— Ніно, вітаю! Не відволікаю вас? — голос невістки, Каті, дзвенів у слухавці фальшивою бадьорістю.

Я мовчки помішувала ложкою давно охололий суп. Не відволікає. Я ніколи не буваю зайнята, коли їм щось потрібно.

— Слухаю, Катюшо.

— У нас новина — вогонь! Ми з Льошею квитки взяли, летимо до Туреччини на два тижні! Все включено, уявляєте? Спонтанно так, гаряча пропозиція!

Я уявила. Море, сонце, Льоша і Катя. А десь за кадром — їх п’ятирічний син Михайло. Мій онук.

— Вітаю. Дуже за вас рада, — слова вийшли рівними, млявими, як інструкція до ліків.

— Ось! А ви Михайла до себе заберете, так? Йому ж в садок не можна зараз, там знову якась вітрянка бродить.

А у нього секція з плавання, пропускати небажано. І до логопеда запис на наступному тижні, я вам весь розклад скину.

Вона говорила швидко, не даючи вставити слово, ніби боялася, що я встигну подумати і відмовитися. Хоча я ніколи не відмовляла.

— Катю, я думала на дачу з’їздити на пару днів, поки погода стоїть… — почала я, сама не вірячи в свою слабку спробу.

— На дачу? — в її голосі прослизнуло щире здивування, ніби я зібралася летіти на Марс. — Мамо, ну яка дача, ви що?

Тут онукові потрібна увага, а ви про грядки. Ми ж не на гульки летимо, а здоров’я зміцнювати. Морське повітря, вітаміни!

Я дивилася у вікно на сірий двір. Моє морське повітря. Мої вітаміни.

— І ще, — без паузи продовжила Катя, — нам корм для кота доставлять у середу, преміальний, дванадцять кілограмів.

Кур’єр буде з десятої до шостої, так що з дому нікуди, добре? І квіти наші поливайте, будь ласка, особливо орхідею. Вона примхлива.

Вона перераховувала мої обов’язки, як само собою зрозуміле. Я була не людиною, а функцією. Зручним безкоштовним додатком до їх комфортного життя.

— Добре, Катю. Звичайно.

— Ось і добре! Я знала, що на вас завжди можна покластися! — вона щебетала так, ніби обдарувала мене найбільшою милістю. — Все, цілую, побігла валізу збирати!

У трубці пролунали короткі гудки.

Я повільно поклала телефон на стіл.

Погляд впав на настінний календар. Там червоним маркером була обведена наступна субота — день зустрічі з подругами, яких я не бачила майже рік.

Я взяла вологу ганчірку і одним рухом стерла цю червону позначку. Немов стерла ще один крихітний шматочок свого власного, непрожитого життя.

У голові не було ні образи, ні злості. Тільки в’язка, всепоглинаюча порожнеча і тихе, виразне питання: а коли вони помітять, що я не просто безкоштовний додаток, а жива людина?

Напевно, тільки коли побачать мене в аеропорту з квитком в один кінець.

Михайла привезли наступного дня. Син, Льоша, заніс у квартиру величезну валізу онука, спортивну сумку з формою для басейну і три пакети з іграшками. Він уникав дивитися мені в очі.

— Мамо, ми швидко, а то в аеропорт запізнимося, — говорив він, ставлячи валізу прямо посеред коридору.

Катя влетіла слідом, вже в образі відпускниці — легка сукня, солом’яний капелюшок. Вона окинула мою скромну квартиру швидким, оцінюючим поглядом.

— Ніно, ви тільки Михайлу мультики надовго не вмикайте, краще почитайте йому. І солодкого поменше, а то він потім некерований.

Ось список, я тут все написала, — вона простягнула мені складений вчетверо аркуш. — Тут режим, телефони логопеда, тренера, алерголога. І що йому готувати на кожен день.

Вона говорила так, ніби я вперше бачила власного онука. Ніби я не сиділа з ним з народження, поки вони будували кар’єру.

— Катю, я пам’ятаю, що він любить, — тихо сказала я.

— Пам’ятати — одне, а дієта — інше, — відрізала вона. — Все, синку, будь розумником, слухайся бабусю! Ми тобі великий-великий джип привеземо!

Вони пішли, залишивши за собою шлейф дорогих парфумів і відчуття протягу.

Михайло, зрозумівши, що його покинули, розплакався. Перші три дні перетворилися на суцільний марафон.

Басейн на одному кінці міста, логопед — на іншому. Капризи, сльози ночами і нескінченні «хочу до мами». Я падала з ніг від втоми.

На четвертий день я зважилася зателефонувати синові.

— Алло, мамо? Щось сталося? Михайло в порядку? — голос Льоші був напруженим.

— З Михайлом все добре, не хвилюйся. Льошо, я хотіла поговорити… Мені дуже важко. Я не справляюся з таким ритмом.

Може, ви знайдете можливість найняти няню на кілька годин на день? Я б оплатила половину.

На тому кінці дроту зависла тиша. Потім Льоша важко зітхнув.

— Мамо, ну не починай, га? Ми тільки прилетіли. Катя і так була вся на нервах перед від’їздом. Яка няня? Кому ми довіримо дитину? Ти ж бабуся. Для тебе це має бути в радість.

— Льошо, радість не скасовує втому. Я не молодію.

— Ти просто відвикла, — м’яко, але наполегливо переконував він. — Втягнешся. Давай не псуватимемо одне одному відпочинок. Ми ж не так часто кудись вибираємося. Все, мамо, давай. Катя кличе.

Він поклав слухавку. А я дивилася на телефон, і в мені щось повільно застигало. Не образа.

Швидше, холодне, ясне розуміння. Я для нього — не мама, якій може бути важко. Я — ресурс. Надійний, перевірений і, що найголовніше, безкоштовний.

У середу, як і обіцяла Катя, приїхав кур’єр з котячим кормом. Молодий хлопець байдуже залишив величезний, непідйомний мішок біля порога і пішов, буркнувши щось про «доставку до дверей квартири».

Я хвилин десять намагалася затягнути ці дванадцять кілограмів у коридор, надриваючи спину. Коли мені це нарешті вдалося, я сіла на підлогу поруч із цим мішком, що пахнув сухою рибою, і розсміялася. Тихим, беззвучним сміхом.

Увечері зателефонувала Катя. На тлі шумів прибій і грала музика.

— Ніно, вітаю! Як ви там? Мою орхідею полили? Тільки відстояною водою, пам’ятаєте? І не на листя, а під корінь!

Вона не запитала, як Михайло. Не запитала, як я. Її хвилювала квітка.

— Пам’ятаю, Катю. Все під контролем, — відповіла я, дивлячись на цей проклятий мішок з кормом.

Тієї ночі я майже не спала. Я думала не про дачу і не про зустріч з подругами. Я відкрила шафу, дістала свою конверт з грошима на “чорний день” і закордонний паспорт. Просто дивилася на них, проводячи пальцями по обкладинці.

Думка, що спалахнула того дня після дзвінка, більше не здавалася просто фантазією. Вона набувала обрисів. Ставала планом.

Клацання пролунало на десятий день їхньої «відпустки». Телефон задзвонив після обіду, коли я тільки вклала Михайла спати. Знову Льоша.

— Мамо, привіт! Як наш боєць?

— Спить, — коротко відповіла я.

— Слухай, тут така справа… — він запнувся, і я відразу зрозуміла — зараз буде прохання. — Нам тут так сподобалося, просто рай. І готель пропонує знижку, якщо ми продовжимо ще на тиждень. Уявляєш, яка удача?

Я мовчала. Я вже знала, що буде далі.

— Загалом, ми вирішили залишитися. Але трохи не розрахувалися з грошима… — він говорив з тією улесливою інтонацією, яку я ненавиділа. — Мамо, ти не могла б…

Загалом, Катя тут згадала, у тебе ж лежать сережки, з сапфірами, ланцюжок і каблучка. Ти їх все одно не носиш.

— Що ти хочеш, Льошо? — мій голос був лякаюче спокійний.

— Віднеси їх у ломбард, га? — випалив він. — Там дадуть пристойну суму, нам якраз вистачить. А ми приїдемо — і відразу все викупимо. Чесне слово! Ну що їм припадати пилом у шафі? А тут живі емоції!

На тлі я почула голос Каті: «Льоша, ну що ти тягнеш? Ніно, це ж просто речі! А ми відпочинемо по-людськи!»

Просто речі. Мої спогади. Моя сім’я. Моє життя. Просто речі, які можна здати в ломбард, щоб оплатити їхні «живі емоції».

І в цей момент щось всередині мене остаточно завмерло. Не зламалося, не тріснуло, а саме завмерло, перетворившись на крижаний, гострий кристал.

Порожнеча, яка мучила мене, раптово наповнилася холодною, дзвінкою рішучістю.

— Добре, — сказала я рівно. — Скільки вам потрібно?

— Правда? Мамо, я знав, що ти найкраща! — зрадів син. — Тисяч п’ятдесят вистачить. Ти тільки чек сфотографуй, щоб ми знали, скільки повертати.

— Звичайно, Льошенька. Не хвилюйтеся. Відпочивайте.

Я поклала слухавку. Підійшла до дверей кімнати і прочинила їх. Михайло спав, розкинувши руки, і уві сні смішно цмокав губами. Мій маленький, нікому, крім мене, не потрібний хлопчик.

І крижаний кристал у грудях дав першу тріщину. Я не могла кинути його. Не могла віддати чужим людям. Але і жити як раніше я теж більше не могла.

Я взяла телефон і надрукувала коротке повідомлення синові: «Речі я не продам.

Ваша відпустка закінчується через чотири дні, як і було в квитках. Якщо в неділю вас не буде, в понеділок я йду в опіку. І це не обговорюється».

Відповідь надійшла майже миттєво: «Ти нам погрожуєш?!». Я не відповіла. Я відкрила сайт авіакомпанії і купила квиток. Анталія. Виліт наступного вівторка. Без зворотної дати.

У неділю ввечері вони приїхали. Не увійшли — увірвалися в квартиру. Засмаглі, злі і дуже ображені.

— Ну, задоволені?! — з порога почала Катя. — Зіпсували нам найкращий відпочинок у житті!

Льоша мовчки пройшов у кімнату, де Михайло збирав конструктор. Син кинувся йому на шию.

Я вийшла з кухні, тримаючи в руках свій закордонний паспорт із вкладеним у нього квитком. Я була абсолютно спокійна.

— Я рада, що ви повернулися до свого сина, — сказала я тихо. — А тепер послухайте мене. Обоє.

Вони замовкли, здивовані моїм тоном.

— П’ять років, Льоша. П’ять років я була вашою тінню.

Я забирала Михайла з садочка, коли Катя не встигала з манікюру. Я сиділа з ним ночами, коли у нього різалися зуби, щоб ви виспалися перед роботою.

Я скасувала десятки зустрічей, поїздок, планів, тому що «мамо, треба допомогти».

Я провела з вашим сином більше часу, ніж ви обоє. Я була вашою безкоштовною функцією.

Я перевела погляд на невістку.

— Ти жодного разу не запитала, як моє здоров’я, Катю. Але завжди пам’ятала про свою орхідею. Ви вирішили, що так буде завжди. Що я нікуди не дінуся.

Я поклала паспорт з квитком на стіл.

— Ви помилилися. Я дуже люблю Михайла. Саме тому я дочекалася вас і не перетворила ваше життя на офіційне пекло. Але моя роль у ньому закінчена. Я теж хочу побачити море.

Льоша недовірливо взяв квиток. Його очі розширилися.

— Туреччина?.. Мамо, ти… на скільки?

— Я ще не вирішила, — я знизала плечима і взяла свою заздалегідь зібрану невелику сумку. — Я хочу пожити для себе. А ви… ви тепер батьки. На сто відсотків. Без допомоги, знижок і послуг. Вчіться.

Я підійшла до Михайла, поцілувала його в маківку.

— Бабуся скоро повернеться, — збрехала я йому і посміхнулася.

І я вийшла за двері. Залишивши їх утрьох у своїй маленькій квартирі. Залишивши їх з дванадцятьма кілограмами котячого корму, примхливою орхідеєю і повною відповідальністю за власне життя.

Вперше за довгі роки я відчувала не порожнечу, а передчуття.