Одного вечора Валентина Іванівна зателефонувала Андрію. Катерина чула розмову з сусідньої кімнати.
— Сину, ти бачив документи на квартиру? — спитала свекруха.
— Ні, мамо. Навіщо мені їх бачити?
— Як це навіщо? Ти ж там живеш. Маєш знати, що і як оформлено.
— Катя сказала, що все на її мамі. Мені цього достатньо.
— А ти впевнений, що там немає боргів? Чи обтяжень?
Андрій засміявся.
— Мамо, ти серйозно? Катя не стала б приховувати, якби були проблеми.
— А може, вона сама не знає. Попроси її показати документи. Просто так, для порядку.
— Не буду я нічого просити. Довіряю дружині.
Валентина Іванівна ще щось говорила, але Андрій перервав розмову і поклав слухавку. Катерина вийшла з кімнати, чоловік обернувся.
— Мама знову про квартиру, — сказав Андрій із усмішкою. — Хоче, щоб я документи перевірив.
— І що ти відповів?
— Що довіряю тобі. Навіщо мені копатися в паперах?
Катерина підійшла й обійняла чоловіка.
— Дякую.
Андрій знизав плечима.
— Нема за що. Моя мама іноді перегинає. Не звертай уваги.
Але Катерина звертала. Валентина Іванівна не заспокоїться, поки не отримає відповіді на всі питання. А відповіді відкриють правду, яку Катерина не була готова розкривати. Квартира належала їй, тільки їй. І ніхто не мав про це знати. Поки що.
Три роки промайнули непомітно. Катерина продовжувала викладати у школі, Андрій працював на заводі. Життя текло розмірено, але щось почало змінюватися. Чоловік став повертатися додому пізніше, відповідав коротко, дратувався через дрібниці. Катерина списувала це на втому, на завантаженість на роботі. Але одного вечора Андрій кинув ключі на тумбочку й пройшов на кухню, не знімаючи куртки.
— Мені набридло, — сказав Андрій, стоячи біля вікна.
Катерина підняла голову від зошитів.
— Що набридло?
— Все. Жити тут. Бути гостем у чужій квартирі.
— Це наша квартира.
Андрій розвернувся.
— Наша? Справді? Ти ж сама казала, що все на твоїй мамі. Я тут ніхто. Живу, плачу, вкладаюся, а прав жодних.
— До чого тут права? Ми родина.
— Родина, — Андрій усміхнувся. — Але квартира не моя. Якщо щось трапиться, я опинюся на вулиці.
Катерина встала.
— Андрію, про що ти говориш? Чому раптом такі думки?
— Не раптом. Давно про це думаю. Хочу чесності. Хочу розуміти, на що можу розраховувати.
— Ти можеш розраховувати на мене.
— На тебе, так. А на квартиру?
Катерина промовчала. Андрій розвернувся й вийшов із кухні. Двері в кабінет грюкнули. Катерина залишилася стояти біля столу, стискаючи в руках червону ручку. Розмова обірвалася, але осад залишився.
З того вечора Андрій став холоднішим. Чоловік приходив, вечеряв мовчки, йшов у свою кімнату. Катерина намагалася говорити, але Андрій відповідав коротко, уникав її погляду. Через кілька тижнів чоловік знову підняв тему квартири.
— Я хочу розлучитися, — сказав Андрій у суботу вранці, коли вони снідали.
Катерина завмерла з чашкою в руках.
— Що?
— Ти чула. Хочу розлучитися. Нам не по дорозі.
— Чому?
— Бо втомився жити в невизначеності. Я вкладав гроші в цю квартиру три роки. Платив комуналку, робив ремонт у ванній, купував меблі. Значить, маю право на половину.
Катерина поставила чашку на стіл.
— Андрію, квартира дісталася мені від бабусі. Це не спільно нажите майно.
— А хто це сказав? Ми одружені. Все, що нажито в шлюбі, ділиться навпіл.
— Спадщина не ділиться. Це закон.
Андрій підвівся.
— Побачимо, що скаже суд.
Чоловік пішов, грюкнувши дверима. Катерина залишилася сидіти на кухні, дивилася на остиглий чай. Усередині розгоралася тривога. Андрій не просто говорив — він готувався діяти. А за його спиною, Катерина це відчувала, стояла Валентина Іванівна.
Наступного дня у двері подзвонили. Катерина відчинила — на порозі стояла свекруха з папкою в руках. Валентина Іванівна пройшла в квартиру, не питаючи дозволу.
— Катрусю, нам треба поговорити, — сказала свекруха, сідаючи на диван.
Катерина зачинила двері.
— Про що?
— Про справедливість. Андрій три роки тут жив, вкладав гроші, працював. Квартира має бути поділена.
— Квартира не підлягає поділу. Це спадщина.
Валентина Іванівна відкрила папку й дістала кілька паперів.
— Ось виписки з рахунку Андрія. Ось чеки на меблі. Ось квитанції за ремонт. Все це він оплачував. Значить, вклався у спільне майно. Через суд ми доведемо, що половина квартири належить моєму сину.
Катерина взяла папери й переглянула. Чеки на купівлю дивана, кухонного гарнітура, оплату сантехніка. Все акуратно зібрано, підшито, готово до подачі в суд.
— Валентино Іванівно, меблі — це не квартира. Диван не дає права на житло.
— Дає. Вкладення у спільне майно дають право на компенсацію. Або гроші, або частку.
Катерина повернула папери.
— Якщо Андрій хоче розлучитися, ми розлучимося. Але квартира залишиться моєю.
Свекруха стиснула губи.
— Ти дуже впевнена в собі. Побачимо, що скаже суд. А поки я вимагаю ключі від половини квартири. Андрій має право жити тут, поки все не вирішиться.
— Андрій і так тут живе.
— Не як гість, а як господар. Дай мені ключі від запасного комплекту. Я заберу їх собі, щоб Андрій міг вільно приходити.
Катерина похитала головою.
— Ключі залишаться у мене.
Валентина Іванівна підвелася, обличчя налилося фарбою.
— Значить, війна? Добре. Побачимося в суді.
Свекруха вийшла, голосно грюкнувши дверима. Катерина притулилася до стіни й видихнула. Війна почалася. Але у Катерини була перевага, про яку ні Андрій, ні Валентина Іванівна не знали. Квартира належала їй, тільки їй, і жодні чеки на меблі цього не змінять.
Ввечері Катерина зателефонувала нотаріусу.
— Мені потрібна виписка з реєстру. Терміново.
— Приїжджайте завтра, оформимо.
Наступного дня Катерина отримала документ — офіційну виписку, де значилося, що власником квартири є Катерина Сергіївна Білова. Жодних обтяжень, жодних співвласників. Квартира належала їй з моменту вступу у спадщину.
Андрій повернувся пізно ввечері. Чоловік пройшов у свою кімнату, не сказавши ні слова. Катерина чула, як Андрій говорив по телефону — голос глухий, роздратований. Потім тиша. Катерина лягла спати, але заснути не могла. Думки плуталися, тривога не відпускала.
Вранці Катерина прокинулася від дзвінка у двері. Відчинила — Валентина Іванівна стояла на порозі з Миколою Степановичем. Свекор мовчав, як завжди, свекруха дивилася на Катерину з викликом.
— Ми їдемо до ЦНАПу. Перевіряти документи, — сказала Валентина Іванівна.
— Навіщо?
— Щоб з’ясувати, хто власник цієї квартири. Ти казала, що все на твоїй мамі. Я хочу це перевірити.
Катерина кивнула.
— Поїхали.
Свекруха здивовано підняла брови. Мабуть, очікувала спротиву, криків, відмови. Але Катерина спокійно взяла паспорт, одягла куртку й вийшла за ними. Дорогою до ЦНАПу Валентина Іванівна говорила без упину.
— Якщо з’ясується, що квартира на твоїй мамі, Андрій все одно має право на компенсацію. Три роки жив, вкладався. Ми доб’ємося справедливості.
Катерина мовчала. Микола Степанович сидів за кермом, дивився на дорогу. Свекруха продовжувала.
— І потім, якщо на матері, значить, ти взагалі не маєш права виганяти Андрія. Квартира не твоя, яке право вказувати, хто тут живе?
Катерина дивилася у вікно. Сніг падав великими пластівцями, вкривав місто білою ковдрою. ЦНАП був у центрі, доїхали швидко. Зайшли всередину, взяли талон, сіли чекати. Валентина Іванівна нервово теребила сумку, Микола Степанович читав газету.
Викликали їх через двадцять хвилин. Пройшли в кабінет — за столом сиділа молода співробітниця з коротким волоссям.
— Доброго дня. Чим можу допомогти?
Валентина Іванівна зробила крок уперед.
— Нам потрібна інформація про квартиру. Ось адреса. Хочемо дізнатися, на кого оформлена.
Співробітниця взяла папірець, ввела дані в комп’ютер. Пауза затягнулася. Катерина стояла біля вікна, руки в кишенях. Валентина Іванівна схилилася над столом, намагаючись розгледіти екран.
— Так, — сказала співробітниця. — Квартира зареєстрована на Білову Катерину Сергіївну. Дата реєстрації права власності — чотири роки тому. Підстава — спадщина за заповітом.
У кабінеті запанувала тиша. Валентина Іванівна завмерла, рот відкрився. Микола Степанович підняв очі від газети.
— Як це на Білову? — спитала свекруха хрипко.
— Так зазначено в системі, — співробітниця розгорнула монітор. — Бачите? Власник — Білова Катерина Сергіївна.
Валентина Іванівна втупилася в екран. Обличчя зблідло, руки затремтіли.
— Але… вона казала, що на матері…
Співробітниця знизала плечима.
— У системі немає інформації про інших власників. Квартира належить лише цій жінці.
Валентина Іванівна повільно повернулася до Катерини.
— Ти брехала.
Катерина спокійно кивнула.
— Так.
— Увесь цей час… ти брехала!
— Захищала своє майно.
Свекруха схопилася за стіл.
— Андрій жив там три роки! Він має право!
Співробітниця підняла руку.
— Вибачте, але якщо квартира отримана у спадок до шлюбу чи в шлюбі, вона не підлягає поділу. Це особиста власність. Чоловік не має права на частку.
Валентина Іванівна відкрила рота, але слів не знайшлося. Микола Степанович підвівся, взяв дружину за руку.
— Ходімо, — сказав свекор тихо.
Катерина подякувала співробітниці й вийшла з кабінету. Валентина Іванівна й Микола Степанович залишилися стояти біля столу. Катерина пройшла через хол, вийшла на вулицю. Сніг усе падав, місто було тихим і білим.
Вдома Катерина дістала сумки й почала складати речі Андрія. Одяг, взуття, книги, креслення — усе акуратно спакувала й винесла в передпокій. Ключі чоловік залишив на тумбочці зранку, коли йшов.
Через годину пролунав дзвінок. Катерина відчинила двері — Андрій стояв на порозі, обличчя розгублене.
— Мама подзвонила. Сказала, що квартира твоя.
— Так.
— Чому ти не сказала?
— Не хотіла проблем.
Андрій подивився на сумки.
— Я маю поїхати?
— Так.
Чоловік опустив голову.
— Я справді думав, що маю право на половину.
— Ти думав неправильно.
Андрій взяв сумки й пішов. Катерина зачинила двері, притулилася до неї спиною. Тиша огорнула квартиру. Тривога зникла, залишилася лише втома.
Ввечері Катерина сіла біля вікна з чашкою чаю. Сніг усе падав, вкриваючи вулиці. Квартира залишилася її, тільки її. Мовчання, яке Катерина зберігала три роки, врятувало не просто житло. Воно врятувало її від людей, які бачили в ній не людину, а квадратні метри. Які вважали можливим вимагати, ділити, відбирати.
Бабуся заповіла квартиру Катерині, вірячи, що онука її збереже. І Катерина зберегла. Не гучними заявами, не договорами, не обіцянками. А тихим упертим мовчанням і вмінням вчасно промовчати.
Розлучення оформили через РАЦС. Ділити було нічого, обидва погодилися. Через місяць Катерина отримала свідоцтво про розірвання шлюбу. Андрій більше не дзвонив. Валентина Іванівна теж зникла. Катерина повернулася до свого життя — школа, зошити, уроки. Тільки тепер квартира була по-справжньому її. Без зайвих питань, без загроз, без чужих претензій.
Одного вечора Катерина подзвонила матері.
— Мамо, пам’ятаєш, ти обіцяла сказати, що квартира на тобі?
— Пам’ятаю. Навіщо це було потрібно?
— Дякую, що не стала тоді ставити зайвих питань.
Людмила помовчала.
— Катю, що сталося?
— Все добре. Просто зрозуміла, що іноді мовчання важливіше за слова.
Мати засміялася.
— Ти в мене розумна. Бережи себе.
Катерина поклала слухавку й подивилася на квартиру. Три кімнати, світлі вікна, вид на парк. Все, що залишилося від бабусі. Все, що Катерина змогла захистити. Не криками, не скандалами, а простим впертим мовчанням. Тим самим мовчанням, яке виявилося надійнішим за будь-які слова.
Залишити відповідь