Андрій завжди здавався ідеальним чоловіком. Він мав розумну, добру дружину Олену, яка вірила йому беззастережно. Та за цією ширмою благополуччя ховався гріх.
Він закохався не в чужу жінку, а в її сестру — Наталку. Заборонений зв’язок був солодким, мов отрута, і руйнував усе, чого він досягав роками.
Правда не могла залишатися таємницею. Олена дізналася про зраду — і світ її впав. Сльози, крики, розбитий посуд, нічні суперечки — все марно. Вона пішла, залишивши йому лише тінь того дому, який колись був наповнений сміхом.
А Наталка, якій він так вірив, швидко втекла, знайшовши багатшого чоловіка. Андрій лишився сам, з гірким присмаком приниження.
Минали роки. Андрій старів, втрачав роботу, друзів і здоров’я. Його серце тягнула вниз пам’ять про зраду. Він бачив, як його життя руйнується, а навколо лише байдужість і самотність.
Іноді він ловив себе на думці, що зрадив не лише дружину, а й самого себе.
Одного дня він випадково побачив Олену. Вона вийшла з чорного авто, одягнена елегантно, з впевненістю в очах. Її обличчя світилася щастям і спокоєм. Вона стала успішною, заможною, впливовою.
Він наважився підійти, але в її погляді не було ні злості, ні любові — лише холодна байдужість. Для неї він був давно чужим.
Андрій зрозумів, що його найбільший ворог — це він сам. Він втратив жінку, яка любила, зрадив сім’ю й залишився нікому не потрібним. Його ім’я стало символом зради, а душа — прикладом того, як гріх пожирає людину зсередини.
Він ішов порожніми вулицями, де навіть тіні здавалися чужими. Його життя стало попередженням: зрада — це не шлях до щастя, а квиток у безодню.
