“– А де це написано, що я зобов’язана оплачувати день народження твоєї сестри?! – Обурилася дружина

“– А де це написано, що я зобов’язана оплачувати день народження твоєї сестри?! – Обурилася дружина

У понеділок Ігор прийшов із роботи раніше, ніж зазвичай.

– Варю, мене відправляють у відрядження, – повідомив він дружині.

– Коли?

– Сьогодні. Потяг о двадцять другій сорок. Павло за мною о пів на десяту заїде.

– І надовго? – Запитала Варвара.

– Днів на п’ять. Якщо швидше впораємося, то повернемось у четвер. У крайньому разі – у суботу вранці.

– Добре, – відповіла дружина. – Тільки ти попередь Каріну, що їй доведеться відзначати свій день народження десь в іншому місці.

– Чому? – здивувався Ігор.

– Тому, що я сама не зможу все організувати.

– А що тут організовувати? Квартиру прибрати, продукти купити, салати та гаряче приготувати. Тобі ж це раз плюнути. Нічого не скасовується. Каріна вже гостей у суботу до третьої години запросила, – сказав чоловік.

– Ігорю, а чому знову у нас? Хіба вона не може покликати гостей у свою квартиру, або в кафе? І чому готувати знову маю я?

– Послухай. У батьків маленька квартира, а рідні у нас багато. Крім того, всі вже звикли, що сімейні свята відзначаються у нашій квартирі. А щодо готування – то хто повинен готувати на твоїй кухні? Ти ж господиня, – пояснив Ігор.

– А ти хто? – Запитала Варя.

– Я господар.

– І що ти робитимеш?

– Я зустрічатиму гостей, спілкуватимусь з ними, – відповів чоловік. – Не з каструлями ж мені бігати!

– Як хочеш, але скажи Каріні, щоб продукти вона сама купувала, і щоб у п’ятницю після роботи прийшла допомагати мені готувати – знаєш скільки овочів треба почистити?

– І м’ясо можна напередодні відбити та замаринувати – не знаю, що вона збирається подавати на стіл.

– Слухай, не хочу я лізти у ваші кухонні справи, домовляйся з нею сама, – сказав чоловік.

– Так, я забула тобі сказати – ми з Ромкою теж завтра поїдемо.

– Куди?

– Мама подзвонила. Сказала, що Наташа із чоловіком на два дні приїжджають. А я із сестрою вже три роки не бачилася. Тож ми завтра вранці поїдемо, а у четвер удень повернемося, – повідомила Варя.

Подарункові сертифікати

– Гаразд, тільки не затримуйся, бо за п’ятницю не встигнеш усе зробити, – погодився Ігор.

– А щодо продуктів, ти все-таки краще сам Каріні подзвони. Мене вона не дуже слухає. А мені з дворічною дитиною по крамницях бігати важко. Та й грошей у мене не так багато, щоб все, що потрібно, купити.

– Не скупись! Каріна тобі потім все віддасть!

– Коли це вона нам щось віддавала? – Усміхнулася Варя. – Подзвони. Я продукти власним коштом купувати не буду. Що вона принесе, з того й приготую. Зрозумів?

Ігор зібрав невелику дорожню сумку та поїхав. А наступного дня Варя викликала таксі й разом із сином поїхала в селище, де жили її батьки.

Зустріч із сестрою була радісною – Наталя з чоловіком жили в Ужгороді, й до батьків приїжджали рідко.

А цього разу вони приїхали зі своєю донькою – племінницею Варі. Жаль тільки, що не могли погостювати довше – треба було повертатися додому.

Гості поїхали у середу. Варя збиралася додому у четвер увечері. Але по обіді у Роми підійнялася температура. Вирішили, що переночують у батьків, а поїдуть завтра, коли все буде гаразд.

Проте надвечір температура збільшилася до тридцяти восьми. Мама Варі зателефонувала фельдшеру. Та прийшла, оглянула хлопчика і заспокоїла Варю:

– Звичайна застуда. Горло трохи червоне, нежить – продуло, мабуть.

Порадила чим лікувати.

Звичайно, про те, щоб кудись їхати з хворою дитиною, не було й мови. Варя відразу зателефонувала Каріні – повідомила, щоб та сама вирішувала, як відзначатиме своє свято.

– Варко, ти що? Як це не приїдеш? Та в мене гості вже запрошені – дванадцять людей! Хто готуватиме? – обурилася зовиця.

– Каріно, я не потягну хвору дитину, щоб влаштовувати тобі свято, – відповіла Варя.

– А ти його і не тягай – залиш у батьків, а сама приїжджай. Ти що, не розумієш, що ти мене підставляєш! – Кричала в слухавку Каріна.

Варя навіть відповідати їй не стала. Через пів години їй зателефонував чоловік:

– Варю, що там у вас трапилося? Каріна в істериці – каже, що ти їй день народження зриваєш.

– Ігорю, Рома захворів. Висока температура, кашель. Куди я поїду з ним? По крамницях за продуктами бігати, та салати для Каріни різати?

– Так залиш Ромку у батьків, а сама приїжджай, – запропонував чоловік.

– Ігорю, Рома, між іншим, і твій син! А ти пропонуєш мені залишити хвору дитину заради дня народження Каріни? Я починаю сумніватися у тому, що ти любиш свого сина!

– Варю, ти ж ніколи не відмовлялася! Каріна на тебе розраховувала, а ти її підвела.

– Значить, цього разу Каріні доведеться самій подбати про своїх гостей. Все! Ми приїдемо, коли Рома видужає.

Варя із сином повернулися додому у вівторок. У квартирі було тихо та порожньо. Ігор ще не прийшов із роботи. Варя зайшла на кухню. У раковині височив брудний посуд, у морозилці кам’яніла самотня пачка пельменів.

Варя замовила доставку продуктів і взялася за прибирання. Через дві години квартира набула пристойного вигляду, на плиті булькав суп із фрикадельками. Рома, якого Варя нагодувала раніше, спав у своєму ліжечку, а вона нарешті присіла.

– Як так вийшло, що рідня Ігоря повадилася на всі свята збиратися саме у нашій квартирі? – думала вона.

В перший рік, коли вони тільки одружилися, першим сімейним святом був день народження Ігоря. Звісно, всі зібралися у трикімнатній квартирі Варі, куди він переїхав після весілля.

Через три місяці був ювілей свекрухи.

– Варюша, може, знову у вас зберемося? – Запитала Галина Василівна. – На ювілей вся рідня з’явиться, а в нашій двокімнатній не розвернутися.

Тоді свекруха запросила п’ятнадцять гостей. Довелося зіставляти два столи та брати стільці у сусідів.

Того разу Варя допомогла Галині Василівні готувати.

А потім це стало звичкою: дні народження Каріни, Новий рік, жіноче свято, ювілей свекра і так далі. І готувала тепер одна Варя, і продукти вони купували з Ігорем.

Варвара якось заїкнулася про гроші, так Ігор аж здійнявся:

– Що це, я буду з рідного батька гроші вимагати?

Звичайно, ці «родинні посиденьки» коштом Варі та Ігоря всім сподобалися, та швидко стали сімейною традицією.

– Час з цим закінчувати, – вирішила Варя.

І її рішення тільки зміцнилося після того, як Ігор, прийшовши з роботи, сказав:

– Варя, Каріна гостей у кафе зібрала. Сильно витратилася. Треба їй хоч половину суми компенсувати.

– А на честь чого? – Запитала Варвара.

– Ну, це ж через тебе їй довелося в кафе відзначати.

– Через мене? – Здивовано простягла Варя. – А де це написано, що я зобов’язана оплачувати день народження твоєї сестри?!

– Ну, раніше ти й готувала, і продукти ми купували.

– А тепер більше цього не буде! – Заявила Варвара.

– Як це?

– А так! Три роки збиралися у нас. Наступні три роки нехай збираються в когось іншого. Наприклад, у тітки Люсі та дядька Колі.

– Або у твоїх батьків. Родичів у вас багато. Якщо кожна сім’я буде три роки збирати застілля, то до нас черга знову дійде десь до пенсії.

– Варя, так всі вже звикли!

– Відвикнуть! У мене до тебе прохання: будь ласка, донеси цю інформацію до всього клану Кирюшиних! – сказала Варя.

– І на свій день народження нікого не запросиш? – посміхнувся чоловік.

– На свій день народження я запрошу своїх подруг, і, в чому ти точно можеш бути впевненим, – Каріни серед них не буде.

Ігор мав рацію в одному: всі справді звикли – до хорошого люди взагалі швидко звикають.

Але Варя була тверда у своєму рішенні. Навіть після того, як свекруха, а за нею і тітка Люся, образившись на Варю, не запросили її на свої свята, вона не збиралася йти на поступки.

Щоб вся рідня звикла до нових правил, знадобилося два роки. Зате тепер кожен збирає гостей у своєму будинку та власним коштом. Як кажуть, – “помоглося нашій мамі…”

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть в коментарях, чи слушно вчинила Варя? Ставте вподобайки.