Дивацтва Олена помічала і до весілля: Сергій іноді пропадав на кілька годин і ніяк не міг пояснити, де був, відмовлявся різними дурницями. Олена не сумнівалася в його вірності, але питаннями задавалася: що чоловік може приховувати?

Втім, відбувалося це нечасто, і легковажна Олена гнала підозри геть. Їй було чим зайнятися: облаштовувати квартиру, в яку вони переїхали відразу після весілля, планувати дитину. Сергій хотів трьох дітей і серйозно до цього підійшов: записався в Центр планування сім’ї, наполіг на генетичному аналізі та інших обстеженнях.

– Нам же потрібні здорові діти, – любив повторювати він. Звичайно, Олена була з ним згодна. Але щось у його словах насторожувало її. Що – вона сама не могла зрозуміти.

Проблем зі здоров’ям у Олени знайшлося достатньо, тож на деякий час вона взагалі забула про ці відлучки чоловіка. Але одного разу з кишені його штанів випав чек: у списку покупок значилися продукти, яких Олена вдома не бачила, та й адреса супермаркету була в сусідньому містечку. Серце відчайдушно забилося: може, даремно вона відмахувалася від усіх цих знаків?

Запитувати безпосередньо Олена не стала: минулого разу, коли вона поставила таке запитання Сергію, він розсердився і запитав:

-Ти що, мені не довіряєш? Я думав, ти не така, як усі.

Звичайно, Олені дуже хотілося здаватися не такою, як усі. До того ж увечері свекруха зателефонувала і ніби між іншим сказала, що Сергій був у неї. Виглядало це злегка награно, але не буде ж вона покривати пригоди сина?

Олена вирішила, що для початку вона проведе розслідування: у школі вона обожнювала читати дитячі детективи і потай вважала, що з неї вийшов би прекрасний детектив. Докорів сумління вона не відчувала: їй же потрібно знати, що від неї приховує батько її майбутньої дитини?

Вивчення речей чоловіка нічого особливого не показало. Крім того, що іноді він робив витрати, явно не пов’язані з ним: купівля в магазині дешевого одягу – сам Сергій надавав перевагу брендовому, нехай і не найдорожчому; оплата рахунків у лікарні, що знову ж таки була в тому самому містечку; купівля продуктів у супермаркеті, але там не було ікри або фруктів, що зазвичай беруть на побачення. Так – ковбаса, пельмені, хліб…

Може, даремно Олена його підозрює: вона раптом подумала, що Сергій може займатися благородною справою. Наприклад, допомагати якійсь бабусі. А що, вони ж і познайомилися на благодійному заході: Олена принесла туди одяг, який залишився від тата, і пакет порвався просто на сходах, а Сергій допоміг їй зібрати речі.

Олені стало соромно: вона підозрює свого чоловіка невідомо в чому! А він просто комусь допомагає. Далекому родичу, наприклад. Але чому їй нічого не скаже?

Вона вирішила з’їздити в ту клініку, де Сергій оплачував якісь рахунки – можна ж показати його фотографію і що-небудь з’ясувати, Олена придумає, що збрехати.

Так вона і зробила: приїхала і запитала в адміністратора:

-Мой чоловік загубив документ, думає, може, тут минулого разу залишив. Ви не могли б подивитися?

Вона назвала ім’я чоловіка і навіть показала фотографію. Але адміністраторка неуважно похитала головою:

-Не пам’ятаю такого.

Олена засмутилася: стільки тряслася в електричці, і все даремно!

-Обережніше, – сказала прибиральниця, у яку Олена врізалася, спускаючись сходами. – У твоєму становищі потрібно берегтися.

-У якому становищі? – здивувалася Олена. – Ви мене з кимось плутаєте, напевно.

Жінка підняла на неї прозорі зелені очі.

-Та ні, начебто. А ти хіба не при надії?

-Ні.

-Точно?

-Точніше не буває!

Олена спробувала пригадати, коли в неї востаннє були критичні дні. Здається, на день народження мами. А це означає, що чотири тижні тому. Ось-ось почнуться – цикл у неї був довгий, тож переживати нема через що. Хоча, чому переживати? Вони ж хотіли з Сергієм дитину.

-Ну, гаразд, вибач.

І тут Олена вирішила показати їй фотографію чоловіка:

-Ви його не знаєте?

Жінка вивчила фото.

-Знаю. Толика брат.

-Анатолія?

-Ну так. Дурник, у сусідньому будинку живе. А тобі він навіщо?

Олена зам’ялася.

-Та подруга заміж за нього зібралася, – ляпнула вона. – А мені він не подобається.

Від сорому навіть вуха почервоніли в Олени.

-Он воно що… А мені здавалося, що він одружився. Ну, розлучився, значить. Це, нехай подруга подумає сто разів – Толик-то з’явився на світ вже таким. Вони раніше тут жили. Потім мама поїхала разом зі здоровим сином, а Толика з татусем залишила. Той вживав і за сином зовсім не дивився. Але треба дати належне цьому, – вона вказала на фотографію. – Він заїжджає іноді, особливо коли татусь того…

Сергій говорив, що в батька інфаркт був. А більше Олена нічого про нього й не знала. Невже все це правда?

-Так що передай своїй подрузі – хлопець він непоганий, Сергій цей, але зі спадковістю.

-А можна мені адресу цього вашого Анатолія?

-Навіщо тобі?

-Ну… Просто.

Жінка подивилася на неї довгим вивчаючим поглядом.

-Коли треба… Записуй.

Олена спускалася на ватних ногах: вона очікувала чого завгодно, але не такого.

Нерозумно було їхати до хворої людини, тим паче самій. Але їй потрібно було побачити, що на неї може чекати. А ще Олена з жахом згадала: мамин день народження вони святкували не в неділю після нього, а в неділю до. А це означає, що минуло вже п’ять тижнів. А це занадто багато.

Можна було купити текст. Але Олена злякалася.

Двері були старі, дзвінка не було. Олена постукала і попросила про себе бабусю: “Допоможи!”. Вона завжди так робила, коли щось небезпечне було – бабуся в дитинстві їй обіцяла, що поки вона поруч, з Оленою нічого поганого не станеться.

Двері відчинив неймовірно вродливий хлопець: високий, з яскравими синіми очима і довгим волоссям. Щоправда, брудним. От якщо його помити і замість витягнутих штанів вдягнути джинси нормальні, то буде просто красунчик.

-Добрий день, – почала Олена. – Я із соціальної служби, можна зайти?

Толик кивнув і відійшов назад. Дивився він на Олену трохи перелякано.

-Треба зателефонувати братові, – кудись убік вимовив він.

-Не треба, – запевнила його Олена. – Усе добре. Я із соціальної служби. Із лікарні.

-Не люблю уколи.

-Уколів не буде! – підняла руки Олена. – Я прийшла їжі приготувати. Суп любиш?

-Люблю.

-Ось. Зварю тобі суп.

Вона сподівалася, що продукти на суп будуть. Але в холодильнику знайшла тільки сосиски, ковбасу і картоплю. Утім, макарони теж були, і вийшов такий ось своєрідний суп. Толик поводився насторожено: довго вивчав Олену, але спіймавши кілька разів її посмішку, заспокоївся і сказав:

-У мене гра там.

У кімнаті був безлад не менший, ніж на кухні, особливо навколо комп’ютера. Але те, що він міг освоїти комп’ютер, уже непогано.

-Покажеш?

Він увімкнув гру – Олена знала її, бачила ролики і таке інше, хоча сама не грала. Кубічний світ, начебто нескладний. Але все одно добре.

-Я піду.

Толик часто закивав.

-Треба зателефонувати братові.

-Не треба. Нехай це буде нашою таємницею. Знаєш, що таке таємниця?

Він замотав головою.

Олена дістала з сумки пачку льодяників.

-Ось дивись – це льодяники. Ти бачиш, і я бачу. А тепер я покладу їх сюди.

Олена сховала пачку під подушку на дивані.

-Ніхто не бачить льодяники. Але ти і я знаємо, що вони є. Це – таємниця.

Зрозумів її Толик чи ні – Олена не знала. Але сподівалася, що Сергій у будь-якому разі не здогадається, що вона тут була.

Тест Олена так і не купила. І ввечері намагалася не зустрічатися з Сергієм очима: боялася, що він подивиться на неї й одразу все зрозуміє. Тільки вночі, перед тим як заснути, запитала:

-А чому ти один у сім’ї? Твоя мама більше не хотіла дітей?

-Не хотіла, – відповів Сергій і відвернувся.

Наступного дня Олена знову не купила тест. У неї був робочий день, але зосередитися на роботі не виходило.

-Ти що витаєш у хмарах? – запитала колега.

Олені так захотілося хоч із кимось поділитися.

-Затримка в мене, – зізналася вона.

-Ух ти! Хочеш, тест дам?

-А в тебе є?

-Так. Завжди парочку тримаю в сумці, я тривожна.

Олені було страшно. А що, якщо це передається у спадок? Не дарма ж Сергій приховував від неї свого брата. Що вона робитиме, якщо її дитина буде такою ж? І як це дізнатися?

-Добре. Давай.

Друга смужка була майже прозора. Ледве видима.

-Незрозуміло. У мене бувало таке. А, може, рано ще. Через кілька днів зроби.

Серце в Олени стукало як барабани . Вона раптом зрозуміла, що не хоче дитини. Не через Толика. Через чоловіка. Адже виходить, що він її обманює.

Через два дні, коли в неї знову був вихідний, Олена зателефонувала чоловікові, упевнилася, що він на роботі, купила продуктів – і не дешевих, як це робив Сергій, а нормальних. І поїхала до Толика. Сама не знала, навіщо поїхала, але розуміла, що їй це потрібно.

Олена так і не зрозуміла – впізнав він її чи ні. Дивився вбік, знову говорив про брата. Олена зварила йому новий суп – цього разу нормальний, прибрала у квартирі, подивилася, як він грається. Толик був схожий на дитину, замкнену в дорослому тілі. А більше нічого поганого в ньому не було.

Дорогою додому Олена купила тест. І зробила його у ванній ще до того, як Сергій повернувся додому.

Друга смужка була яскрава, тож не помітити її було неможливо. Вона сховала тест у кишеню і вирішила нічого не говорити Сергію. Час у неї був. Для чого? Цього вона поки що не знала.

Це був дивний місяць: чоловіка вона всіма силами уникала, за кожної слушної нагоди моталася в містечко, де жив Толик. Він почав її впізнавати, одного разу навіть дістав з-під подушки льодяники і сказав:

-Таємниця.

Олена посміхнулася йому, а він посміхнувся у відповідь. Їй чомусь стало так боляче. Хотіла б вона своєму синові таку долю? Ні. Чи засуджувала вона свекруху? Так. Як вона зможе жити з цими людьми, ростити з ними дітей, знаючи, що всі їй брешуть? А якщо в неї з’явиться така сама дитина, що скаже Сергій? Його мама?

Олену часто нудило. Вона записалася в консультацію, так і не вирішивши, що їй робити. Це страшне слово вона навіть про себе вимовити не могла. Але воно було найправильніше: зробити це, подати на розлучення, забути про все!

Вона смажила Толику картоплю, коли в дверях повернувся ключ. Олена злякалася. А потім подумала – чи не цього вона хотіла весь цей місяць? Щоб чоловік застав її, щоб усе прояснилося, щоб…

-Олено?

Толик занервував.

-Таємниця! – повторював він. – Таємниця!

Олена опустилася на стілець. Руки в неї тряслися. І знову нудило.

-Що ти тут… Як… Я не розумію!

І Олена все йому розповіла. Усе, крім дитини, долю якої ніяк не могла вирішити.

Сергій сів поруч, узявся за голову.

-Я боявся, що ти мене кинеш, – зізнався він.

-Таємниця, – бубонів Толик. – Таємниця!

-А коли дізнаюся, що ви обманювали мене весь цей час – не кину? – уїдливо запитала вона.

-Пробач…

-Не пробачу!

Картопля почала пригорати. Олена відключила її. Від запаху гару знову знудило. Вона побігла в туалет. Коли повернулася, Сергій виглядав ще більш переляканим.

-Я чекаю на дитину, – вирішила Олена одразу вже видати контрольний.

Чоловік зблід.

-Ти була в Центрі планування? Треба зробити аналізи, треба УЗД…

-Нічого не треба, – перервала його Олена.

Сергій завмер.

-Ти ж не…

Олена мовчки поклала на тарілку картоплю. І привела Толика, який сидів у кімнаті, розгойдуючись, і повторював:

-Таємниця. Таємниця. Таємниця.

-Ходімо їсти, Толику, – сказала вона.

Сергій дивився на брата. Який із задоволенням поїдав картоплю. Олена мовчала. Коли Толик доїв, Олена сказала:

-Його ми заберемо із собою. І жодних аналізів робити не будемо. Тільки звичайні. Це наша дитина. І мені все одно, яка вона.

Обличчя Сергія спотворилося. Олена з жахом зрозуміла, що чоловік плаче. Вона ніколи не бачила його сліз.

Толик простягнув руку і погладив Сергія по голові.

-Брат хороший, – сказав він. – Не плач, у мене є гра.

Але Сергій продовжував плакати. Він ридав, як дитина, і ніяк не міг заспокоїтися. Олена посунулася до нього і обережно обійняла його.

-Годі тобі, – сказала вона. – Усе добре…