Осінь цього року видалася напрочуд теплою. Вранці над парком стелився легкий туман, а дерева стояли в золоті та багрянці – ніби хтось щедро обсипав їх різнобарвним листям.
У повітрі пахло дощем, мокрим листям і чимось затишним, майже домашнім. У такі дні хотілося загорнутись у плед, налити гарячого чаю та нікуди не поспішати.
Але у Насті з Артемом не було часу на затишок: життя підкидало їм зовсім не романтичні завдання.
– Так далі не можна. Нам потрібне своє житло, стомлено видихнула Настя, дивлячись у вікно на сірі багатоповерхівки.
Напередодні господарі квартири, яку вони винаймали, надіслали повідомлення: з нового місяця плата зросте майже на третину.
Настя перечитала це повідомлення разів з десять, ніби сподівалася, що цифри самі собою зміняться, – не змінилися.
– Я теж про це думав, – тихо відповів Артем. – Але із нашими зарплатами на нормальну іпотеку розраховувати складно. Я дізнавався.
– Чому не сказав раніше? – Здивувалася Настя.
– Хотів спочатку про все дізнатися, а не просто лякати тебе марними надіями, – посміхнувся він. – Сьогодні якраз прийшла відповідь із банку.
Настя насупилась.
– І що, вистачить? На студію десь на околиці?
– Ну, максимум на однушку. Або на двушку в будинку, що будується, але з чорновим оздобленням, – обережно додав Артем.
Настя раптом пожвавішала.
– Слухай, а в мене колега взяла іпотеку в новобудові! Каже, так сильно заощадила, що навіть нормальний ремонт зробити змогла.
Вона схопилася з дивана, підійшла до ноутбука і почала швидко клацати мишкою. За кілька хвилин поманила Артема до себе.
– Дивись! Ось будинок, непоганий район, хороша інфраструктура. І ціни… Нам якраз вистачить на двушку з лоджією!
Артем схилився над екраном, вчитався у цифри.
– Схоже, що вистачить. Але оздоблення чорнове. І ще питання: де жити, доки будинок будують? Ми не потягнемо й оренду, і іпотеку.
Настя на мить задумалася, а потім клацнула пальцями.
– А давай до твоєї мами? У неї велика квартира, вона точно не відмовить.
– Вона в центрі живе, близько до роботи, – задумливо простяг Артем. – Гаразд, я завтра з нею поговорю. А післязавтра поїдемо в офіс забудовника, все подивимося, дізнаємося про терміни.
Наступного дня Артем зателефонував мамі. Галина Петрівна вислухала, трохи помовчала, а потім сказала:
– Звісно, живіть. Місця вистачить, кімната є вільна. Тільки в мене свої правила: посуд мити за собою, у суботу – прибирання, після одинадцятої – тиша. Я репетиторством займаюсь, до мене учні ходять, мені тиша потрібна.
– Дякую, мамо! – пообіцяв Артем.
Через два тижні вони оформили іпотеку, внесли перший внесок та з’їхали з орендованої квартири. Галина Петрівна зустріла їх спокійно, показала кімнату, дала чисті рушники та одразу пішла до чергового учня.
У перші дні все йшло гладко. Артем йшов на роботу, Настя поверталася трохи згодом, Галина Петрівна між заняттями встигала щось приготувати.
Але незабаром Настя почала помічати, що свекруха не поспішає ставати для них «домашньою господаркою».
Якось увечері Настя зазирнула на кухню.
– Що сьогодні на вечерю?
– Поки що нічого, – спокійно відповіла Галина Петрівна. – У мене до сьомої два заняття поспіль. Потім, може, щось зготую.
– Але ж ви вдома були весь день! Невже не можна було між уроками хоч картоплю поставити? Ми з Артемом прийшли втомлені.
Галина Петрівна підійняла брови.
– Я не вдома була, я працювала. Люди платять мені за те, щоб я пояснювала їм правила української мови, а не за те, щоб стояла біля плити. Якби я готувала під час уроків, мені платили б удвічі менше.
Настя тільки зітхнула і пішла до кімнати. Артем, який все чув, не втручався.
Наступні кілька днів Настя намагалася не порушувати цієї теми. Але роздратування збиралося.
Якщо їй доводилося готувати, вона навмисне гриміла каструлями, ляскала дверцятами шаф і важко зітхала. Галина Петрівна вдавала, що нічого не помічає.
Зрештою, Настя зважилася на пряму розмову. Вона зайшла до свекрухи без стуку.
– Давайте так: я готуватиму у вихідні, а ви – у будні.
Галина Петрівна подивилася на неї уважно, начебто заново оцінювала.
– А коли ви удвох жили на орендованій квартирі, хто готував?
– Я… Іноді замовляли доставку, коли не встигала.
– От і живи зараз так, ніби мене тут нема. Якщо бачиш у холодильнику готову їжу – бери та радуйся. Якщо ні – замов чи приготуй сама. Я вам не куховарка!
– Але ж ми сім’я! Хіба не можна просто допомогти? Я цілий день на ногах!
У цей момент у дверях з’явився Артем. Він чув майже всю розмову.
– Мамо, правда, у тебе ж між заняттями бувають перерви… Може, хоч суп якийсь звариш?
Галина Петрівна різко встала.
– Ти про що мене просив, коли ви переїжджали сюди?
– Пожити тимчасово, – невпевнено відповів Артем.
– Саме. Я вам жити заважаю? Ні! Тоді не треба вимагати від мене ще й обслуговування! Якщо хочете, щоб хтось готував, шукайте квартиру з харчуванням. Або наймайте кухаря. У мене своя робота, і я її роблю чесно.
Голос у неї був спокійний, але твердий, як замерзла земля пізньої осені.
До вихідних Галина Петрівна не пом’якшала. Молодим довелося збирати речі. Прихистити їх погодилася мати Насті – вона жила в передмісті, в невеликому будинку з садом. Артем довго ображався на матір, майже не дзвонив їй.
А коли нарешті добудували багатоповерхівку та їхня квартира була готова, Артем таки набрав номер Галини Петрівни. Він не відчував себе винним, але й сваритися назавжди не хотів.
– Будинок здали, – сказав він просто. – Ми невдовзі переїжджаємо.
– Рада за вас, – відповіла Галина Петрівна без образи та без зайвої радості. – Значить, своє житло таки вийшло.
Вони не стали ворушити старі докори. Просто домовилися, що іноді зідзвонюватимуться, а може й зустрічатимуться.
Осінь тим часом потихеньку здавала позиції. Листя з дерев майже облетіло, вранці калюжі затягувало тонкою кіркою льоду, а повітря стало колючим і прозорим.
Але в новій квартирі вже пахло не дощем і опалим листям, а свіжою штукатуркою, деревом і надією на спокійне, своє, окреме життя…
Залишайте в коментарях свої враження про публікацію, підтримайте автора вподобайками!