Анжеліка Малинкина одразу хотіла на лаву сісти – ноги не тримали. Та тільки після почутого звалилася повз – на траву і камінчик у ногу вп’явся. Але вона цього навіть не помічала.
Спочатку приголомшено мовчала хвилин п’ять, намагаючись зрозуміти, що це не страшний сон і не розіграш. Це жах, що називається її особистим життям. І важко уявити – ще день тому все було чудово.
А потім вона зробила те, що, власне, і призвело до розв’язки – залізла в телефон своєї другої половини. І такого там прочитала – у нього ще п’ять дам серця виявилося.
Причому зустрічався Костик із ними регулярно, як на роботу ходив, вони ж йому ще й гроші давали. Власне, їй він і казав, що на роботу.
Костик – агресивний мачо. У соцмережах познайомились. І він їй перший написав. Сказав, що вона схожа на Венеру, яка вийшла з морської піни. І що йому ніколи не подобалися худорляві жінки.
Анжеліка підбадьорилася. З її 1,56 см і вагою досить великою, чомусь вона нагадувала кубочку, зі своєю самотністю вона вже змирилася. Плюс не першої свіжості, як зауважувала її колега Світланка – вже майже 40 років.
Анжеліка не те щоб принца чекала. Просто жила та й усе. П’ять років тому батьків не стало. Мами та тата, які обожнювали її. І з того часу дні тяглися як смола, похмурі, тьмяні. А тут раз – і кохання саме її знайшло.
Щоправда, тітоньці Анжелікі, Аллі Олександрівні Костик не сподобався одразу чомусь. Літня жінка навіть висловилася сучасним словом “каламутний”. А ще тітонька сказала, що на нього її кіт Митрофан, добра душа, шипить.
І намагається сховатися відразу подалі, шерсть дибки робиться. Для Анжелікі це був не показник, але тітка Митрофану довіряла цілком. Власне, звірятко виявилося правим.
А ще Анжеліка хотіла зробити дурість. Якби вона не залізла в телефон, то… Сталося б ось що.
Костик їй запропонував квартиру продати. Сказав, що сам свої кошти теж вкладе. І куплять вони чотирикімнатну у центрі. Анжеліка навіть покупця вже знайшла на свої метри (до зустрічі з Костиком вона з тіткою жила, батьківська квартира пустувала).
А Костик запевнив, що вже нагледів потрібний варіант. Візьме її гроші і поїде угоду робити, Анжелікі ніколи, вона працює.
– І лишилася б я ще й без квартири! – ойкнула вголос Анжеліка, незграбно підводячись.
В голові гуло, себе вона відчувала найнещаснішою, ошуканою жінкою на землі. Погано розуміла. Ноги запліталися. І Анжеліка звернула не туди.
Бріла спочатку через пустир, потім якоюсь дорогою. І вийшла до невеликого ставка, почувши гомін. Там траса була.
А біля ставка пес лежав. Чи не ворушився. Анжеліка пошкандибала до нього. Шоколадне око витріщилося на неї, кліпнуло. І знову заплющилося.
– Живий і добре, – подумала Анжеліка.
Вже хотіла далі йти та з кущів дідусь виліз. Шустрий такий, у кепці та з паличкою. У руках кошик. Грибник, чи що?
– Так і лежить, нещасна тварина. Недовго йому лишилося. Згине! – і дідок похитав головою.
– А що це з ним? Він хворий, правда? Чи не може ходити? – відгукнулася Анжеліка.
Її нещасний мозок і свідомість так хотіли відволіктися від важкої реальності, що вона з радістю переключилася на розмову.
– Та тут таке діло. Кажуть, господар його з лікарні не повернувся додому… А дружина терпіти не могла пса. Відвезла якомога далі, сюди. Сорочку чоловіка поруч кинула та поїхала. Гаразд, хоч гріх на душу не взяла, не зробила нічого собаці. І пес не йде. Два місяці тут вже. Люди підгодовують. П’є тут водицю. Тільки сумує, мабуть. Сьогодні дивлюся, стати вже майже не може. Він все розуміє. Він на сорочці так і лежить. І плаче, звісно. Ніколи не бачив, щоби собаки плакали. Шкода. Але всіх не врятуєш! – і дід рушив убік.
А Малинкина раптом завмерла. Ще пів години тому душа рвалася, серце билося, світ здавався сірим і порожнім. А тут… ні, нічого не змінилося. І Костик-паразит її нахабно використав, звісно. Але цей собака…
Анжеліка зробила кілька кроків. Пес так і лежав. Вона собак боялася і ніколи не тримала їх. А тут просто сіла поряд. Ще раз подивилася. Величезні, сповнені болю і смутку очі пса зустрілися з її поглядом.
– Зрадили тебе, так? Хазяїна немає і виставила господиня. Бач, злидня. І мене он теж сьогодні… дружок. Все в мене погано, – почала розповідати Ніка.
Збоку, може, це й виглядало дивно. Жінка в білому костюмі сидить на землі. Собака, який трохи ворушив вухами. Анжеліка так сиділа години дві.
Прийшла до тями, коли дощик почав накрапувати. Вирішила додому йти. Тітонька ще обіцяла ввечері заїхати. Пішла. Потім загальмувала. Пес все також лежав на землі.
Не вміла Анжеліка витончено повертатись, граціозно опускатися на землю. Мабуть, вона плюхнулася, як мішок. Але від душі. Підняла собаку за шию і закричала:
– Ходімо! Ходімо зі мною! Він не прийде, чуєш, твій хазяїн! Його немає більше. Не знаю, що з тобою робити. Чим тебе годувати і як із тобою поводитися. Але я обіцяю, я навчуся. Ніхто не повинен ось так лежати через людську підлість. Мені й самій час тут лягти. Але тітка у мене, старенька зовсім. Хто із нею залишиться? Одна вона. Пішли, друже. Дві бідолахи ми, раз зустрілися, разом повинні бути! – умовляла Анжеліка.
Собака лежав, не реагуючи на неї. Малинкина вирішила піти. Знайти вдома щось подібне до пояса, магазини закриті вже були. І використовувати його як повідець. Вона збиралася повернутись. Та й переодягнутися не заважало б – костюм брудний, волосся звалялося, косметика розмазалася.
Щось торкнулося її руки. Ніка глянула вниз. Собака йшов поруч. Мокра, незграбна. Так вони й дісталися квартири, де тітка Алла Олександрівна Малинкина, яка повернулася з дачі, вже пиріжки смажила.
– Анжеліка, ви б пішли помилися поки що, а я на стіл накрию. Аж надто ви брудненькі. Собачку, до речі, можна в махрове простирадло загорнути, я зараз принесу. І щоб не застудилися, молочка з медком треба вам дати, мені Галя – сусідка привезла, – витираючи забруднені тістом руки, сказала тітка Алла.
Анжеліка посміхнулася. У цьому була вся її тітка. Інша хоча б запитала, що за пес, навіщо привела. А тут: “простирадло махрове”. Тітка Алла дуже любила тварин. Ось і відповідь.
Песика Анжеліка спочатку помила. Він мовчки стояв. Ребра майже просвічували, вовна намокла і стало видно, який він схудлий і змучений. Потім Анжеліка почала митися сама.
А коли з’явилася на кухні, побачила, як тітка накладає чергову миску, примовляючи:
– Їж, Шампіньйоне. Їж, дорогий!
І обернувшись до неї, розповіла, що собака гриби любить! Випросив у неї гриби, вона його так і назвала одразу. А що? Без імені не можна. А тепер он м’яса дала.
А потім Шампіньйон заснув у куточку, хоча Анжеліка хотіла його на диван покласти. Соромився, видно.
– Вигнала, нарешті, паразита свого? Дивлюся, немає його. Ох, Анжеліко, не довів би він тебе до добра! – Похитала головою тітка.
Анжеліка їй все розповіла. Жаліти її й голосити Алла не стала.
– Тухла – людина. Від таких тікати треба. Альфонс підлий. Подякуй небесам, що відвели вчасно! – Тільки й резюмувала.
Вранці всі троє на дачу поїхали. Анжеліка, тітка і Шампіньйон. Машина в них була, старенька, але тітка Алла її віртуозно водила.
І вихідні пройшли так мило. Анжеліка чомусь не билася в істериці. Хоча спочатку хотіла, одразу після того, як Костик її покинув та стільки всього наговорив. І життя їй похмурим зовсім не здавалося.
Тітка квітами займалася. А Шампіньйон виляв хвостиком і мудро дивився на Анжеліку, ніби кажучи:
– Все у нас тепер буде добре. Ось побачиш!
P.S
До речі, пізніше Анжеліка дізналася, що Костик не довго насолоджувався життям, морочачи голову жінкам. Переніс якусь хворобу і тепер не встає, не ходить і не розмовляє. Це вже назавжди.
А сама Анжеліка, її тітка і пес Шампіньйон передають усім велике привітання, бажають ніколи й за жодних обставин не впадати у відчай і чекати, як доля сама відкриє потрібні двері та подарує нові зустрічі!
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?
