— А ви чого це, пані в капелюшку, чужий город копаєте? Свій уже скінчили? Елеонора Богданівна сперлася на лопату й поправила солом’яного бриля

— А ви чого це, пані в капелюшку, чужий город копаєте? Свій уже скінчили?

Елеонора Богданівна сперлася на лопату й поправила солом’яного бриля.

— Свій зачекає. Тут у мене керівництво суворе.

— Елеоноро! — долетіло з вікна. — Не балакай! Під кущ бери, під кущ! Поріжеш усю!

— Чуєте? — розвела руками пані. — Навіть перерви не дають!

Біля тину засміялися. І я разом з усіма. Тільки в мене від того сміху чомусь очі були мокрі.

Бо ще тиждень тому жінка, яка тепер командувала з вікна, лежала обличчям до стіни й просила залишити її в спокої.

А та, що стояла з лопатою, боялася навіть постукати в її двері.

Я живу через три хати від Кравчуків. Галина Петрівна, сільська фельдшерка. За тридцять років роботи всякого надивилася, але ту осінь пам’ятаю до найменшої дрібниці.

Елеонора Богданівна приїхала наприкінці серпня. Вийшла з машини худенька, рівненька, із сивим укладеним волоссям і валізою на коліщатах, які відразу застрягли в нашому піску.

Дід Мирон саме ніс від криниці воду.

— Та ви її підніміть, — порадив. — Тут вам не вокзал.

— Я вже зрозуміла, — відповіла вона й усміхнулася. — Тут значно цікавіше.

— Поживете — побачите.

Він поставив відра й поніс її валізу до хати.

То була стара хата батьків її чоловіка, Дмитра. Колись він виїхав із села вчитися, одружився, залишився в місті. Батьків давно поховали, подвір’я заросло, а взимку не стало й самого Дмитра.

Якось я застала Елеонору Богданівну на ґанку. Сиділа з двома чашками чаю. Одну тримала в руках, друга стояла поруч, на лавці.

Побачила мій погляд і квапливо сказала:

— Це я машинально. Досі буває.

Я присіла поряд.

— Ви надовго до нас?

Вона провела пальцем по краю чашки.

— Ми з Дмитром усе збиралися. Казали: ще рік попрацюємо, ще трохи… Він мені тут яблуню хотів посадити.

— То посадите.

— Сама?

— Мирона попросимо. Він побурчить, але посадить.

Вона вперше за ту розмову всміхнулася.

Усе життя Елеонора Богданівна пропрацювала в театрі. І це було видно навіть у крамниці.

— Дякую вам, ластівко, — скаже нашій продавчині.

А та аж озирнеться: чи це справді до неї?

Солом’яного бриля зі стрічкою Елеонора Богданівна майже не знімала. За нього й прозвали її Капелюшком. Без великої злості, але з отим сільським пригляданням: що воно за людина і чи надовго її вистачить.

Я теж думала: підуть дощі, задимить стара грубка — втече назад у квартиру.

Та поки вона не тікала. Виходила до свого городу, дивилася на лободу й питала Мирона:

— Скажіть чесно, тут іще можна щось урятувати?

— Можна. Спершу вас звідти витягти, бо кропива по шию.

Викосив їй стежку до криниці, обчистив біля порога. Вона винесла йому гроші.

— Сховайте, — насупився дід. — Ще чого.

— Тоді хоч чаю?

— Чаю можна.

А через паркан жили Зінаїда Іванівна з матір’ю, бабою Варварою.

Зіна працювала на шкільній кухні. Чоловіка давно поховала, син був далеко на заробітках. Гроші надсилав, телефонував, але ж корову телефоном не подоїш і хвору людину не перевернеш.

Навесні у Варвари Хомівни стався інсульт. Права рука й нога майже не слухалися, слова давалися тяжко. Раніше вона вулицю могла перекричати, а тепер іноді й попросити води не виходило.

Я заходила до неї через день.

— Ну що, Варваро Хомівно, як сьогодні?

Вона відверталася.

— Ніяк.

— Поснідали?

— Не хочу.

— А Зіна каже, вчора теж майже не їли.

Старенька довго збиралася з силами, тоді прошепотіла:

— Нащо? Тільки… мучу її.

— Кого мучите?

— Зіну. Дай їй… пожити.

Я сідала біля ліжка й брала її за здорову руку.

— Без вас вона краще не житиме. Навіть не думайте.

Варвара Хомівна заплющувала очі. Розмову було закінчено.

А Зіна тим часом гасала між школою, домом і хлівом. Уранці до роботи матір умиє, нагодує, ліки дасть. В обід прибіжить, сама стоячи шматок хліба проковтне — і знову назад.

Одного разу я побачила, як вона заснула на кухонному стільці, тримаючи в руці мокру ганчірку.

— Зіно.

Вона здригнулася.

— Що? Мама кликала?

— Ні. Ти б прилягла.

— А хто все поробить?

І пішла до плити.

Елеонора Богданівна якось заговорила до неї через паркан:

— Зіночко, ви б хоч хвилинку перепочили. На вас же обличчя немає.

Зіна різко випросталася.

— А як перепочину, воно саме зробиться?

— Я не те хотіла…

— Вибачте, мені ніколи.

Хвіртка грюкнула так, що Елеонора Богданівна аж відступила.

А за кілька днів я почула з Кравчукової хати вірші.

Зупинилася під вікном. Думаю: радіо купили?

Заходжу — на табуретці сидить Елеонора Богданівна з книжкою. Бриль лежить у неї на колінах. Баба Варвара дивиться на гостю, слухає.

Не в стелю. Не в стіну. На людину.

Елеонора Богданівна закрила книжку.

— Продовжимо завтра?

Старенька ледь поворухнула здоровою рукою.

— Ще.

— Ну, ще один. Але спершу кілька ложок юшки. Вона вже образилася, що ми про неї забули.

— Хитра… — видихнула Варвара Хомівна.

— Професія така.

Коли ми вийшли на ґанок, я не втрималася:

— Як це ви до неї?

— Почула, що кличе. Зайшла, а вона кухлик упустила, тягнеться… Я так злякалася, що впаде.

— І залишилися?

— Води подала. Сісти попросила. А потім вона питає: «Ви хто?» Кажу: «Сусідка. Колишня акторка». От і домовилися до віршів.

Елеонора Богданівна усміхнулася, але відразу змовкла.

— Вона тут до обіду сама?

— Зіна працює. І так навпіл розривається.

— Я не про Зіну. Я про тишу.

Вона глянула на відчинене вікно.

— Після Дмитра в мене вдома тільки годинник було чути. Я його врешті зупинила. Не могла більше слухати.

Відтоді вона приходила щоранку.

— Сьогодні що будемо? — питала з порога. — Вірші чи театральні плітки?

— Плітки, — насилу вимовляла баба Варвара.

— А ви, виявляється, небезпечна жінка.

Старенька сміялася. Тихо, самими очима, але сміялася.

Якось я застала їх над тарілкою каші.

— Більше не хочу, — відверталася Варвара Хомівна.

— Тоді й не розкажу, як наш головний герой вийшов на сцену в чужих штанях.

Старенька глянула на неї.

— У чиїх?

— О! То ще ложечку?

Я вийшла з хати й дорогою усміхалася сама до себе.

А тоді хтось із наших перестрів Зіну біля школи:

— Ти знаєш, що та приїжджа до вас щодня ходить? Поки тебе немає.

І треба ж було сказати саме так.

Зіна прибігла додому раніше. Я на кухні складала сумку, коли почула:

— А ви що тут робите?

Елеонора Богданівна підвела голову.

— Добрий день, Зіночко. Ми ось читаємо…

— Я бачу. Хто вас просив?

У кімнаті стало тихо.

— Ваша мама сама…

— Мама хвора! Вона будь-кому двері відчинить!

— Зіно… — спробувала озватися Варвара Хомівна.

— Лежи, мамо.

Елеонора Богданівна повільно закрила книжку.

— Мабуть, мені справді слід було спершу поговорити з вами.

— Слід було. Не треба нам цих вистав. І жалю вашого не треба. У вас он свій город у бур’яні. Є чим зайнятися.

Я вже стояла у дверях.

— Зіно, перестань.

Але Елеонора Богданівна похитала головою.

— Нічого, Галино Петрівно. Я піду. Вибачте.

Вона взяла бриль, сумочку. Варвара Хомівна потяглася до неї рукою, щось хотіла сказати, та від хвилювання слова не слухалися.

— Я книжку залишу, — тихо промовила гостя. — Тут закладка.

І вийшла.

На кухні я зачинила за нами двері.

— Що ти наробила? Мати ж при ній ожила.

— Отож! — Зіна кинула сумку на стілець. — При ній ожила! А я що роблю? Я не біля неї?

— Ніхто ж тобі…

— Я ночами не сплю! Я вже не пам’ятаю, коли гарячий чай пила! А вона приходить на годинку, гарненька, чистенька, віршики почитає — і мама їй усміхається!

Голос зірвався.

— А мені тільки: не хочу, не буду, залиш. Я їй ложку — вона голову вбік. Я подушку — їй не так. Я вже боюся в кімнату заходити, розумієте?

— Розумію, Зіно.

— Ні, не розумієте… Я ж маму люблю.

Вона затулила рот долонею й заплакала.

— Знаю, що любиш.

— То чого я така зла?

Я обняла її. Вона стояла в мене на плечі, дрібно тремтіла й усе шепотіла:

— Не можу більше. Господи, не можу.

Тиждень Елеонора Богданівна до сусідок не заходила. Зустріла мене біля криниці, спитала лише:

— Як вона?

— Сумує.

— Передайте… Ні, нічого не треба. Просто скажіть, що я книжку не забираю.

Баба Варвара знову майже перестала говорити.

— Покликати сусідку? — спитала я якось.

Вона довго мовчала.

— Зіна… не хоче.

А в п’ятницю я ще в сінях почула:

— Галю… сюди…

Зіна лежала на підлозі біля материного ліжка. Обличчя біле, на лобі піт.

— Не чіпайте. Як ворухнуся — аж темніє…

Хотіла підняти матір, перестелити постіль, невдало повернулася — і впала від болю в попереку.

Варвара Хомівна звісила з ліжка здорову руку. Тягнулася до доньчиної голови, але не діставала.

— Зіню… дочко…

Я присіла поруч, оглянула Зіну, викликала швидку. Підклала подушку, вкрила.

— Лежи. Не смикайся.

— А мама?

— Я тут.

— Вас же викличуть. Ви підете. А мама?

Поки чекали лікарів, вона питала про це разів десять.

Коли Зіну виносили з двору, біля хвіртки вже стояла Елеонора Богданівна. Без бриля, у старому светрі. Відро з водою покинула просто коло тину.

— Зіночко, я залишуся з мамою.

Зіна дивилася на неї й мовчала.

— Галина Петрівна покаже, що робити. Ви тільки скажіть, де ліки й що мама їсть.

— Ви не… — Зіна ковтнула. — Ви не знаєте, як це.

— Не знаю. Навчуся.

— Їй уночі теж треба…

— Я почула.

Лікар біля нош нетерпляче переступив з ноги на ногу.

Зіна заплющила очі.

— Їжа перетерта. Не гаряча. Ліки в коробці біля холодильника, там усе написано. Валя корову подоїть, я подзвоню…

— Добре.

— І вона боїться, коли темно. Світло в коридорі не вимикайте.

— Не вимикатиму.

Зіна вчепилася в край ковдри.

— Я вам тоді…

Елеонора Богданівна легенько торкнулася її плеча.

— Одужуйте. Решту потім.

Того ж дня вона замкнула свою хату й перебралася до Кравчуків.

Спершу перепитувала все.

— Так подушку?

— Трохи нижче.

— А тепер?

— Ось так. І самі не тягніть, покличете мене.

Вона кивала, записувала на клаптику паперу.

Одного вечора я зайшла пізніше й побачила, як вона сидить на кухні, звісивши руки.

— Важко?

Елеонора Богданівна підняла голову.

— Сьогодні чашку впустила. Злякалася так, ніби людину…

— Втомилися. Ідіть полежте, я побуду.

— Зіна так місяцями жила?

— Так.

Вона потерла долонями обличчя.

— А я їй: «Ви себе не бережете». Господи, яка ж я…

— Ви не знали.

З кімнати почулося:

— Еле… норо…

Вона відразу встала.

— Іду, Варваро Хомівно.

А на третій день спитала мене про картоплю.

— Її вже треба копати?

— Давно пора. Дощі почнуться — гірше буде.

— Зіна вчора телефонувала. Про себе два слова, а тоді все про город. Каже: «Як пропаде, за що зиму жити?»

— Людей позбираємо, викопаємо.

— Позбираємо, — погодилася вона. І раптом усміхнулася. — Але почати я хочу сама.

— Ви ж лопати не тримали.

— Саме тому мені потрібен досвідчений керівник.

Наступного ранку Мирон допоміг нам зручніше вмостити Варвару Хомівну біля вікна, що виходило на город. Потім завів мотоблок.

— Два рядки підніму, а там дивіться, — сказав він. — Мені ще своє робити.

— Тільки… не жени, — долинуло з хати.

Дід заглушив двигун.

— Що?

Варвара Хомівна набрала повітря.

— Бульбу… поріжеш.

— О, вже й до мене добралися, — буркнув він. Але поїхав повільніше.

Елеонора Богданівна вийшла в город у величезних гумових чоботях, із відром і лопатою.

— Варваро Хомівно! Починаємо?

Старенька уважно стежила за нею.

— Не там.

— Тут?

— Далі.

— Так я ж до сусідів докопаюся!

Кутик Варвариних губ сіпнувся.

Елеонора Богданівна підняла викопаний кущ.

— А цю куди?

— У відро.

— Усю разом?

— Ні… насінну… окремо.

Вона говорила повільно, зупинялася перевести подих. Елеонора Богданівна терпляче чекала. Тоді знову щось перепитувала — і старенька знову пояснювала.

Того ранку я вперше за багато місяців почула від неї не «не хочу», а:

— Галю… підсунь мене. Не видно.

Згодом під тином почали збиратися сусіди.

— Капелюшок картоплю копає!

— Та тихіше ви, — шикнула я.

А Елеонора Богданівна сама озвалася:

— Смійтеся, смійтеся! Хто найдужче сміятиметься, тому друге відро дам!

Одна сусідка постояла, подивилася, тоді перелізла через перелаз.

— Давайте вже. Бо ви до Різдва тут упораєтеся.

За нею прийшла друга.

Увечері Варвара Хомівна спитала:

— Завтра… знову?

— Якщо сили будуть, — відповіла Елеонора Богданівна. — І якщо ви поснідаєте. Бо керувати натщесерце я вам не дозволю.

— Каші… з молоком.

— Домовилися.

Звісно, ніякого дива не сталося: хвора рука не запрацювала, ходити самостійно Варвара Хомівна не могла. Але тепер вона чекала ранку. Питала, чи не буде дощу. Сердилася, коли хтось складав насінну картоплю не туди.

І їла.

Мирон переробив старе дерев’яне крісло: зміцнив ніжки, приробив широкі підлокітники.

— Не царський трон, але посидіти можна.

Ми обережно винесли Варвару Хомівну на ґанок, умостили, вкрили ноги. Елеонора Богданівна зняла свого бриля й наділа їй на голову.

— Оце інша справа. Керівництво має бути при параді.

Старенька торкнулася стрічки.

— Гарний.

— Вам личить.

— Тобі… теж.

Елеонора Богданівна відвернулася до городу.

— Ну, хто там у нас байдикує? Варваро Хомівно, стежте!

Зіна пробула в лікарні майже три тижні. Телефонувала щодня.

— Мама як?

— Сьогодні Мирона вичитала.

— За що?

— Каже, мішки завеликі набиває.

У слухавці довго було тихо.

— Вона сама сказала?

— Сама, Зіно.

— Дайте… дайте я її почую.

Ми підносили телефон до Варвариного вуха.

— Мамо?

— Я тут.

— Ти їси?

— Їм.

— Точно?

— А ти?

І вже Зіна не могла відповісти від сліз.

Наприкінці вересня ми з чоловіком забрали її додому. Усю дорогу вона крутила в руках хустинку.

— Ви мені тільки чесно скажіть: не дуже я вас усіх замучила?

— Приїдемо — сама подивишся.

— Галино Петрівно…

— Зіно, посиди спокійно хоч десять хвилин.

Від воріт вона йшла повільно, берегла спину. Відчинила хвіртку — і зупинилася.

На ґанку сиділа мати. У брилі зі стрічкою, під теплим пледом. Поряд стояла чашка, на колінах лежав рушничок.

А за хатою був чистий город. Біля погреба — мішки з картоплею.

— Зіню! — покликала Варвара Хомівна.

Донька прикрила рот долонею.

— Мамо…

— Ось… вона копала. — Старенька показала на Елеонору Богданівну, що вийшла з хати. — А я… керувала.

— Без неї ми б пропали, — підтвердила та. — Я тепер і дрібну від насінної відрізняю. Майже без помилок.

Зіна підійшла, обережно опустилася на сходинку.

— Тихенько, спину бережи, — сказала я.

А вона вже притулилася щокою до материних колін.

— Я думала… Я так боялася…

Варвара Хомівна поклала здорову руку їй на голову.

— Зіню… дякую тобі.

Зіна здригнулася.

— За що, мамо?

Старенька гладила її волосся, підбирала неслухняні слова.

— За все… дочко.

Елеонора Богданівна стояла у дверях і м’яла в руках рушник. Я бачила, як тремтить у неї підборіддя.

Зіна підняла на неї мокрі очі.

— А ви… Після того, що я вам наговорила…

— Не зараз.

— Ні, зараз. Бо я потім знову не зумію.

Вона витерла щоки.

— Пробачте мені.

Елеонора Богданівна кивнула.

— Ходімо краще в хату. Обід холоне.

Нерозлучними подругами вони відразу не стали. Зіна все ще ніяковіла, коли їй допомагали, і замість довгих подяк бралася щось робити.

Одного дня прикотила до сусідського двору тачку з двома мішками картоплі.

— Ось. Ваша частка.

Елеонора Богданівна визирнула з хати.

— Зіночко, я стільки за рік не з’їм.

— З’їсте.

— Це наказ?

— За роботу належить.

Наступного вечора Елеонора Богданівна прийшла з кошиком грибів.

— Маю пропозицію. Ви чистите картоплю, я розповідаю, як заблукала за тією посадкою. Потім вечеряємо.

— Ви заблукали? Там же хати видно.

— От і я собі потім те саме казала.

Зіна пирснула.

— Заходьте вже.

Того вечора вони засиділися допізна. Я занесла Варварі Хомівні ліки й застала їх на кухні.

— Мій Дмитро теж так робив, — говорила Елеонора Богданівна. — Річ зламає, сховає. Наче я не помічу, що ручки на дверях немає.

— А мій казав: «Воно саме», — усміхнулася Зіна.

Потім обидві замовкли.

— Бракує? — тихо спитала Зіна.

— Щодня.

— Мені теж. Стільки років минуло, а часом хочеться зайти й сказати: ти тільки послухай, що сьогодні було…

Елеонора Богданівна потягнулася через стіл і накрила її руку своєю.

А ще за місяць я йшла повз їхні двори й почула знайоме:

— Правіше! Он… біля тину!

На краю подвір’я сиділа Варвара Хомівна, закутана в теплу хустку. Поверх хустки красувався солом’яний бриль. Вона вказувала ціпком, де лишилося сухе бадилля.

Зіна з Елеонорою Богданівною згрібали його докупи.

— Мамо, та бачимо ми!

— Не все… бачите.

— З вашим керівництвом нічого не пропустимо, — відгукнулася Елеонора Богданівна.

На ній була нова в’язана шапочка.

— Гарна обновка! — гукнула я.

Елеонора Богданівна торкнулася її долонею.

— Зіна купила. Сказала, у моєму капелюсі вже холодно.

— Бо холодно, — буркнула Зіна. — А вона ще сперечалася.

— Я не сперечалася. Я колір обирала.

— Пів години!

Вони засміялися.

Я вже збиралася йти, коли Варвара Хомівна покликала:

— Галю! Увечері… заходь.

— А що у вас увечері?

Вона кивнула на сусідку.

— Читатиме.

— Приходьте, — сказала Елеонора Богданівна. — Зіна пирога пече.

— Ще не печу! — озвалася та. — Ще город не прибрали!

— То ми швиденько.

І заходилася згрібати листя так завзято, що знову з’їхала набік шапочка.

Я пішла додому, а за спиною ще чула їхні голоси. І подумала: добре, що того ранку Елеонора Богданівна почула, як у чужій хаті кличуть на допомогу.

Добре, що зайшла.

Залишити коментар