– А ще кажуть, що понеділок важкий день, – думав Андрій, сідаючи в машину. – П’ятниця теж чогось не тішила… І тиждень і увесь місяць. Та й взагалі, все життя, останнім часом пішло шкеребрть!
До кінця місяця кілька робочих днів, а план він не виконав, значить, премії знову йому не бачити, а платіж по кредиту треба внести, та й інші витрати теж.
При думці про витрати Андрій згадав, що обіцяв своїй коханій Єві провести з нею завтра вечір.
– Привіт. Завтра нічого не вийде, треба допомогти другу, – збрехав він, набравши Єву по відеозвʼязку. – Розважишся на вихідних без мене?
Андрій намагався виглядати невимушено і посміхався.
– Без тебе?! – Єва ображено надула губки. – А може, мені іншого знайти?! У тебе останнім часом на мене то немає часу, то… – Єва не договорила, вдаючи, що розглядає новий манікюр.
Так, вона просила гроші на манікюр тиждень тому, а Андрій надіслав лише три дні тому, і то позичив у друга й колеги Сашка до зарплати.
Тепер вона явно натякала на цю ситуацію. Ці вихідні йому просто не було за що вести Єву кудись. Ресторан, клуб, караоке і таке інше йому зараз було не по кишені.
Тому він вирішив збрехати.
– Не починай. Наступного тижня обов’язково проведемо час разом! – пообіцяв Андрій. – А в ці вихідні запроси подруг, замовте їжу, купіть ігристе, попліткуєте собі.
– А я так хотіла вдягнути нову сукню, – сказала Єва.
Андрій уявив, як на Єву в тій самій сукні дивляться чоловіки в ресторані.
Єва була гарна. Андрій навіть дивувався іноді, як він зміг її причарувати, і переживав, що вона переключить свою увагу на когось іншого. Багатшого.
– Вдягнеш сукню наступного разу, – Андрій постарався посміхнутися. – На посиденьки з дівчатами я зараз перекажу тобі гроші.
З обличчя Єви зійшло невдоволення, вона посміхнулася Андрію і зробила повітряний поцілунок.
– Я сумуватиму, – додала дівчина і поклала слухавку.
– Перекажу! – Андрій спохмурнів. – Що переказувати?
На картці залишилося трохи більше трьох тисяч, і то з тих, що у Сашка позичив.
Андрій надіслав Єві дві. Отримав у відповідь смайлик сердечко, трохи заспокоївся і завів машину. При перемиканні передачі щось хруснуло.
– Тільки не це. Давай не зараз… – Андрій ласкаво погладив кермо.
Бракувало ще ремонту машини. Свою вже далеко не нову автівку Андрій любив. То був подарунок батька на вісімнадцятиріччя.
Зараз Андрію було двадцять сім, батька не стало три роки тому. Машина була і пам’яттю про нього, та й скільки пригод було з нею пов’язано.
– Отримаю премію, обов’язково заїдемо в сервіс, – пообіцяв Андрій.
Машина, наче почула його і плавно рушила.
– Премію! – їхав і думав Андрій.
Він працював менеджером з продажу, спочатку все йшло досить успішно, наважився навіть квартиру взяти в кредит.
А ось останнім часом, ніби, чорна смуга якась, не йде, і все. Хоча Андрій не лінується, старається.
Замислившись, Андрій мало не проскочив магазин, у який планував заїхати по продукти.
Повернув, встиг. Значить, залишалася тисяча, треба було взяти продукти на вихідні і ще дні три до зарплати.
Андрій звісно ж вибрав найдешевше. Коли він був маленький, його родина жила досить скромно, тому він звик до простої домашньої їжі. Єва, щоправда, ніколи не готувала.
– Цікаво, чи вміє вона взагалі готувати? – подумав Андрій, коли раптом почув:– Внучику, а не знайдеться у тебе гривень двадцять на хліб?
Андрій і не помітив зовсім сивого старого. Той простягав йому тремтячу долоню, на якій було трохи копійок.
Одяг на ньому був старий, заношений і затертий, але чистий. Запаху біленької Андрій також не почув.
– Тяжко, дідусю? – запитав співчутливо Андрій, порпаючись у кишенях.
Крім банківської картки у нього нічого не було, та й на тій зараз залишалося дуже мало.
– За квартиру заплатиш, ліки купиш, рахуй, нічого й не лишається… Та хай би ще сам! Клопіт у мене, йому не поясниш, що треба до пенсії почекати.
Ось ми й просимо тут інколи у добрих людей, – старий вказав рукою на кудлатого невеликого песика, що сидів поруч.
Шерсть у того колись була чорна, а зараз уже теж місцями біліла сивиною. Песик сидів, нахиливши голову набік і уважно дивився на Андрія.
– Ось, діду, тримай, – Андрій рішуче простягнув старому свій пакет з продуктами.
Той від подиву й радості забурмотів щось невиразне.
– А живете де? Давайте підвезу, – запропонував Андрій.
– Та ми ось тут, у сусідньому будинку. Дякую тобі, внучику. Дякую! – казав старий, тримаючи пакет і радісно поглядаючи на кудлатого друга.
– Нічого, нічого, діду, – зніяковів Андрій.
– І ти сьогодні щастя зустрінеш, якщо сам повз не пройдеш. І чорна смуга твоя закінчиться, – раптом сказав старий і хитро, як здалося Андрію, глянув на нього.
– Якби я щастя зустрів, то вже б нізащо повз не пройшов! – засміявся Андрій і пішов до машини.
– Викручусь якось, діду з собачкою потрібніше, – міркував він, їдучи в бік будинку, і не шкодуючи, що залишився без своїх покупок.
П’ятниця, вечір, штовханина, корки… Андрій ледве їхав у потоці машин, від нудьги роздивляючись сусідні автівки.
Раптом його увагу привернуло щось перед колесом передньої машини.
Андрій придивився й оторопів.
Кошеня?!
Точно, це було маленьке, чорне кошеня!
– Та що ж за день такий? – ахнув Андрій, розуміючи, що малюка на проїжджій частині ніхто не помічає.
Андрій поспішив за кошеням.
– Як тебе сюди занесло? – спитав Андрій.
Кошеня жалібно пискнуло до свого рятівника.
– Чим багаті, – Андрій засміявся, вже вдома підсуваючи кошеняті блюдце з кашкою.
Кошеня жадібно почало їсти.
– Давай домовимося, сьогодні ти залишишся в мене, а завтра я знайду якийсь котячий притулок. А поки що, свої справи можна робити ось тут, – Андрій постелив у куток чисту ганчірочку.
Кошеня перестало їсти і обернулося, подивившись на Андрія.
– Ні, братику, у мене тобі ніяк не можна залишатися. Та й до того ж у Єви на шерсть непереносимість, – Андрій розвів руками, подумавши при цьому, що краще б у Єви була непереносимість на квіти, на ці величезні букети, які вона так любить.
Робити не було чого, і Андрій ліг на диван, дивитися серіал. Кошеня, простягнувши лапку на оббивку дивана, несміливо нявкало.
– Страшно тобі там одному? Ну, давай, іди сюди, – Андрій акуратно поклав кошеня поряд.
Малюк пригорнувся до Андрія і тихенько замуркотів. Так вони й заснули…
Андрій спав і йому снився сивий старий, якого він зустрів біля крамниці. Старий усміхався хитро і говорив:
– Сьогодні щастя зустрінеш, якщо сам повз не пройдеш.
– Не було щастя, – розсміявся у відповідь Андрій, а старий, раптом, чомусь нявкнув і перетворився на великого чорного кота.
– Б-р-р, – Андрій похитав головою, відганяючи сон.
Тепер він уже виразно чув нявкання. Кудлате кошеня сиділо біля блюдця і нявкало, поглядаючи в бік дивану.
– Ось бачиш, ніяк тобі в мене не можна. За тобою догляд потрібен, а мене постійно вдома нема, – сказав Андрій.
Кошеня знову уважно глянуло на Андрія і підійшло до приготовленої йому ганчірочки, зробити свої справи.
– Дивись, який розумний, – посміхнувся Андрій. – А, може, й справді, залишити? – подумав він, згадуючи сон, а кошеня вдячно потерлося об його ноги.
– Ти на господарстві, я здобувати гроші, – у понеділок вранці Андрій збирався на роботу.
Кошеня, сиділо у коридорі й уважно спостерігало за господарем.
Андрію було шкода залишати такого малюка зовсім одного на весь день, але робити не було чого. Вже виходячи з квартири, він ще раз обернувся, і йому здалося, що кошеня йому підморгнуло. Андрій посміхнувся і поквапився до ліфта.
Двері відчинилися на наступному поверсі і в ліфт, а точніше просто в руки Андрія влетіла якась молода жінка.
Андрій застиг від здивування.
– Ой, вибачте, зашпорталася, – вибачилася вона і пирснула від сміху.
– Все добре? – запитав Андрій і теж усміхнувся.
– Так. Просто не звикла на підборах. У мене сьогодні співбесіда. Знаєте, потрібно справити приємне враження, – схвильовано почала пояснювати жінка. – Як на вашу думку, я справляю приємне враження? – запитала вона.
Андрій зніяковів, жінка була симпатичною, а які в неї були іскорки в очах і така відкрита посмішка.
– Дуже приємне, – кивнув Андрій. – Ось тільки … – і він показав на пляму на блузці жінки.
– От же ж… Ох, це суничне варення з бутерброду. Я така незграбна. А коли нервую, все просто валиться з рук. Якщо переодягатися, неодмінно запізнюся, – засмутилася вона.
Ліфт зупинився на першому поверсі.
– Переодягайтеся. Я вас підвезу, – несподівано для себе сказав Андрій і натиснув кнопку поверху сусідки.
– Я вам така вдячна! Я тільки два дні тому переїхала, винайняла квартиру, роботу ось треба шукати. І друзів, у мене тут нема. Я навіть не знаю, чи правильно зробила, що переїхала. Але я така, якщо вже щось спало на думку, то обов’язково треба зробити, – пояснювала Ліза, так звали сусідку, поки вони їхали на потрібну адресу.
Виявилося, що Андрію навіть по дорозі. Він поглядав на Лізу і посміхався, така вона була мила й смішна.
– Давай на “ти”, а ввечері вип’ємо кави, от і буде в тебе вже один друг, – запропонував він.
– Давай, – швидко погодилася Ліза.
Побажавши удачі Андрій висадив Лізу і поїхав на роботу. По дорозі він чомусь подумав, що з Євою йому ніколи не було так просто і вільно. А на роботі на нього чекав ще один приємний сюрприз. «Прийняли остаточне рішення. Готові укласти річний контракт. Чекаємо на документи» – говорив лист від дуже великого клієнта.
А це обіцяло не тільки виконання, а й перевиконання плану, а значить хорошу премію мінімум протягом цього періоду. Андрій був дуже радий.
Додому Андрій їхав у піднесеному настрої. До речі машина сьогодні теж поводилася впевнено, ніби й не потребувала термінового ремонту. Андрій спеціально зупинився біля того магазину, де буквально кілька днів тому зустрів старого з собачкою. Сьогодні їх не було.
– Ви не знаєте, тут дідусь із собачкою на хліб просить іноді, не бачили? – запитав він у жінки продавчині.
– Ні. Ніколи не бачила. Я тут щодня. Не бачила такого. – відповіла жінка.
Андрій узяв у неї винограду, собі й Лізі. Думка про те, що вони сьогодні зустрінуться, викликала на його обличчі теплу посмішку.
– Взяли! Одразу раз і взяли! – розповідала Ліза, сьорбаючи каву в невеликій кав’ярні біля будинку.
– Вітаю, – посміхнувся Андрій. – Мені по дорозі, можу щодня тебе підвозити, – запропонував він.
Ліза посміхнулася у відповідь.
– Звідки ти приїхала? – запитав він.
Ліза почала розповідати про себе, про дитинство, про навчання. Потім вони згадували різні смішні випадки, кожен зі свого життя. Загалом, вечір пройшов чудово.
– До завтра, – попрощався на поверсі Андрій.
– До завтра, – Ліза помахала рукою й додала: – Якби господиня дозволила, я б завела кошеня, мило так, прийдеш додому, а котик на тебе чекає. Тільки власниця одразу сказала: жодних тваринок.
Андрій усміхнувся. Він уже встиг оцінити, як це приємно, коли на тебе вдома чекає тепле, пухнасте, муркотливе диво.
– Чи не ти, справді, приніс мені щастя? І контракт, і знайомство з Лізою. Бо ж кажуть, чорні коти приносять неприємності. А ти, навпаки, чорний кіт на удачу, і від чорної смуги мене врятував, – запитав Андрій перед сном, чухаючи кошеня за вухом.
– Няв! – відповів той і замуркотів.
– Ти куди зник? – у п’ятницю ввечері Андрієві зателефонувала незадоволена Єва.
Він, справді, навіть не згадав про неї за цей тиждень.
– Нам треба розлучитися, – почав пояснювати Андрій, але Єва невдоволено пирхнула:
– Недолугий! – і поклала слухавку.
– От і добре, – подумав Андрій і глянув на своє відображення у дзеркалі.
Сьогодні Ліза запросила його в гості, і він трохи хвилювався.
Кіт, ніби відчуваючи це, підбадьорливо потерся об ногу господаря.
– Ти маєш рацію, все буде добре, – сказав Андрій.
– Няв, – відповів кіт, який у цьому анітрохи не сумнівався…
