– Ану, швидко збирайте свої речі, й щоб вашого духу тут не було! Даю десять хвилин! І ні хвилини більше!

– І то тільки тому, що ви мені не чужі, – закричала Поліна Олегівна, яка навіть не чекала такої бурхливої ​​реакції на побачене.

Характер у жінки був спокійний, а вдача тиха. Але проти такого нахабства вона не встояла.

– Тітко, ти що? – розгубилася Карина. – Як це збирайте речі? Ми тільки влаштувалися тут, розклали все. Меблі купили нові. Гроші витратили. Останні, між іншим.

– Славик стелаж зібрав, він так добре вписався до цієї кімнати. Я штори нові купила, у матері грошей позичила спеціально для цього. А ти женеш нас! Це як, взагалі?

– Я сказала – геть! Інакше поліцію викличу! – тітка була невблаганна.

Поліна Олегівна відчувала в цей момент, що в неї підіймається тиск, у грудях щось горіло, але це тільки додавало їй агресії та сили. Вона нікому не дозволить так із собою поводитися! Хоч і самотня тепер. Навіть родичам.

Повернувшись сьогодні із села, де прожила все літо, господиня з подивом виявила у своїй двокімнатній квартирі племінницю чоловіка, Карину та її чоловіка.

Квартира її знаходилася в багатоповерхівці, що зручно розташувалася поруч із парком та озером, у самому центрі міста. Колись, ще з молодості, Поліні з чоловіком дуже пощастило.

Цю квартиру, в тодішній новобудові, чоловік отримав від заводу, на якому працював. Старий будинок знесли, а на його місці поставили багатоповерхівку.

І хоч дітей у них не було, дали подружжю двокімнатну, бо прописана тоді ще з ними була й стара матір Поліни.

А потім, коли Поліна Олегівна овдовіла, сусіди запропонували їй продати житло їхньому синові з невісткою. І ціну давали гарну. Але жінка їм відмовила.

– Ні, продавати поки не буду. Сама ще поживу. Є в мене будиночок у селі, ще від покійної тітки залишився. Ми туди з Мишком останніми роками часто їздили.

– Там затишно і гарна природа. Але все ж таки на постійне проживання туди не поїду. Тяжко жінці одній у селі проживати, у своєму будинку. А я тепер одна, – витираючи сльозу, що набігла, відповідала їм літня сусідка.

– Шкода, подобається нам твоя квартира, Поліно. Світла, простора. Ремонт навіть не обов’язково робити – все чисто тут, – відповідали сусіди.

– Ні, про продаж я не думаю, не гнівайтеся. Та й спадкоємці є в мене. Хоч своїх дітей Бог не дав, але ми з Михайлом його племінникам у рівних частках обіцяли квартиру заповісти.

– Ну, дивись, якщо надумаєш продавати, то одразу до нас. Навіть оголошення не давай. Одразу купимо, – попросили її сусіди, які багато років знали жінку.

І ось сьогодні, повернувшись із села, Поліна Олегівна з подивом виявила в ній нових мешканців, про яких і знати не знала.

– Збирайтеся, не чекайте на поліцію! Я не жартую, – продовжувала тітка досить голосно.

Племінниця чоловіка чомусь слова господині серйозно не сприйняла і навіть не рушила, щоб почати збиратися. З кімнати вийшов Славко.

У руках він тримав шурупокрут. Ймовірно, збирав той самий стелаж, який вони купили та встановлювали зараз у чужій для них квартирі.

– Ти що, тітко, не в собі? – спитав він грубо.

– Так, – підтримала чоловіка Карина. – Я чогось не розумію, а що за істерику ти нам тут влаштувала?

Нахабна племінниця стояла посеред передпокою, по-діловому склавши руки на грудях.

– Поліна Олегівно, я, звичайно, розумію, що у вас вік, стрес від втрати чоловіка і таке інше. Але треба якось тримати себе в руках. І поводитися належно.

– І ще – тримати слово. А то, знаєте, ми теж можемо декого викликати. Нехай вони перевірять, чи все у вас з головою гаразд, – так само нахабно продовжив В’ячеслав.

– Що? Ти, зухвалий такий, мені ще загрожуватимеш? Примак! Рік жив у батьків Карини, тепер у мою квартиру вселився. А на своє житло не зрослося заробити?

– Чи краще у беззахисної жінки віджати житлоплощу? Кого це ти збирався викликати? Викликай! А я в поліцію зателефоную поки що! – з натиском відповіла жінка.

Поліна Олегівна справді набрала номер поліції й повідомила, що в її квартирі знаходяться сторонні, що вселилися в неї самозахопленням.

А потім, не слухаючи гучних криків обурення племінниці та її чоловіка, зателефонувала сусідам, що жили на її майданчику. Тим самим, що вмовляли жінку продати квартиру.

– Раїсо, бери свого Євгена і терміново до мене! Терміново! А то в мене тут таке беззаконня твориться, що просто жах! А мені потрібні свідки. Щоб усе зафіксувати, так би мовити. Швидше, Раю!

– Тітко Полю, ну що за цирк ти влаштувала? Ти ж обіцяла нам цю квартиру, — хитра Карина спробувала говорити вже спокійніше, але все одно постійно переходила на крик.

– Я нікому нічого не обіцяла. Небіжчик Михайло сказав, що квартира ця вам із твоїм братом Костею відійде. Було таке, не заперечую, – хвилюючись, відповіла Поліна Олегівна.

– Квартира може стати вашою, тільки коли нас не стане! Лише тоді! Але я ще, як бачите, жива. І навіть здорова. То що ж ви мене на вулицю викинули, навіть не повідомивши?

У цей час у двері подзвонили, і до квартири швидко увійшли схвильовані сусіди по майданчику.

– Поліно, що тут у тебе? Хто ці люди? Хіба ти не продала їм свою квартиру? – спитали вони, здивовано дивлячись на господиню.

– Ні! Ви що? Навіть у думках такого не було. Ми ж із вами це питання вже обговорювали.

– Не продавала? Оце справи! А ми з Женею навіть трохи образилися на тебе, коли побачили цю молоду пару. Думаємо, нам відмовила, а сама одразу іншим продала, – продовжувала сусідка. – А хто ж тоді?

– Та це безсовісні родичі мого покійного Михайла. Його племінниця з чоловіком. Ось вирішили викинути мене із мого житла. Уявляєш, Раю, до чого світ дійшов?

– Я навіть і в страшному сні не могла собі уявити, що доживу до такого колись. Щоб свої, близькі люди, шахраями стали й таку підлість вчинили, – гірко продовжувала Поліна Олегівна.

– Зачекайте! Стоп! Ви що? Про яке таке шахрайство вона тут тріщить? – зухвало заговорив Славко. – Все по-чесному.

– Теща моя, мати Карини, дала нам ключі й сказала – переїжджайте. Ось ми й переїхали! Ми ж не зламали двері, не без дозволу вселилися. Нікого не виганяли. Тут було порожньо!

– Про який дозвіл ти кажеш? І до чого тут твоя теща, я не розумію? Вона власник цієї квартири? Ні! У неї лише ключі були, от і все. Та й то вона виманила їх у мене хитрістю.

– Я зовсім не збиралася їй давати їх. А вона каже, хай будуть у мене, Поліно. Раптом загубиш їх там, у своєму селі.

– Пам’ять у тебе вже не та, та й у смутку ти постійно після втрати Мішка. Я їй відповідаю, що маю другий комплект, якщо що. А вона – ні в яку. Давай, каже, покладу їх у надійне місце.

– О, так все ясно! Для цього вона ключі й виманювала. Знала, що тебе тут улітку не буде. Вирішила якнайшвидше позбутися дочки та зятя, – припустив сусід Євген. – Ну, й совість у людей! Як решето! Нічого святого не лишилося.

У цей час Карина спішно комусь подзвонила. Мабуть, матір свою на допомогу хотіла покликати.

– Ну, і чого чекаєте? Збирайтеся, поліція вже їде. Зараз статтю припаяють за проникнення в чуже житло, чи треба вам це? – умовляв зухвальців добрий Євген.

У цей час у Поліни Олегівни, яка була вже на межі моральних сил від подій, задзвонив телефон.

– Алло, Поліна! Ти що там влаштувала, га? Навіщо поліцію викликала? – кричала в слухавку мати Карини, Тамара.

– Як це навіщо? Ось ти мене дивуєш! Тому, що у моїй квартирі сторонні, так тобі зрозуміло буде? – спокійно відповіла їй жінка.

– Та які вони сторонні? Ти що там, зовсім з’їхала з глузду? Ти ж у село поїхала, сама мені казала. Живеш тепер там постійно. Так чого ж квартирі пустувати?

– Ну, сама посуди! От ми й вирішили – хай молоді там поки що поживуть. Михайло за життя обіцяв її моїм дітям віддати. Пам’ятаєш, сподіваюсь? Квартиру йому давали, не тобі. Чи забула вже? – кричала розлючена Тамара.

– Давали йому, так, я це добре пам’ятаю. Але зараз квартира по закону моя, і сперечатися з цим, я думаю, ти не будеш. І тільки я можу розпоряджатися нею на свій розсуд. Що тобі ще?

– А навіщо поліцію викликала? Зовсім розумом рушила, стара? – верещала сестра чоловіка. – Їдь назад у своє село, там тобі саме місце, скнара стара! Дай дітям нормально пожити. Що тобі тут робити, у місті? Ти ж пенсіонерка вже!

Поліна Олегівна ледве стрималася, щоб не заплакати від образливих слів. Вона скинула дзвінок, і саме в цей момент ухвалила дуже важливе для себе рішення.

Незабаром прибули правоохоронці. Їм не одразу вдалося вигнати з квартири сторонніх. Ті щосили намагалися переконати їх, що вони тут на законних підставах.

– Її покійний чоловік Михайло обіцяв моїй дружині цю квартиру, розумієте? Обіцяв! Він їй дядько був рідний. А вона тепер не хоче волю покійного виконати. Уперлася і все!

– Хіба це правильно, панове поліціянт? Ми тут і ремонт уже зробили, от бачите, шпалери на кухні наклеїли?

– І меблі нові купили. І що ж тепер? – не вгамовувався вульгарний В’ячеслав, поки Карина плакала, сидячи на дивані.

– Забирайте все своє і вимітайтеся! Більше до цієї квартири ви не потрапите! Я сьогодні ж поміняю замки, щоб вам не кортіло захоплювати чуже житло, – намагаючись говорити спокійно, заявила господиня.

– От і правильно, Полю. Бач, загарбники які! Аморальні люди! Жодного виховання, та поваги до літньої людини! – промовила схвильована сусідка.

– А шпалери? А меблі? Хто нам поверне за це гроші? – заволала Карина.

– Ніхто, – відповів поліціянт. – Навіщо ж ви в чужій квартирі шпалери клеїли, меблі нові встановлювали? Може, хотіли самотній тітці допомогти? Тоді, про які гроші мова?

Після того, як із квартири за допомогою поліції було вигнано всіх сторонніх, Поліна Олегівна викликала майстра, та поміняла у вхідних дверях замок.

А наступного дня жінка поїхала до нотаріуса, де склала заповіт на квартиру.

Вона вирішила вчинити по-іншому. Після того, як її не стане, квартира належатиме її двоюрідній племінниці Дар’ї, що жила зараз у передмісті, у невеликому старому будинку, і виховувала одна трьох дітей. Чоловік її покинув. І аліменти платив дуже малі.

Поліна Олегівна вирішила, що так буде слушно. Вона вже зателефонувала племінниці та повідомила про своє рішення.

Та спочатку здивувалася, почала відмовлятися, але потім від душі подякувала тітці за такий щедрий подарунок, побажавши їй при цьому здоров’я, та довгих років життя.

– Ми до тебе в гості приїдемо з дітлахами, гаразд? Може, допомогти чим треба, ти тільки скажи, тітка Поля. Та й ти до нас теж приїжджай. Завжди будемо раді тобі, – промовила вражена Даша.

Не забула Поліна і сестрі чоловіка зателефонувати, щоб повідомити її про складений заповіт. Щоб у них більше ніяких ілюзій не залишалося.

Та спочатку навіть дар мови втратила від такого нахабства. Не чекала від тихої та спокійної жінки такого вольового рішення. Але потім її начебто прорвало.

– Ти що ж, нахабниця, твориш? Проти волі Мишка пішла? Та хто ти після цього? Де це бачено, щоб волю покійного особисто скасовувати? Та я на тебе в суд подам! – розпалювалася Тамара на тому кінці дроту.

Але Поліна вже скинула дзвінок, та заблокувала її номер. Та й решту родичів з боку покійного чоловіка теж. Задовбали!

Нехай тепер їдять, не подавляться. Так буде слушно! Тому що деяким родичам просто совість треба мати, якщо розумом природа обділила…

А ви як вважаєте, слушно вчинила тітка, чи перегнула палицю? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.