
— А де мої речі?! — він намагався зазирнути крізь щілину в порожній коридор. — Іро, де мої речі?!
— На дачі. Ти їх так любив — тепер будете разом.
— Хто відвіз?!
— Богдан.
Андрій аж захрипів. Обличчя в нього пішло червоними плямами, а голос став верескливим:
— Богдан?! Ти покликала Богдана?! Ти це спеціально! Ти мстива! Ти… ти…
— Обережніше, Андрію, слів у тебе й так небагато, а вечір довгий. Збережи те, що лишилося.
— Іро, послухай! — раптом змінив він тон, майже прошепотів, притискаючись до щілини. — Ну було й було! Один раз! Ну, хай два! Нічого ж не зламалося! Квартира стоїть, машина стоїть, усе як було! Іро, давай без дурниць!
— Усе на місці. Тільки ти вже зовні. Дрібниця, але яка різниця.
— Ти не маєш права мене виганяти!
— Маю. І, що важливіше, я вже це зробила.
Він замовк, важко дихаючи. І раптом в його очах майнуло щось інше — не сором, не біль. Чистий розрахунок. Він облизнув губи й запитав тим самим голосом, заради якого варто було прожити всі ці п’ять років, щоб його почути:
— То ти йдеш? А хто тоді тягнутиме іпотечний кредит за батьків?
Ірина зняла ланцюжок. Відчинила двері. І вдарила його по обличчю — раз, другий, третій. Не дуже сильно, але чітко. Як крапки в кінці речення.
— Отямився?
— Ти… ти з глузду з’їхала…
— Я тебе привела до тями. Ти питав про кредит, а не про дружину. Уточнюю: дружиною була я.
— Іро, але ж платіж першого! — Він учепився в одвірок. — Мама панікує! Батько гараж продав! Машину продав! Вони все вклали!
— Дуже гарно. Вони вклали, я платила, ти користувався. Акуратна схема, тільки зайва ланка — це ти.
— Ми ж разом брали!
— Оформлено на твою матір. А хто гасив? Скажи вголос, я запишу, мій телефон до такого вже звик.
Він мовчав.
— Тепер це твої проблеми, Андрію. Усі три: і дача, і платіж, і та брюнетка.
— Ти… ти не можеш так! Ти ж мене ні з чим залишаєш!
— Я залишаю тобі рівно те, що ти вибрав у середу. Не нарікай, вибір був твій, я навіть не голосувала.
— А комп’ютер?! Де крісло, монітор?!
— У рахунок тих шести платежів. Вважай, що ти зробив перший внесок у сімейний бюджет. Заднім числом, але хоч так.
— Я заберу!
— Спробуєш. Це буде твій найцікавіший проєкт після того, який ви з Богданом ділили.
Він відкрив рота, щоб закричати, але кричати було вже нікуди: двері зачинилися. Ірина двічі повернула новий замок і постояла, слухаючи, як він ще кілька хвилин говорить у порожнечу сходової клітки, а потім спускається вниз, чіпляючись сумкою за поручні.
На дачі було тихо й гидко. Мішки лежали біля ґанку рівним рядом — Богдан виклав їх акуратно, мов експонати. Один усе ж перекинув через паркан, просто з принципу.
Андрій, важко дихаючи, затягнув мішки всередину. Коли він опустився на диван, помітив зім’яте простирадло й чужу шпильку. Від озера тягнуло бридким болотним запахом і хмарами комарів. Зі звіроферми, що була за пів кілометра, щедро долинав свій «аромат». До кімнати залітали жирні нахабні мухи й одразу сідали Андрію на обличчя, не зважаючи на його роздратовані рухи.
Він завжди ненавидів цю дачу. Завжди. Тут неможливо було відпочити — лише дратівливі звуки та неприємний сморід. А тепер він отримав її повністю, разом із усіма зобов’язаннями по щомісячному іпотечному платежу. Він так домагався цього, щоб не почуватись нахлібником у дідовій квартирі Ірини, — і тепер ця «свобода» стала для нього тюремним строком.
Телефон задрижала в руці. Дзвонила мама.
«Андрію, ти де?» — пролунав стурбований голос Світлани Петрівни.
«Тут, мамо, на дачі. Тепер це моя офіційна адреса», — глухо відповів він.
«Дана сказала, що кімнату не віддасть. Вона так кричала, Андрію! Навіть свої речі до дверей посунула, щоб ти не зайшов».
«Мамо, я ж не прошу її кімнату», — спробував пояснити він.
«А що ж нам робити першого числа? Ти взагалі розумієш, що першого, Андрію?» — голос матері перейшов у благання.
«Розумію, мамо, розумію», — тихо сказав він, усвідомлюючи всю безвихідь ситуації.
Він поклав слухавку. Погляд ковзнув по мішках, потім затримався на зім’ятому простирадлі й знову повернувся до мішків, що мовчки чекали своєї долі. І тут на нього накотилася друга хвиля усвідомлення, значно страшніша за фінансові зобов’язання. Брюнетка, з якою він зраджував Ірині, виявилася заміжньою. У неї був чоловік — звичайний, спокійний, який ні про що не здогадувався. І найгірше — Ірина мала відеозапис їхньої «справи».
Він машинально потягнувся до телефону, щоб набрати її номер — не Ірини, а тієї іншої. Абонентка була поза зоною досяжності. Він набрав знову. Ще раз, і ще. Рука почала дрібно тремтіти. Андрій сидів у темряві, відмахуючись від настирливих мух. Тепер він благав лише про одне: щоб вона відчепилася. Щоб не дзвонила. Щоб її чоловік ніколи, ніколи не побачив ті дві хвилини відео, які Ірина так спритно зняла.
Ще недавно він мав усе: затишну дідову квартиру Ірини, саму Ірину, її машину, її безмежне терпіння, її стабільні щомісячні платежі по іпотеці. Усе стояло міцно, як стіни. А потім його щось смикнуло — саме тієї злощасної середи, і ці стіни, його стабільне життя, розсипалися вщент за один-єдиний день.
Тим часом Ірина сиділа на підлозі в порожній кімнаті, притулившись спиною до стіни. Вона розмовляла з матір’ю на гучному зв’язку.
«Іро, як ти?» — стурбовано запитала мама.
«Дивно, мамо. Наче дихаю глибше, ніж раніше».
«Дідусь питає, чи все ти правильно зробила», — продовжила мама.
«Передай йому: замок чудовий, німецький. Він точно схвалить», — із легкою усмішкою відповіла Ірина.
Мама на мить замовкла, потім коротко й сердито схлипнула.
«А як же цей іпотечний кредит за дачу? Вони ж тебе задзвонять, Іро!»
«Задзвонять — заблокую. Мамо, я шість місяців платила за чужу совість. Досить! Совість — це не іпотека, її за когось іншого не виплатиш», — впевнено сказала Ірина.
«Він обов’язково повернеться, Іро, буде просити».
«Звісно, повернеться. Із квітами й, мабуть, зі списком тих самих платежів», — іронічно відповіла Ірина.
«І що ти робитимеш?»
«Скажу йому: “Андрію, ти переплутав. Я була твоєю дружиною, а не поручителькою”». Ірина гірко всміхнулася.
«Він усе одно нічого не зрозуміє. У нього на слово “люблю” якась алергія, а на слово “перше число” — справжній рефлекс».
Ірина підвелася, пройшлася квартирою, відчуваючи легкість у кожному кроці. Відчинила вікно, впустивши в кімнату тепле вечірнє повітря. З вулиці долинув чийсь безтурботний сміх.
«Мамо, а знаєш, що найсмішніше? Він не спитав ані “пробач”, ані “чому ти так зробила”, навіть не поцікавився “як ти?”. Він запитав: хто ж тепер тягнутиме іпотечний кредит за дачу?»
«Господи…» — прошепотіла мама.
«От я й відповіла. Той, хто його брав. По середах». Вона подивилася на порожнє місце, де ще недавно стояли його коробки, і подумала не про платежі, а про те, що цю кімнату можна перефарбувати. У світлий, гарний колір. І повісити красиву полицю.
Телефон дзенькнув: надійшли фото від Богдана. Мішки біля ґанку, акуратно вишикувані в ряд. І один — за парканом, у траві, як останній штрих. Ірина подивилася на них і коротко засміялася. Цього разу сміх був зовсім інший — щирий, живий.