“– А взагалі, його й справді треба здати в дитбудинок, то всім буде краще! Я не так це собі уявляла! Мені не потрібний такий онук! Це ганьба!

“– А взагалі, його й справді треба здати в дитбудинок, то всім буде краще! Я не так це собі уявляла! Мені не потрібний такий онук! Це ганьба!

– У дитбудинку тобі саме й місце! – вирвалось у Надії Василівни.

Рома різко схопився і побіг у коридор, швидко накинув свою куртку і грюкнув вхідними дверима.

– Я більше не повернуся до тебе, зрозуміло! – прокричав хлопчик, коли вибіг на сходовий майданчик. – Не шукай мене! Живи одна, раз я такий поганий!

Надія Василівна намагалася одночасно надіти куртку та черевики, але заплуталася в одязі, в серцях шпурнула її й розплакалася. Коли вона, нарешті, одяглася і вибігла надвір, Роми вже не було.

– Рома! – відчайдушно закричала вона, озираючись на всі боки. – Повернися, недолугий! Ненавиджу тебе, нестерпна дитина!

– Чуєш, хлопче… Ти це… Кинь дурити, кинь! У тебе все життя попереду, що ти? – чоловік акуратно підійшов до Роми, що стояв на краю даху. – От дідько, га! На п’ять хвилин двері на дах залишили відчиненими й тут ти…

– А ви не лізьте! Я сам знаю! – шморгнувши носом, огризнувся Рома, але від краю даху відійшов.

– Тобі скільки років? – Чоловік почав намагатися заговорити хлопчика, відволікти.

– Десять…

– Ух ти! Зовсім малий… – сказав чоловік і розстебнув свою робочу сумку, яку тримав у руках. – Ми тут дах перекриватимемо, ось вимірюємо, обраховуємо, скільки потрібно матеріалу… Хочеш, покажу, як працює прилад? Дивись. Він називається лазерний далекомір.

Чоловік простягнув Ромі свій лазерний прилад. Більше в нього нічого не було.

– Лазерний? – перепитав Рома. – Це що? Як вказівка?

– Ну, на кшталт того. Дивись. Ось сюди натискаєш і спрямовуєш на…

Через пів години Рома та Михайло, так звали чоловіка, все ще так і сиділи на даху, на безпечній відстані від краю, милувалися на навколишню далечінь і розмовляли.

– А добре тут, правда? – спитав Михайло і посміхнувся. – Жити прямо хочеться, на повні груди дихати! Люблю з висоти дивитись. Дивись, місто, як іграшкове, все видно, як на долоні.

– Там храм вдалині, он як золотом маківки сяють… Там площа, пам’ятник… Машинки снують туди-сюди, світлофори, пішоходи метушаться…

– Он там ліс, а там… цвинтар… І туди ми, брате, завжди встигнемо… Ти це… не плач. Повернися до своєї бабусі. Бо від хвилювання трапиться з нею напад, залишишся зовсім один.

– Не залишусь, – похмуро промовив Рома. – У мене і батько, і мати є. Тільки я їм не потрібний. Нікому я не потрібний!

Коли батьки хлопчика розлучилися, йому було чотири роки. Він залишився з матір’ю, Даною, яка клялася і божилася, що дитина – це єдина радість у її житті. З чоловіком Артемом вона розлучилася, бо «не зійшлися характерами», а насправді все було не зовсім так.

Дана не працювала і не хотіла. На цьому ґрунті вони часто сварилися з чоловіком. Вона вважала, що Артем повинен повністю її забезпечувати, а працювати їй не потрібно. Вирішила вона так після декрету.

До декрету вона цілком нормально працювала на одному підприємстві на посаді інженера. Але, за її словами, це було дуже нудно, а ще гальмувало її розвиток, як особистості, не давало «інвестувати час і гроші в себе».

Працювати «на дядька» вона більше не хотіла, хотіла піти у самостійне плавання. А потім, після декрету, раптово передумала і вирішила просто залишитися вдома, і займатися саморозвитком.

Саморозвиток настільки захопив Дану, що одного разу, прийшовши з роботи, Артем застав дружину, яка захоплено переписувалася з чоловіком, з яким вона познайомилася на сайті знайомств.

Стався скандал. Виявилося, що вона цілими днями тільки й займалася тим, що спілкувалася. Дана кричала, що вона вільна жінка, і не дозволить себе поневолити якомусь мужику! І взагалі, у цьому «нічого такого» немає.

Артем нагадав, що вона не вільна, рівно відколи вийшла заміж, п’ять років тому. І в неї навіть є дитина, яку він має намір у неї відсудити після розлучення.

Дана забилася в істериці. Розлучатися з чоловіком вона не збиралася, з дитиною також.

Відсудити у дружини Рому Артему не вдалося, малюк залишився з матір’ю. Переможно посміхнувшись, зверхньо дивлячись на колишнього чоловіка, Дана пройшла з зали суду, обіймаючи сина. Виглядала вона, як завжди бездоганно. Артем ніколи не шкодував грошей на дружину.

Виявилося, що Рома потрібен був Дані для того, щоб отримувати на нього аліменти, Артем добре заробляв, плюс ще виділяв додаткові гроші на сина.

Дана дзвонила Артему і повідомляла, що синові потрібно було то те, то інше. Зимова куртка, – настали холоди, мольберт і фарби, — Рома захопився живописом, боксерська груша та рукавички, – дитина прагне займатися спортом…

Через рік Дана раптом привезла хлопчика до Артема і заявила, що їде. На три місяці, й дуже далеко. До знайомого. За цих слів Артем сумно посміхнувся і ледве стримався, щоб не вліпити колишній дружині ляпас.

Так Рома лишився з батьком. На той час Артем зустрічався з жінкою Веронікою, і вони збиралися ось-ось одружитися. Жили вони вже разом, у двокімнатній квартирі Артема.

Вероніку не лякала перспектива вийти заміж за «чоловіка з минулим», а ще вона любила дітей і була зовсім не проти присутності сина майбутнього чоловіка від першого шлюбу, та тим більше, лише на три місяці, як обіцяла Дана.

З розмов з Ромою помалу з’ясувалося, що з матір’ю він практично не жив, а жив то з однією бабусею, то з іншою.

І боксерську грушу мама йому так і не купила, і фарби теж… І про те, що мама поїхала, він не шкодує, бо й так її майже не бачив.

– Хіба можна на дитину лаятися за таку дрібницю! – обурилась Надія Василівна. – Ти йому взагалі хто? Мати? Ні! Артем! Ти чому дозволяєш «цій» лаяти свого сина?!

Артем скрушно зітхнув. Щоразу, коли до них у гості приходила мати, вони починали сваритися. Син не був подарунком, він ріс невихованим і розпещеним.

Артем підозрював, що його дружно розпестили обидві бабусі, а також мати, Дана, яка, щоб відкупитися від дитини, щоб вона їй не заважала «спілкуватися» з черговим кавалером, дозволяла йому все, аби той мовчав і не турбував її.

А у батька та Вероніки йому почали багато забороняти. Наприклад, їсти фастфуд, який хлопчик дуже любив.

З’ясувалося, що іноді він харчувався ним усю суботу та неділю, поки був удома, а не в дитячому садку, адже Дана дуже не любила готувати.

– Ну то й що? Що у картоплі фрі жахливого? – вигукувала Надія Василівна. – Все життя смажили картоплю і їли, й нічого, всі живі-здорові. А нагетси? Це ж курка! М’ясо! Білок! Нехай їсть дитина, вона росте, хоче їсти, це нормально.

Дитина, посміхаючись, підсувала до себе значних розмірів паперовий пакет з ресторану швидкого харчування, який принесла з собою бабуся, щоб «пригостити онука».

А Вероніку Надія Василівна не злюбила одразу, як тільки побачила. І коли Дана привезла Рому до Артема, жінка похилого віку була дуже обурена, адже «там тепер живе ця дівка». А коли Вероніка при ній посварила Рому, то взагалі лютувала.

– Нічого дитині нерви тріпати! Бач, виховує ще! Це не твоя дитина! Жодного права не маєш! — обурювалася Надія Василівна, звертаючись до Вероніки.

– А ти, Артеме, про що думаєш? Сьогодні з одною живеш, завтра з іншого, а у дитини й так стрес, – мати поїхала … Хлопчику не комфортно з чужою жінкою, хіба ти не бачиш?

– Не розумію, навіщо Дана його сюди привезла, коли тут ця? Ох-хо-хо… Мати «по мужиках шляється», батько живе з «чужою бабою». Бідолашний малюк…

Після цих слів Артем випровадив матір, сказавши, що вони самі розберуться. Вероніка мовчки пішла на кухню. Сперечатись із матір’ю свого майбутнього чоловіка вона не хотіла.

Їхня дитина, хай самі й розбираються! Не хоче бабуся, щоб хлопчик тут жив, хай собі забирає. І взагалі, місяць уже минув, залишилося ще два, потім Дана приїде та його забере. Про що ці суперечки?!

Зрештою Надія Василівна так дістала сина, та й Вероніку, що Рома був, нарешті, переправлений до неї, у «кращі умови».

– У мене йому буде спокійніше, – повідомила вона, зверхньо дивлячись на Вероніку, всім своїм виглядом показуючи радість і гордість від того, що син нарешті послухав її.

Вероніка та Артем певною мірою зітхнули з полегшенням. Хлопчик зовсім не слухався і був некерованим.

Артем не припинив спілкуватися із сином. Він періодично з ним гуляв, купував подарунки. Але все це незмінно засуджувалося Надією Василівною: не туди ходили, не те купили й так далі тощо. Зрештою Артем став просто давати матері гроші на потреби сина.

А Дана не приїхала. Вона зателефонувала і повідомила, що вийшла заміж. І дитина їй не потрібна. І її новому чоловікові також.

– Можете здати його в дитбудинок, – милим голосом промовила вона і перервала розмову.

…Минуло п’ять років. Рома так і залишився жити з бабусею. Від спілкування з іншою бабусею вона ревниво його захищала, кидаючись на ту, немов тигр на здобич.

Пізніше тієї бабусі не стало, і Рома став одноосібною «власністю» Надії Василівни. Саме про це вона й мріяла, але саме це і стало її обтяжувати так, що просто нестерпно. Іноді їй здавалося, що вона ненавидить свого онука усією душею.

Рома з кожним роком ставав неслухнянішим. Бабусю зовсім не слухав, не вчився, тікав з уроків і довго ховався в школі.

То в туалеті, то під сходами в комірчині, де прибиральниця зберігає ганчірки та швабри, аби не ходити на заняття, на яких він незмінно отримував двійки.

Бабусі дзвонили та писали вчителі, її викликали до школи, але нічого не змінювалося. Рома лаявся матом і димів за рогом школи. Цей факт навіть продемонстрували Надії Василівні, показавши знімання з камери відеоспостереження.

– І це десять років, – сказала директорка, знявши окуляри й втомлено заплющивши очі. – А що буде далі?

Надія Василівна раз у раз вела з Ромою виховальні бесіди, але в результаті вони щодня лаялися. А одного разу вони так посварилися, що Рома пішов із дому…

– Все, забирай свого сина! Сил моїх більше немає! Не потрібний мені такий онук, – заявила бабуся, ледь переступивши поріг квартири, де мешкали Артем із Веронікою.

Вони одружилися чотири роки тому, а тепер Вероніка була в положенні на восьмому місяці. Скептично глянувши на живіт Вероніки, (у її погляді прямо читався сумнів: «А дитина від Артема?») Надія Василівна пройшла в кімнату і стомлено опустилася на диван.

– Поки він у школі, я прийшла до вас. Вчора трохи напад у мене не стався. Втік, до ночі його шукала, куди тільки не дзвонила, до восьмої вечора з’явився.

– Їсти не став, зачинився у своїй кімнаті. Розмовляти зі мною відмовляється. У школу так сяк пішов… – почала розповідати вона.

Артем, який того дня взяв відгул, стояв і слухав, напружено думаючи, а мати продовжила:

– Хлопчикові потрібна тверда рука. Йому потрібний батько!

А потім вона закрила обличчя руками й заплакала:

– А взагалі, його й справді треба здати в дитбудинок, то всім буде краще! Я не так це собі уявляла! Мені не потрібний такий онук! Це ганьба!

– А хто його таким зробив, мамо? – тихо спитав Артем.

Питання залишилося без відповіді.

– Ми не можемо його забрати, – сказала Вероніка. – У нас скоро буде малюк. Я не впораюся.

Надія Василівна вже пішла, бо незабаром мав прийти зі школи Рома.

– А куди його? У дитбудинок? При живих батьках і бабусі? – тихо спитав Артем, який сидів, обхопивши голову руками. – Ех… Ромка, Ромка…

– Ну гаразд… Ми спробуємо. Треба спробувати, – з натиском сказала Вероніка, погладивши свій уже значних розмірів живіт. Їй раптом стало дуже шкода хлопчика…

– Диміти в нас не можна, відвикай. Я чекаю на дитину, та й потім, коли вона з’явиться, тоді тим більше не можна буде, – суворо сказала йому Вероніка.

– Гаразд… – похмуро відповів Рома. – Це бабця наговорила, що я димлю? Так я вже кинув!

– Матом теж лаятись не можна. Ми не сваримося, – розвела руками Вероніка. – І ще. У тебе незабаром буде обов’язок.

– Це ще який? – спитав хлопчик.

– Ми купуємо собаку. Ти будеш за неї відповідати. Годувати, гуляти, виховувати.

– Правда? – Рома не повірив своїм вухам.

Вероніка сказала це на свій страх та ризик, сподіваючись, що чоловік її підтримає. Колись Артем розповідав, що хлопчик дуже просив купити йому цуценя.

Але його мрія так і не здійснилася, головним чином тому, що Надія Василівна – алергік. Вона й чути нічого не хотіла про собаку.

– А якої породи? – посміхаючись на весь рот, спитав Рома.

– Ось завтра отримаєш п’ятірку з історії, щоб виправити двійку, я дозволю тобі обрати самому, домовилися? – хитро підморгнула Вероніка.

Наступного дня Рома прибіг зі школи радісний:

– Ось! Ось! Вероніка, п’ятірка! Я вивчив та розповів! Давай цуценя вибирати!

– Давай, – сказала Вероніка. Вони вже поговорили з Артемом, і він погодився купити собаку.

Якось так вийшло, що Рома потроху припинив прогулювати уроки й почав намагатися. Йому страшенно не хотілося засмучувати цю милу Вероніку. Адже вона так засмучувалася!

А ще батько сказав йому, що саме Вероніка наполягла на тому, щоб забрати його. Розмірковуючи про цей факт довгими вечорами, коли йому не спалося, Рома почав вважати, що Вероніка врятувала його від «дитбудинку», адже бабуся вже збиралася його туди віддавати.

А ще часто згадував розмову з тим чоловіком-робітником, Михайлом, з яким вони тоді зустрілися на даху. Рома й справді на той момент був готовий зістрибнути вниз.

Михайло розповів йому про своє дитинство. Він справді був із дитбудинку, бо батьки його не вижили в дорожній пригоді. Там йому дуже погано жилося.

Його ображали, карали, забирали та псували його речі, бо він був слабким і не міг дати відсіч. А потім він виріс і вирішив будь-що стати сильним, всупереч усьому, на зло їм усім, вивчитися, здобути професію і жити гідно.

– Тому що життя, брате, це найголовніший наш скарб, – сказав Михайло. – І ми повинні цінувати його. І не розмінювати на різні дурниці.

– Адже там… Десь далеко-далеко наші батьки, бабусі та дідусі, і прапрабабусі та прапрадідусі, всі вони… вони чекають, що ми зробимо щось хороше в житті, доб’ємося чогось того, що не вийшло у них, чого вони не встигли.

– Вони засмучуються і сумують, коли у нас невдачі, бо люблять нас. І вірять… Не підводь їх…

– Я буду кінологом, – заявив Рома Вероніці. – Я дуже люблю собак і розумію їхню мову.

Він жив у них з Артемом уже три роки. Вероніка стала мамою сина, якого назвали Діма і якого Рома полюбив, як тільки побачив.

Він виявився добрим дбайливим хлопчиком, просто трохи занедбаним. Вони купили собаку. Саме ту, яку захотів Рома. І хлопчик сам займався із нею.

Бабуся, Надія Василівна, в гості до них іноді приходить, «контролює», наковтавшись протиалергічних засобів, щоб не постраждати від присутності «цього нестерпного собаки».

Тільки Рома тримається з нею напнуто і напружено. Він не забув і не пробачив її слова про дитячий будинок.

І тепер, всупереч їй, яка часто називала його недолугим і нікчемним, і казала, що з нього нічого не вийде, – хоче досягти успіху в житті.

За нього є кому радіти. Адже у нього є тато, і Вероніка, і навіть малюк Діма, який росте та бере з нього приклад…

Як кажуть, – поганих дітей не буває, – бувають погані вихователі…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.