Цьогоріч я вирішила додому приїхати на свята. Повідомила синові, він мене зустрів, забрав до себе. В нього гарна квартира, три кімнати. Невістка Ліля ґаздовита дівчина, завжди в неї чисто й холодильник повний. Вже й двійко діток мають. Була я в них всі свята. А днями дружина сина вирішила зі мною серйозно поговорити:

 – А ви в нас надовго?

 – Та не знаю, зі здоров’ям зараз не все гаразд, думала до весни тут побути! А там побачимо.

 – А з якого це дива ви вирішили з нами жити? Ще після того, як ви вчинили. Микола просто не наважується вам правду в обличчя сказати, а я не боюсь! 

 – А куди ж мені йти?

 – Раніше думати треба було! У нас ще максимум три дні можете залишатись.

Я вийшла з кімнати, бо відчувала, що зараз буду плакати. Подзвонила своїй двоюрідній сестрі, котра в селі живе. Подумала, може в неї трохи пожити.

 – А чого ти ображаєшся? Я твою невістку розумію. На що ти розраховувала після всього, що натворила?

 Врешті я все ж поїхала до неї. Добиралась важко, автобусом. Приїхала геть втомлена. Ми сіли пообідали, а тоді розговорились.

 – Ось ти завжди все для доньки. А Микола все життя самий по собі. І на квартиру і на весілля заробив важкою працею, досі борги має. А Марині ти хату віддала, ще й гроші постійно з Італії висилала. А зараз скільки привезла?

 – Та зовсім мало – 800 євро. Марині дуже важко в Канаді, їй гроші потрібні.

 – Ось, знову. Марині те, Марині – се. Твоя донька – справжня аферистка. Користувалась тобою усе життя!

Я ніколи на все це так не дивилась. Просто Мариночка молодша в мене донечка. Їй і навчання важко давалося. Заміж вийшла рано й невдало. Звісно я запропонувала молодив в моїй хаті жити. Микола ж хлопець самостійний, він чудово навчався, університет самотужки закінчив і вже з 20 років гарно заробляв. Я йому теж грошима трохи допомагала. Дала три тисячі євро на перший внесок за квартиру. А далі так склалося, що й не могла більше. Маринка народила, а вони з зятем обидвоє без роботи сиділи. 

Але скажіть, яка мама б інакше вчинила? Коли бачиш, що одна дитина так бідує, а інша більш-менш самостійна й успішна, мусиш допомагати тій, якій важче. Та три роки тому Марина вмовила мене хату на неї переписати, а як війна почалась – вони з чоловіком  продали нерухомість і виїхали до Канади. Я підтримала їх, адже жити в нашій країні зовсім не просто. Лишень там виявилось теж не солодко, того мені довелося й далі їм допомагати.

За важкою роботою я не помітила, що зовсім занедбала своє здоров’я. Тому й вирішила приїхати цьогоріч. Сподівалась, син мене підтримає, а он як воно вийшло.

 – І що ж мені тепер робити?

 – Моя тобі порада. До весни підлікуйся, а далі їдь в Італію і допомагай вже лише Миколі.

 – А Мариночка що ж без моїх грошей робитиме?

 – Ти їй хату віддала. Вистачить!

От скажіть, невже сестра має рацію? Я думала, що Микола все розуміє, і підтримує мої рішення. Як мені бути?