Я повернулася з прощання надвечір. Зняла туфлі, які натерли до мозолів, пройшла до вітальні і без сил опустилася на диван.
У хаті пахло старими ліками, які я не встигла викинути. І мені раптом здалося, що ось-ось із дальньої кімнати долине сухе батьківське покашлювання…
У двері подзвонили. На ґанку стояв незнайомий мені чоловік. Він мружився від осіннього сонця і привітно посміхався.
– Доброго дня, – м’яко промовив він. – Я Андрій, син Віктора Степановича. Твій зведений брат. Можна увійти?
Я була настільки збентежена, що мовчки відійшла убік, дозволяючи йому пройти до хати. Я чула про цього Андрія лише один раз. Батько якось після вечері раптом сказав:
– У мене є син від першого шлюбу. Мати його забрала, коли він зовсім малий був. З того часу я його не бачив.
І замовк. Більше він ніколи не повертався до цього. Від самого сина теж не було ні листів, ні дзвінків.
Коли батько захворів, я переїхала до нього. Йому було все гірше та гірше.
Він раптом почав падати на рівному місці, забував, де стоїть плита, плутав сіль із содою, а одного разу мало не спалив будинок. Мені пропонували віддати його в пансіонат, але я відмовилася.
Так і доходила за ним, одночасно займаючись ремонтом старого будинку, який на момент мого приїзду на ладан дихав.
Гроші на ремонт ми збирали всією ріднею – батька дуже любили – плюс я взяла кредит. Тепер я повинна виплачувати кредит і якось розраховуватися з родичами.
А тепер, значить, цей син від першого шлюбу з’явився… Мені б уточнити, звідки він дізнався адресу батька. І чому не приїхав на прощання – все було вранці, а він з’явився надвечір.
Я не стала нічого уточнювати, а запросила його на кухню. Він впевнено сів на місце батька, озирнувся і промовив:
– Затишно…
– Чай, кава? – Запропонувала я.
– Дякую, не відмовлюся. Кава. Міцна, без цукру, – попросив він.
Я поставила чайник. Поки він закипав, ми мовчали. І я якось одразу зрозуміла, що прийшов цей Андрій не з добрим серцем.
Я подала йому чашку з кавою. Він зробив ковток і почав:
– Загалом я щодо будинку. Мені належить частка.
– Ну ось, почалося, – роздратовано подумала я.
– Будинок оформлений на мене, – спокійно промовила я. – Батько зробив дарчу, юридично тут все чисто.
Андрій пильно подивився на мене.
– Дарчу, значить… – повторив він. – Ну… гаразд…
Він підвівся, пройшовся по кухні, потім зазирнув у вітальню.
– Хм… – сказав він. – Тут би ремонт не завадив…
Його поведінка почала мене дратувати.
– Андрію, будинок належить мені, – сухо сказала я. – Якщо хочете, можемо разом з’їздити до юриста, він вам усе пояснить.
– А чого це ти мені викаєш? – Здивовано підійняв брови Андрій. – Ми з тобою, як-не-як, рідні по батькові.
– Ну… я ніби вперше в житті тебе бачу, – це «ти» незнайомій людині далося мені важко.
– І я тебе вперше у житті бачу, – усміхнувся Андрій. – Але це нічого не змінює, – ми рідні люди. Так, гаразд… Єва, так?
– Так.
– Гаразд, Єво. Я пішов. Приємно було познайомитись. Заскочу днями.
І він пішов.
***
Усі ми мудрі заднім розумом. Вже після того, як він пішов, мене раптом осяяло: а з чого я взагалі взяла, що цей Андрій справді батьків син від першого шлюбу? Може це шахрай?
А я його в хату впустила… Мені стало ніяково, і я вирішила «пробити» свого гостя. Насамперед я зателефонувала старшій сестрі батька, тітці Поліні.
Вона підтвердила, що Андрій справді існує. Я описала його, і тітка знову підтвердила, що це він.
– Він з’являвся і раніше, – продовжила тітка. – Коли татові твоєму виділили ділянку під дачу, зателефонував. Коли бабуся пішла та залишила нам з ним квартиру, приїхав. Завжди, коли є чим поживитись, Андрій тут як тут. Ти обережніше з ним, він свого не проґавить.
Я обіцяла бути обережнішою.
За кілька днів Андрій повернувся. На моє прохання показати паспорт відреагував адекватно, але з поблажливою усмішкою.
– Ну? Все гаразд? – Уточнив він, коли я повернула йому паспорт.
– Так, все нормально.
І тут він показав мені маленький знімок: мій тато тримає на руках хлопчика років двох-трьох. Обидва сміються, у хлопчика подряпина на коліні.
– Бачиш? – Андрій поклав фотографію на стіл. – Він мене любив.
– Можливо, – сухо сказала я.
– Мати відвезла мене, коли я був зовсім хлопчиськом, – продовжив Андрій. – Я ріс без батька. Ти хоч уявляєш, як це? Жодного листа від нього, жодного дзвінка… А ти весь час була поруч із ним.
Він вимовив це легко, ніби йшлося про відпустку. Адже доглядати лежачого хворого зовсім навіть непросто…
– Папа хотів би, щоб ми поділили спадщину по-чесному, – впевнено промовив Андрій.
– Якби він справді цього хотів, – холодно відповіла я, – він залишив би будинок нам двом. Але він залишив його тільки мені!
Я принесла з вітальні документи на будинок.
– Ось, дивись, – продовжила я. – Ось дарча. Ось техпаспорт, – я показувала один документ за іншим. – Як бачиш, все чисто.
Обличчя Андрія раптом стало жорстким.
– Я думаю, – промовив він, – що це можна оскаржити в суді.
– Валяй, оскаржуй, – я знизала плечима. – Тільки цікаво, що ти пред’явиш суду. Цю фотокартку? Спогади?
Він не став мені нічого казати. Сухо попрощався і пішов.
На дев’ять днів я запросила рідню та нечисленних друзів батька. Прийшов і Андрій. Без запрошення, зрозуміло. Але скандалити та виганяти його я не стала.
– Я теж член сім’ї, – пояснив він, упіймавши здивовані погляди родичів.
– Так, це… Андрій, – представила його я. – Син тата від першого шлюбу.
Тітка Поліна кивнула і жестом запросила Андрія сісти поряд із нею. Їв він мовчки і оглядав кімнату оцінювальним поглядом, від якого мені було гидко.
А потім він заговорив.
– Я хочу, щоб усі тут знали, – почав він. – Єва забрала батькову хату собі. Оформила дарчу, коли батько вже погано розумів. Я такий самий його син. І маю повне право на частку тут.
Усі дивилися на нього. Я стиснула щелепи.
– Батько мріяв, щоб діти були разом, – вів далі Андрій. – А вона… Вона навіть на прощання мене не покликала.
То була неправда. Я не знала ні його телефону, ні адреси. Батько не дав мені ні того, ні іншого. Андрій потягнувся через стіл, узяв блюдо з пиріжками, виклав пиріжки на серветку гіркою, потім перевернув блюдо та уважно оглянув дно.
– Тарілка батьківська?
Я мовчала.
– Батьківська… – констатував він. – У мами така сама, вони парою продавалися в…
Він наморщив чоло.
– У сімдесят якомусь, не пам’ятаю точно. Батько мамі на день народження надіслав одну, а друга, значить, тут лишилася.
Він кивнув на полицю з посудом.
– А сервіз? Теж батьківський?
Я мовчала.
– Батьківський. Виходить, половина моя.
Мені дуже хотілося висловити йому все, що я думаю про нього. Але я сказала інше.
– Ти хочеш справедливості, Андрію?
– Так, – кивнув він. – Хотілося б, щоб все було справедливо.
– То слухай! Ти якось обмовився, що ремонт цьому будинку не завадив би. Але ремонт ми вже робили. Дах перекривали позаминулого літа, каналізацію міняли, стіни обшивали… Все робили ми, самотужки.
Родичі закивали.
– Я кредит взяла, – продовжила я. – Тітка Поля частину своїх заощаджень віддала, дякую їй велике.
Я глянула на тітоньку.
– Тітко Полю, ви хоч і казали, що віддавати не треба, я все одно віддам.
– Та кинь ти, – вона махнула на мене рукою. – Це все для Вітьки було, для Віті…
– Я віддам, – повторила я.
Тітонька відвернулась і закрила обличчя руками.
– Батько останній рік не вставав, – продовжила я. – Я перестилала білизну, вставала вночі, коли йому робилося погано. Викликала швидку, коли він задихався. Сиділа поруч, коли він йшов, і тримала його за руку.
За столом було тихо.
– Я знаю тут кожну щилину, – казала я. – А ти, Андрію? Що тут збудував ти? Хоч цвях ти тут забив? Ти не приїхав, коли батько хворів! На прощання не прийшов! Ти з’явився, коли батька вже немає, і почав рахувати тарілки. Ще й на будинок претендуєш…
Тітка Поліна підвела голову.
– Я дзвонила йому, – тихо промовила вона. – Коли Віктору стало зовсім погано. Кілька разів дзвонила. Він щоразу скидав.
Андрій сидів, утиснувшись у стілець. Руки його лежали на колінах, і він явно не знав, куди їх подіти.
– Ах ти… стерв’ятник… – промовив хтось із чоловіків.
– Ану, пішов геть! – прогарчав один із моїх дядьків. – А то ми зараз тебе миттю…
– Тихо, тихо! – злякалася тітка Поліна. – Не можна, ви що! Поминки, а ви… Гріх це!
– Іди, – зажадала я, дивлячись прямо в очі Андрію.
Він підвівся, одягнув куртку і мовчки вийшов. За столом ще довго мовчали.
Минуло трохи більше пів року. Андрій не дзвонив і не приїжджав. Тітка Поліна чула від дальньої рідні, що він повернувся до себе і більше не згадував ні про дім, ні про свою частку.
Я не шкодую, що поставила родича на місце. Бо, як доглядати та дбати, – слухавку не беремо, а як поживитися випадає можливість. – то й дзвонити не потрібно, – тут як тут… Дулю з маком!
Як ви вважаєте, слушно вчинила Єва? Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!