— Якщо ти повернешся з порожніми руками, на весілля власної дитини підеш у старих гумаках, Михайле!
Галина грюкнула долонею по столу, але не злісно, а так, по-хазяйськи, як роблять жінки, коли на їхніх плечах тримається вся хата.
Перед нею лежав вирваний у клітинку аркуш. Списаний дрібно, з обох боків, місцями перекреслений і знову виправлений синьою пастою.
Михайло тільки тихо зітхнув у свій вус і сьорбнув гарячого узвару. Він знав цей погляд дружини вже майже тридцять років. Сперечатися не було жодного сенсу. Коли Галина бралася до списків, хата завмирала. Навіть старий кіт на припічку перевертався на інший бік без зайвого шурхоту.
Михайло кинув погляд на зап’ясток. Там цокав годинник. Старий, із потертим шкіряним ремінцем і ледь помітною тріщиною на самому краєчку скла. Той годинник дістався йому від тата. Батько беріг його як зіницю ока, віддав Михайлові перед самою смертю і сказав тримати для онуків. Галина теж щоразу нагадувала: річ пам’ятна, свята, не здумай загубити в полі чи десь біля трактора.
— Читай уголос, — наказала Галина і посунула папірець через стіл. — Щоб я на власні вуха почула, що до тебе все дійшло. А то знаю я вас, чоловіків: поїдете по ділу, а привезете пачку цвяхів і буханець хліба.
Михайло поправив окуляри в тонкій дротяній оправі й почав читати по складах, повільно, немов підписував важливий документ:
— Галині черевики осінні, зручні, коричневі, тридцять восьмий розмір, на низькому ходу. Мамі хустку вовняну, теплу, обов’язково сіру, бо біла швидко брудниться. Павлику штани до школи й піджак на зріст метр шістдесят… Галю, та він же за літо на одних ягодах витягнеться, як осокір! Куди йому зараз метр шістдесят?
— Бери на виріст, — відрізала Галина, навіть голови не підвівши. — Рукава підкотимо, штани підігнемо, зате на два роки вистачить. Чи в нас гроші курами не клювані? Давай далі читай.
— Тітці Марії на іменини подарунок… — Михайло підняв брови. — Це якій ще Марії? Тій, що за лісом живе?
— Своїй сестрі двоюрідній, Михайле! Вона ж нас на храмове свято кликала, пирогами частувала. Не поїдемо з пустими руками. Читай, кажу, не збивайся.
Список тягнувся без кінця й краю. Там були і міцні нитки для шиття, і пачка свічок на випадок негоди, і батарейки для старого приймача, і шматок яскравої клейонки з ромашками на літній стіл. А на звороті, посередині сторінки, стояло жирно підкреслене двома лініями:
«Яринці туфлі білі до вінчання. Розмір тридцять сьомий. Обов’язково на маленькому, стійкому підборчику. Ніяких високих шпильок, бо впаде біля вівтаря».
Галина підвела очі й подивилася на чоловіка так суворо, як тільки вміла:
— Туфлі — це перше діло. Все інше можеш забути, загубити, не знайти. Але якщо донька лишиться без взуття, краще додому взагалі не вертайся. Йди городами, питай у людей, заходь у кожен куток, але привези. Вона в нас одна.
— Привезу, Галю, — тихо відповів Михайло. — Не переживай так. Хоч пішки все обійду, а знайду.
У самому низу, вже на краєчку поля, дрібними літерами було додруковано рукою дружини:
«Михайлові сорочку світлу на свято. Тільки не скупися, візьми нормальну».
Чоловік ледь помітно всміхнувся у куточок рота. Собі він не купував онов уже бозна-скільки років. Усе якось відкладалося на потім: то паркан упав, то треба дров на зиму привезти, то дітям книжки та зошити. Сорочка в нього була лише одна пристойна, ще з їхнього власного весілля. Вона давно вицвіла на комірі, а ґудзик на животі застібатися відмовлявся навідріз, хоч скільки втягуй живіт.
Працював Михайло в місцевому господарстві механізатором. Руки мав золоті, техніку чув за версту, але до великого міста вибирався дуже рідко — хіба тоді, коли голова посилав службовою вантажівкою за запчастинами до тракторів.
Ось і зараз випала така нагода: голова виписав посвідчення, велів забрати зі складу нові деталі до сівалок.
«Справи зробиш, а якщо залишиться кілька вільних годин — біжи по ярмарках, бо знаю, що в тебе донька заміж іде», — по-людськи сказав керівник на прощання.
Весілля в Яринки призначили на самий початок теплого літа, а в їхній сільській крамниці, окрім гумових чобіт та ситцевих халатів, нічого гарного ніколи й не бачили.
Пізно ввечері, коли хата вже притихла, до Михайла в комору тихо зайшла донька. Батько саме сидів на ослоні й лагодив ремінець на брезентовій сумці.
Яринка присіла поруч, поклала голову йому на плече й стиха мовила:
— Тату… Ти тільки не переживай так через ті туфлі, добре? Мама наговорила, бо вона завжди за все хвилюється. А я тобі скажу: як не знайдеш нічого гарного — і не треба. Я взую мамині святкові. Вони мені хоч і трохи вільні, але я підкладу вати в носок, і ніхто під довгою сукнею нічого не побачить.
Михайло подивився на доньку, на її світлі коси, на дівочі очі, повні турботи.
— Іще чого вигадала, — буркнув він удавано суворо. — Мамині туфлі своє відходили тридцять літ тому, тепер у скрині спочивають. У тебе своє життя починається, своя стежка. Маєш іти у своїй обнові, з високо піднятою головою, щоб уся родина раділа.
— Тату, але ж це зараз так дорого. А в нас із Василем кожна копійчина порахована, ще ж хату треба трохи підмазати до осені…
— Ти про копійки не думай, доню, — Михайло обережно пригладив її волосся важкою, шорсткою від мазуту рукою. — То діло батьківське. Іди відпочивай, завтра вдосвіта вставати.
Дівчина поцілувала його в теплу щоку й шмигнула до хати. А Михайло ще довго сидів у напівтемряві, дивився на місяць за вікном і думав про те, як швидко плине час. Здавалося, тільки вчора тримав її на руках, крихітну, замотану в ковдру, а тепер уже чужі люди прийдуть сватати.
У велике місто Михайло прибув рано-вранці, коли сонце ледь визирнуло з-за дахів.
На складі запчастин чоловік у синьому халаті розвів руками й сказав, що вантажівка з деталями затрималася в дорозі, тож чекати доведеться щонайменше до вечора. Михайло навіть зрадів: доля сама давала йому цілий день вільного часу.
Він витягнув із кишені заповітний папірець, розгладив його на коліні й попрямував до головного торговельного центру.
Усередині гуло, як у розтривоженому вулику. Люди снували туди-сюди, несли пакунки, сперечалися, вибирали. Справжнє міське життя, де кожен поспішає і ніхто нікого не помічає. Михайло від такої метушні спочатку розгубився, але швидко опанував себе: у нього було завдання.
— Шановна, а де у вас тут теплі хустки продають? — звернувся він до літньої жінки за скляним прилавком.
— Нагору піднімайся, чоловіче, на третій поверх, у самий куток, — відповіла та, перебираючи якісь стрічки. — Там якраз свіжий завіз був, але черга стоїть чимала. Якщо хочеш устигнути — поспішай.
Михайло подякував і рушив сходами. Біля відділу з вовняними виробами й справді вишикувалася довга вервечка покупців. Він прилаштувався в самий кінець і приготувався чекати.
Попереду стояла балакуча бабуся в кумедному в’язаному береті. Вона відверто нудьгувала, тому відразу взялася розпитувати Михайла:
— А ви, добрий чоловіче, кому хустку вибираєте? Доньці чи, може, невістці?
— Тещі, — чесно відповів Михайло.
Бабуся аж сплеснула долонями й похитала головою:
— Для тещі годину в черзі стояти? Оце дивина! Моєму зятеві легше снігу взимку допроситися, ніж щоб він для мене хоч пачку солі купив. Золотий ви чоловік. Давно одружені?
— Та вже чимало років, — усміхнувся Михайло і показав їй клаптик паперу. — Ось, дружина написала цілу грамоту, аби нічого не переплутав.
Бабуся насунула окуляри, примружилася й прочитала вголос рядок знизу:
— «Михайлові сорочку світлу на свято. Тільки не скупися». Ой, бачу, знає тебе жінка, як свої п’ять пальців! Бо ви ж, чоловіки, все дітям та жінкам тягнете, а самі в латаному ходите.
Люди в черзі почули, перезирнулися й по-доброму засміялися. Михайло тільки ніяково потер потилицю.
Коли черга нарешті дійшла до нього, сірих хусток лишилося всього дві.
— Мені сіру, будь ласка, — сказав він продавчині, дістаючи згорнуті гроші. — Тещі треба саме таку, бо білу не веліли.
— Беріть, чоловіче, вам пощастило, — віддала пакунок дівчина. — Добра хустка, тепла, з чистої вовни. Буде гріти довгі роки.
Першу галочку в списку було поставлено. Далі почалися біганини.
У шкільному відділі піджака на зріст метр шістдесят не знайшлося — розібрали напередодні. Був тільки на зріст метр сімдесят. Михайло довго стояв над вішалкою, крутив ґудзики, згадував, який у Павлика апетит за обідом, і вирішив: «Візьму більший. Хлопець росте, як на дріжджах, за літо якраз плечі розширяться».
Потім знайшов гарну яскраву клейонку, кілька пачок міцних ниток, свічки, батарейки до приймача і навіть набір гарних розписних дерев’яних ложок для тітки на іменини.
До полудня торба в руках поважчала, а список наполовину спорожнів.
Складніше виявилося з жіночими черевиками. Коричневих потрібного розміру не було в жодному відділі.
— Чоловіче, ви де бачили коричневі черевики в таку пору? — знизувала плечима молода дівчина у взуттєвому. — Їх ще напровесні всі вигребли. Беріть чорні. Чорний колір — він до всього пасує, класика. Не прогадаєте.
— Та мені жінка наказала коричневі… — завагався Михайло.
— А в чому ваша жінка восени ходить? Пальто якого кольору має?
— Темно-сіре, трохи з вишневим відливом, — пригадав він.
— Ну так тим більше! До такого пальта чорні черевики виглядатимуть значно краще. Так дружині й перекажіть: фахівці порадили. Повірте, вона ще вам спасибі скаже.
Михайло подивився на добротну шкіру, на підошву без зайвих підборів, зважив усе в голові й вирішив узяти. Дружина, звісно, трохи побуркотить для порядку, але сваритися не стане, бо взуття справді було якісним.
А от із весільними туфлями для Яринки почалася справжня біда.
Михайло обійшов увесь великий універмаг. Заглянув у маленькі спеціалізовані крамниці біля автостанції. Побував навіть у підвальних відділах, де торгували всяким різним дріб’язком. Усюди була одна й та сама відповідь.
— Білі? Тридцять сьомого розміру? — перепитувала огрядна жінка в синьому фартуху. — Чоловіче, ви з неба впали? Травень на дворі! Усі випускниці шкіл та інститутів ще місяць тому все вигребли під чисту. Навіть на виставкових вітринах нічого білого не лишилося.
— Та мені доньці до вінця, — розгублено пояснював Михайло, міцніше стискаючи список у спітнілій долоні. — Дуже треба. Може, на складі десь коробка завалялася? Подивіться, я почекаю скільки завгодно.
Жінка пильно поглянула на його втомлене обличчя, на полинялий від сонця піджак, на натруджені руки й раптом тихо, щоб ніхто поруч не почув, прошепотіла:
— Послухай мене, батьку. Не гай тут часу. Йди на великий міський базар. Там, де торгують квітами, з правого боку стоять приватники з валізами. Спитай жінку у світлому плащі. Вона всяке дефіцитне привозить. Тільки май на увазі: задарма вона нічого не віддасть, візьме втридорога.
Михайло щиро подякував і чимдуж помчав у бік базару.
Місце знайшов швидко. Серед гамору квіткових рядів, де пахло свіжозрізаними півоніями та бузком, дійсно стояла жінка. Вона тримала велику дорожню валізу і спокійно позирала на перехожих.
Михайло підійшов, ледь переводячи подих.
— Доброго дня. Мені сказали, у вас можуть бути туфлі білі… Тридцять сьомий розмір. На невеликому підборі. Для нареченої.
Жінка змірила його оцінюючим поглядом від черевиків до кашкета, трохи помовчала, а потім мовчки розстебнула замок валізи.
Вона дістала звідти картонну коробку з іноземними написами, зняла кришку й обережно відгорнула тонкий шелесткий папір.
У Михайла аж подих перехопило.
Вони були білосніжні, акуратні, з ніжної шкіри, з витонченим шкіряним бантиком спереду й невисоким, дуже зручним підборчиком. Саме такі, про які говорила Яринка, і точнісінько такі, які малювала у своїй уяві Галина.
— Скільки ви за них просите? — несміливо запитав він.
Жінка спокійно назвала ціну.
Михайло подумки охнув. За ці гроші в звичайній державній крамниці можна було купити три пари добротного взуття для всієї родини.
— Пані, ви що… Це ж нечувано, — спробував говорити він тихо й переконливо. — Згляньтеся трохи. Донька заміж іде, вона в нас одна-єдина, весілля скромне робимо, кожна копійка на рахунку…
— Чоловіче, я тебе за руку не тягну, — знизала плечима жінка й накрила коробку папером. — Не хочеш — не бери. Я тут постою ще пів години, і їх забере перший-ліпший міський випускник для своєї доньки. Зараз сезон, такий товар на дорозі не валяється.
Михайло відійшов убік, під високу розлогу липу, і витягнув із потайної кишені залишки грошей.
Він перерахував усе до дрібної монети.
Після всіх обов’язкових покупок за списком грошей залишалося рівно стільки, щоб купити звичайні туфлі за державною ціною і взяти собі оту білу сорочку, про яку писала дружина. Але на ту суму, яку вимагала ця жінка з валізою, не вистачало навіть половини.
Він стояв серед людського натовпу й дивився під ноги.
У вухах лунав голос Яринки: «Я мамині взую, вони гарні, я вати підкладу…» І голос Галини: «Все забудь, але весільні туфлі знайди, де хочеш!»
Хіба ж може рідний батько допустити, щоб донька в найщасливіший день свого життя ховала ноги під спідницю і відчувала незручність? Хіба для того він працював усе життя з ранку до темної ночі?
А сорочка… Та нащо йому та нова сорочка? Стара ж ціла, випрана, Галина її випрасує так, що блищатиме. А що ґудзик на шиї тисне — то дурниця, можна просто верхній не застібати, піджаком прикрити, та й по всьому. Ніхто й не помітить старого механізатора, всі ж на наречених дивитися будуть.
Але грошей усе одно не вистачало. Потрібно було знайти вихід просто зараз, бо жінка вже закривала свою валізу.
Михайло глянув на власну ліву руку.
На руці тихо цокав татів годинник.
Серце стислося від туги. Це була єдина пам’ять про батька, який пройшов тяжке життя, беріг цю річ крізь усі біди й віддав йому як благословення. Михайло сам мріяв передати його майбутньому онукові, коли прийде час.
Але зараз перед ним стояли очі його Яринки. Живої, рідної, його кровинки.
Він рішуче підійшов до жінки.
— Ось усе, що є в кишенях, — виклав він купюри просто на кришку її валізи. — Лишив тільки на зворотний квиток на приміський автобус. Бачите, не вистачає. Але я можу віддати ще ось це.
Він розстебнув потертий ремінець і простягнув годинник.
Жінка здивовано звела брови, взяла його в руки, покрутила, піднесла до самого вуха, прислухаючись до рівномірного тікання стрілок. Метал був старий, добротний, механізм працював бездоганно.
— Працює чисто, — мовила вона вже м’якшим голосом. — Видно, що річ старовинна, надійна. Добре. Забирай свої туфлі.
— Ви тільки бережіть його, не викидайте абияк, — стиха попросив Михайло, передаючи решту грошей. — Це пам’ять про мого батька. Він із ним ціле життя не розлучався.
— Мені аби корисне було, — стенула плечима жінка і сховала річ у глибоку кишеню плаща.
Михайло взяв заповітну коробку, міцно притиснув її до грудей обома руками й пішов геть, не оглядаючись.
На душі було дивно. З одного боку — величезне полегшення, що знайшов те, за чим їхав, і виконав обіцянку. А з іншого — на зап’ястку зяяла порожнеча. Рука здавалася голою, легкою і зовсім чужою. Михайло раз у раз за звичкою косив туди оком, але бачив лише білу смужку незасмаглої шкіри.
Вантажівка з деталями доїхала до їхнього села надвечір. Михайло зійшов біля повороту, подякував водієві й пішки пішов до своєї хати, несучи важкі торби.
Галина вже виглядала його біля хвіртки, перебираючи фартух пальцями.
— Ну що, мандрівнику? — вигукнула вона, квапливо зачиняючи за ним хвіртку. — Знайшов хоч щось чи тільки гроші розтринькав?
— Майже все привіз, Галю, — втомлено всміхнувся Михайло. — Ходімо до світлиці, ноги гудуть так, ніби пішки через усе поле йшов.
На широкому дубовому столі він почав акуратно розкладати свої трофеї.
Хустка для тещі — сіра, м’яка, тепла.
Костюм для Павлика — трохи завеликий, але хлопець уже крутився біля дзеркала й приміряв піджак.
Клейонка з ромашками лягла на стіл, нитки, батарейки, розписні ложки в паперовому пакунку.
— Черевики чорні, — зауважила Галина, дістаючи пару з коробки.
— Коричневих узагалі не було, Галю. Сказали, що чорні під твоє осіннє пальто значно краще пасуватимуть.
Галина помацала м’яку шкіру, приміряла до ноги, трохи помовчала і пом’якшала:
— Та добре вже. Чорні то й чорні. Навіть практичніше для нашої багнюки.
І тут Михайло урочисто витягнув із самого дна білу коробку, обережно зняв кришку й поставив туфлі посеред столу.
У хаті на мить запала повна тиша.
Яринка, яка саме наливала з глечика молоко, зойкнула від несподіванки, випустила кухоль на лаву й підбігла ближче.
— Тату! — видихнула вона зі сльозами на очах. — Це ж… Це ж справжня казка! Вони такі гарні, білі-білі! Як ти їх дістав?
Вона тут же скинула старі капці й обережно взула обнову. Туфлі сіли ідеально, підкреслюючи тендітну дівочу ходу. Вона пройшлася кімнатою, стукаючи невеликими підборчиками по фарбованій підлозі, кружляла, обіймала батька, знову дивилася на свої ноги.
Михайло сидів на ослоні, спершись ліктями на стіл, і на його обличчі сяяла така тиха радість, якої родина давно не бачила. Він дивився на доньку й відчував: заради цієї миті можна було віддати все на світі.
Галина теж дивилася на Яринку, радісно всміхаючись куточками губ. А потім її погляд плавно перейшов на чоловіка.
Вона помітила, як він стомлено потирає ліву руку пальцями правої.
Погляд дружини впав на його голе зап’ясток.
Усмішка повільно зійшла з її обличчя.
— Михайле, — тихо, але дуже виразно промовила вона. — А де твій годинник?
Чоловік закліпав очима, опустив голову і знітився, немов школяр, якого спіймали за чужими яблуками. Брехати дружині він не вмів ніколи в житті — та й який сенс, коли вона знала його душу навиворіт.
— Віддав, Галю, — ледь чутно видихнув він. — Там, на базарі, біля квіткових рядів… Грошей трохи забракло, а туфлі ж треба було забрати. Не міг я доньку без свята лишити.
Галина повільно опустилася на табурет біля печі. Її плечі здригнулися.
— Татів годинник? — перепитала вона глухим голосом. — Михайле, ти що наробив? Ми ж його стільки років берегли… Для онука тримали, як пам’ять про діда. А ти його — чужій людині за пару взуття?
— Галю, та Яринка ж заміж виходить… — винувато пробурмотів Михайло.
— А сорочку ти собі купив? — раптом підняла вона заплакані очі. — Де твоя сорочка, га?
— Та яка там сорочка, — махнув він рукою. — Обійдуся. Стара ще добра, ти її підкрохмалиш, і буде як нова.
Галина сховала обличчя в долоні й тихо заплакала. Вона плакала не через годинник. Їй стало безмежно, до болю шкода свого чоловіка, який усе життя жив за одним правилом: віддати останнє дітям, дружині, хаті, людям, а про себе згадати в останню чергу, коли вже нічого не залишалося.
Яринка завмерла посеред світлиці.
Вона подивилася на свої білі туфлі, потім на батька з його винуватим поглядом, потім на маму, що плакала біля печі. Радість миттєво згасла, змінившись пекучим соромом.
— Тату… — прошепотіла вона тремтячим голосом. — Навіщо ти так? Я б справді пішла в маминих… Мені байдуже було до того підбору, аби тільки всі були спокійні. Навіщо ти пам’ять продав через моє весілля?
— Годі вже, розвели тут мокре діло, — спробував усміхнутися Михайло, хоча голос його зрадливо тремтів. — Одна донька в нас, одне вінчання на все життя. Носи з миром, доню, і будь щаслива. Ото й уся моя плата.
Наступного дня вдосвіта Яринка швидко вдяглася, зібрала щось у невелику полотняну торбинку й вийшла на поріг.
— Тату, мамо, я поїду до міста на ранковому автобусі, — сказала вона, відводячи погляд. — Мені треба з подругою зустрітися щодо сукні та віночка, дещо підправити. Повернуся пізно, не хвилюйтеся.
Михайло хотів щось заперечити, запропонувати поїхати разом, але Галина мовчки торкнулася його плеча й похитала головою: не чіпай, мовляв, нехай їде.
Дівчина повернулася вже тоді, коли на подвір’я лягла густа ніч. Вона була бліда, втомлена, на запитання відповідала коротко і відразу пішла до своєї кімнати. Про що вони там пів ночі шепотілися з матір’ю за зачиненими дверима, Михайлові так ніхто й не сказав.
Час до весілля пролетів, як одна мить у літню пору.
Настав призначений святковий день.
Погода стояла тепла, ясна, лагідний вітерець колихав листя старих яблунь у садку.
Столи накрили просто неба, біля хати. Зійшлася вся родина, сусіди, знайомі з усього кутка. Жінки розносили запашні пироги, домашні ковбаси та печеню, чоловіки гомоніли про майбутній урожай, з веранди лунали звуки троїстих музик.
Михайло стояв біля дзеркала у своїй старій світлій сорочці. Галина її справді випрасувала бездоганно, але час брав своє: комірець на шиї не сходився на добрий палець, а верхній ґудзик тріщав щоразу, коли він набирав повітря в груди.
— Михайлику, ти хоч трохи шию втягни, — підійшла Галина, поправляючи йому вишитий рушник на плечі. — Люди ж дивляться, скажуть, що хазяйка чоловіка не може до пуття довести.
— Та не сходиться вона, Галю, хоч плач, — усміхнувся він тихо. — Я в ній тридцять років тому стояв, тоді ще худий був, як лозина. Нічого, люди не на мене прийшли дивитися, а на нашу красуню.
Перед тим як виводити доньку до гостей і вести її назустріч нареченому, Михайло вийшов на ґанок, де на самоті стояла Яринка.
Вона була схожа на яблуневий цвіт. Біла довга сукня ніжно спадала додолу, на голові красувався віночок із барвінку та білих стрічок, а на ніжках сяяли ті самі туфлі з акуратним маленьким бантиком.
Побачивши батька, дівчина лагідно посміхнулася.
— Тату, підійди ближче, — тихо покликала вона.
Михайло ступив кілька кроків дерев’яними східцями.
— Простягни руку, будь ласка. Ліву.
Чоловік здивовано витягнув уперед руку.
Яринка розкрила свою долоню, і очі Михайла розширилися від подиву.
На її руці лежав знайомий старий годинник на потертому шкіряному ремінці. З тією самою ледь помітною тріщинкою на склі, якою Михайло знав кожну лінію з самого дитинства.
Дівчина обережно взяла його за зап’ясток, приклала годинник до теплої незасмаглої смужки шкіри й застебнула пряжку на звичну дірочку.
Стрілки рівномірно цокали, відлічуючи секунди святкового дня.
— Як… звідки це у тебе, доню? — затинаючись, прошепотів Михайло, не вірячи власним очам.
Яринка весело й водночас розчулено засміялася, витираючи куточок ока кінчиком фати:
— А ти думав, я по сукню до міста їздила? Я весь той день простояла біля квіткових яток на базарі. Зранку до самого вечора ту жінку виглядала. Думала, якщо не прийде, ночувати на лавці лишуся, але дочекаюся.
— Доню… Але ж вона такі гроші за нього хотіла… Де ти взяла?
— А ми з Василем усі наші спільні заощадження віддали, що на посуд і новий диван збирали. І мама зі своєї схованки додала все, що мала. Василь сказав: посуд купимо з першої ж моєї зарплати, диван почекає, а дідівська пам’ять повинна в хаті лишитися. Для нашого майбутнього сина, твого онука.
Михайло стояв, дивився на свої руки, на доньку, на старий годинник, що мірно стукав біля його вен.
У горлі пересохло, а в очах несподівано защипало. Він міцно притиснув доньку до себе, боячись пом’яти пишну фату, і сховав обличчя в її світлому волоссі.
— Батьку, виводь молоду! — долинув із подвір’я веселий голос старости. — Гості зачекалися, музики грають!
Михайло квапливо втер очі рукавом старої тісної сорочки, випростав спину, відчуваючи звичну приємну вагу на руці.
— Зараз виведу! — гукнув він у бік саду гучним, упевненим голосом.
Він підставив Яринці лікоть, вона ніжно поклала свою тоненьку долоню на його міцну руку, і вони разом зробили перший крок зі сходів назустріч музиці, людям і новому життю.
Михайло так і не купив собі нової сорочки в тому великому місті. Але зараз, крокуючи поруч зі своєю щасливою дитиною під щирі вигуки односельців, він почувався найбагатшим і найлюбішим чоловіком на всій землі. А справжня родинна любов, як виявилося, вартує значно більше за будь-які міські обнови.