– Ти пробач мені, Ель, але я ще молодий, здоровий мужик! Зі своїми потребами, – Віктор опустив очі в підлогу, – мені потрібна нормальна повноцінна жінка!
– А ти, вибач, тепер ніколи не будеш такою. Вибач! Квартиру я тобі залишаю, я ж не якийсь там мерзотник!
З цими словами Віктор накинув на плечі величезний туристичний рюкзак, підхопив дві великі важкі валізи, й вийшов.
Ельвіра мовчки провела чоловіка поглядом. У голові була порожнеча. Та й що вона могла йому відповісти? Силою не бути милою…
…Віктор дуже гарно залицявся. Дарував квіти та плюшеві іграшки, співав пісні під вікном, цілував під місяцем, і присягався у вічному коханні.
Їхнє весілля було найромантичнішим з усіх весіль їх знайомих. А сімейне життя здавалося казкою. Вони купили машину. Потім квартиру. Мріяли про дитину.
У вихідні їздили на дачу до друзів. В одну з таких поїздок це і сталося…
Віктор хильнув, і зазбирався додому. На вмовляння Ельвіри та друзів виправдовувався:
– Завтра хочу попрацювати – треба здати важливий проєкт, а поки я тут прокинусь, поки зберуся, доки доїду до дому – буде вже опівдні, а мені б хотілося в понеділок на нараді вже показати готовий проєкт.
– Але ж ти вживав! – Еля навела головний аргумент.
– Еля, я поїду дуже тихо, не більше сорока кілометрів на годину. Проте ми вже сьогодні будемо вдома. Я відісплюсь, і завтра з ранку зі свіжою головою сяду за роботу! – Віктор був непохитний.
Попрощавшись із друзями, подружжя сіло в машину. Спочатку Віктор справді їхав дуже повільно, але потім хміль дав про себе знати, й він почав збільшувати швидкість.
– Вітя! – намагалася втихомирити його Еля. – Не ганяй! Ти обіцяв!
– Не бійся! В мене стаж водіння – п’ять років! – весело кричав чоловік, і тиснув на педаль газу. Еля вчепилася в ремінь безпеки, молячись лише про одне: зустріти дорогою співробітників поліції. Нехай хоч посвідчення позбавляють, аби вони залишилися живими! Але, як на зло, даішників не було.
Попереду був крутий поворот.
– Віктор, милий, пригальмуй! – благала Еля. Але її чоловік не слухав.
– Що тут гальмувати? Та побачиш, як я зараз цей поворот пройду!
Все пройшло дуже швидко. Удар, дзвін розбитого скла, біль, що приголомшував, і темрява.
Опритомніла Еля вже в лікарні. Вона спробувала підвестися, але тіло її не слухалося. Спробувала щось сказати, але горло не могло видати жодного звуку. Еля приречено зітхнула, і збоку помітила якийсь рух. Мама.
– Еля, доню! Нарешті! Євгене Миколайовичу! Євгене Миколайовичу!
Почувся тупіт кроків, і ось уже на Елю дивиться стривожено – радісне обличчя мами, та уважні очі молодого чоловіка в зеленому медичному костюмі.
– Ельвіро, ви щось відчуваєте? – Запитав чоловік.
Дівчина знову спробувала відповісти, але в неї нічого не вийшло. На очах у матері з’явилися сльози. Молодий чоловік підійшов до ліжка і, присівши на нього, взяв Елю за зап’ясток. Щось прикинувши, поклав їй долоню на чоло, а потім розімкнув очі, й уважно їх оглянув.
– Не турбуйтеся, Лідія Матвіївно, це просто наслідки втручання, та безпам’ятства. Скоро мова вашої дочки відновиться, і ви зможете поговорити.
Чоловік кивнувши обом жінкам, вийшов із палати.
– Це Євгеній Миколайович! – Лідія Михайлівна взяла дочку за руку. – Коли ви потрапили в аварію, то за тебе ніхто не хотів братися. Казали: все одно не жилець.
– А Євгене Миколайовичу, дай йому Бог здоров’я, взяв і витяг тебе з того світу. Десять годин тебе рятував. Потім ввів у штучну кому. І сьогодні ось наказав виводити.
“Що з Віктором?” – хотілося їй запитати, але, немов відчувши її запитання, до палати влетів чоловік.
– Еля! Кохана! Ти прокинулася! Я такий радий! – Еля бачила, як мати підібгала губи, й навіть бровою не повела, коли зять з нею привітався.
– Вибач мені! Я не знав, що все так вийде! Але я обов’язково допоможу тобі стати на ноги! Я виходжу тебе, чого б мені це не коштувало! Я все зроблю заради тебе!
Додому Еля поверталася у візку. Мова повністю відновилася, на відміну від решти. Жінка не могла поворухнути ні рукою, ні ногою. Перед тим, як її виписати, Євген Миколайович прийшов до неї в палату і сказав:
– Я знаю, що те, що я зараз скажу, вам буде нелегко прийняти, але ви повинні знати, що з вами сталося, і далі відбуватиметься, – він уважно подивився на Елю.
Дочекавшись її кивка, продовжив:
– Ви потрапили в страшну аварію, яка вас повністю знерухомила. Мало того, ви втратили дитину і те лікування, яке я до вас застосував, щоб врятувати вас, швидше за все, не дозволить вам у майбутньому стати матір’ю.
– Але в мене просто не було вибору, бо інакше ви б не вижили. Шанс повернути вам колишній стан дуже малий, але він є.
– Я розробив власну методику, і вона вже допомогла кільком моїм пацієнтам. Якщо ви виконуватимете всі рекомендації, то перспектива стати на ноги у вас підвищиться.
Євгеній Миколайович уважно дивився на Ельвіру. В його очах читалася тривога, та невисловлене запитання. Не дочекавшись відповіді, він перепитав:
– Ну то що? Продовжуватимемо лікування?
-Так, – видихнула жінка, – звичайно!
Спочатку Віктор з ентузіазмом займався дружиною: годував її з ложки, виконував її побажання, мив, одягав, виконував вправи, призначені лікарем.
Але через пару місяців його запал згас. Він усе частіше став посилатися на втому, а потім і зовсім переїхав у вітальню, виправдовуючи це тим, що Еля допізна дивиться телевізор, через що він не висипається.
Лідія Матвіївна, яка одного разу приїхала, застала дочку в жалюгідному стані, у прямому і переносному значенні.
Віктора не було вдома – останнім часом він усе частіше затримувався на роботі. Еля сиділа вся мокра, губи її тремтіли, з очей лилися сльози.
Проклинаючи на чому світ стоїть, недолугого безвідповідального зятя, Лідія Матвіївна, вимила і переодягла дочку, приготувала поїсти, та погодувала її, а потім зателефонувала чоловікові.
– Олексій! Дорогий! Збирай речі, та приїжджай до Елі! Поживемо поки що у неї!
Вікторові, який прийшов з роботи, тут же була влаштована головомийка.
– Ти зовсім знахабнів? Чому ти залишив дружину у такому вигляді? Розумію, що тобі треба працювати, але й підготувати її до твоєї довготривалої відсутності, теж потрібно було!
– А ти, мало того, що зробив її нерухомою, то навіть не можеш про неї подбати! Безсовісний! Де твій сором? Де твоє каяття?
– Де бажання виправити все, що накоїв? Мало того, то ти ще й з роботи не поспішаєш! Тобі начхати на дружину, яку ти ж і понівечив!
Через два місяці Віктор зібрав речі, та пішов. Лідія Матвіївна, як могла, підтримувала дочку. Вона виконувала всі процедури, призначені лікарем, але краще їй не ставало. Еля ніби не хотіла одужувати. У розпачі, Лідія Матвіївна зателефонувала до лікаря.
– Євгеній Миколайович! Христом Богом молю, допоможіть!
Лікар не змусив себе просити, і ввечері того ж дня, з двома букетами квітів і тортом, був у квартирі Ельвіри.
– Що ж ви так, Ельвіро Олексіївно? Така молода, вродлива жінка, і не хочете боротися за своє щастя, та здоров’я? Не порядок! Я мушу взяти над вами шефство!
Ельвіра навіть не посміхнулася. Але це не збентежило молодого лікаря. Наступного ж вечора він знову був у неї вдома, і почав з нею займатися.
Ельвіра байдуже стежила за його маніпуляціями з її тілом і мріяла, щоб він якнайшвидше пішов. Але Євген Миколайович, наче не помічав настрою своєї пацієнтки.
Він почав приходити до них щодня, та займатися з дівчиною. А у вихідні вивозив її на прогулянку в парк, і змушував їсти морозиво.
– Залиште вже мене! – благала одного разу Еля. – Невже ви не розумієте, що це марно?!
– Хто вам таке сказав? – Євгеній Миколайович опустився на найближчу лаву, і повернув Ельвіру до себе.
– Я знаю! – уперто вигукнула дівчина. Євген усміхнувся і простяг до її губ морозиво. На автоматі вона його лизнула, залишивши білий відбиток над губою.
І тут сталося те, що вона ніяк не чекала: лікар нахилився до неї й, злизнувши морозиво, поцілував її довгим ніжним поцілунком.
– Що ви собі дозволяєте? – Вигукнула вражена Еля, прийшовши до тями й … дала йому ляпас. Обидва дивилися на руку, яка щойно зробила неймовірне.
Через кілька секунд, Євген притягнув дівчину до себе і знову поцілував, тепер уже пристрасним, сповненим бажання поцілунком. У Ельвіри закружляла голова і, не усвідомлюючи, вона віддалася цьому поцілунку.
Минуло чимало часу, перш ніж молоді люди відірвалися один від одного. Тоненькі пальчики продовжували перебирати волосся на потилиці Євгена.
– Я ж казав, що вилікую тебе! – Прошепотів він, дивлячись їй прямо в очі.
Лідія Матвіївна була на сьомому небі від щастя: верхня половина тіла дочки відновилась! Тепер Еля сама могла їсти, пити, вмиватися, пересуватися на візку.
– Євгене! Ви наш ангел-охоронець! – зустрічала вона щоразу лікаря цими словами. Євген усміхався, віддавав жінці квіти та солодощі, й прямував до Ельвіри.
Через два місяці Ельвіра вперше встала на ноги й, підтримувана Євгеном, зробила перший крок. Потім, впавши на диван, заплакала.
– Ну, що ти плачеш? – Цілував її обличчя Євген, намагаючись осушити сльози. – Радіти треба, а не плакати!
Цієї ночі він залишився в неї. Через тиждень Лідія Матвіївна з чоловіком повернулися до себе додому, залишивши дочку в надійних руках дбайливого лікаря.
– Еля, я давно хочу тобі сказати, – Євген замовк, підбираючи слова, – я… кохаю тебе! Ти вийдеш за мене?
Еля подивилася в очі чоловікові.
– Це …. п-правда? – спитала вона пошепки.
– Так! З того моменту, як я тебе побачив, ти не виходиш у мене з голови! Я завжди хочу бути з тобою!
– Але … Женя … Ти ж знаєш …
– Звичайно знаю! Я ж твій особистий лікар! Мені байдуже! Я зроблю все, щоб ти була щасливою!
Минув рік. Еля відчинила духовку, щоб подивитися, як там почувається м’ясо. Сьогодні був їхній маленький ювілей.
Вона вирішила організувати романтичну вечерю для чоловіка, який ось-ось мав прийти з роботи. Пролунав дзвінок у двері.
Скинувши фартух і поправивши зачіску, Ельвіра з усмішкою кинулась відчиняти двері. На порозі стояв… Віктор.
– Е-е… Привіт! А… Ви, напевно, нова доглядальниця? – він не міг повірити, що вродлива жінка в положенні, яка стояла перед ним, його колишня дружина.
– Що тобі потрібно, Вікторе? – Еля стала в дверях, не даючи йому увійти всередину.
– Річ у тім … Ель … у мене тут форс мажор … на особистому фронті … Мені жити ніде … Думаю, буде чесно, якщо ми цю квартиру поділимо? Вона ж у шлюбі куплена.
– Та не питання, Вітю! Тільки я спочатку напишу на тебе заяву в поліцію про ненадання допомоги постраждалому, а потім одразу й ділитимемося!
– Про що ти? Який постраждалий? Хто тобі зараз повірить?
– А ось я підійму всі документи з цієї аварії, – пролунав голос Євгена, – і одразу знайдеться безліч людей, які повірять!
Очі Віктора забігали. Він хотів щось сказати, але нічого не спадало на думку. Тупнувши від безсилля ногою, він помчав униз сходами.
– Ну, як там наш Тимофій Євгенович? – Євген нахилився до живота дружини. – Дуже хуліганив?
– Дуже, – посміхнулася Еля, і поцілувала чоловіка, – думаю, всю ніч спатиме!
– Отже, я не дарма взяв на завтра вихідний? – багатозначно спитав Євген, і нахилився, щоб знову поцілувати дружину…
Ось як у житті буває! Допомога приходить не від коханих, а зовсім від чужих людей, які становляться найріднішими, і самими коханими!
Ніколи не знаєш, де знайдеш, а де загубиш! Але віру в краще треба мати завжди, навіть, якщо здається, що це край! Ви з цим згодні?
Ставте вподобайки, та пишіть коментарі, що ви думаєте з цього приводу?
