“– А коли ж ти почнеш називати мене мамою, як Олена?

 “– А коли ж ти почнеш називати мене мамою, як Олена? Адже це просто слово, – не відставала жінка, обвівши гостей задоволеним поглядом. – Скажи “мама” і все. – Може й скажу, коли звикну. – Ось зараз і скажи! На честь мого ювілею. Ну? – Наполягала свекруха

Валентина готувалася до свого шістдесятиріччя цілий місяць. Замовила торт у гарній кондитерській, купила нову сукню та зробила укладання в салоні. У квартирі зібралася вся рідня – племінники, сестри, старі подруги і, звичайно, обидва сини з дружинами.

Старший син Ігор одружився п’ять років тому з Оленою. Дівчинка одразу підкорила свекруху своєю відкритістю та бажанням влитися у родину.

Після першого візиту Олена почала називати Валентину мамою – її власна мати пішла з життя, коли дівчині було всього сімнадцять. Жінка «розтанула» від такої довіри та тепла.

– Мамо, я принесла ваші улюблені цукерки, – сказала Олена, цілуючи Валентину Петрівну в щоку.

– Ах, ти моя хороша, дякую, – розчулювалася жінка, погладжуючи невістку по руці.

Молодший син Валентини, Максим, одружився лише три місяці тому. Його дружина Катя трималася дещо відсторонено, хоч і чемно.

Вона називала свекруху на ім’я по батькові, дарувала подарунки до свят і допомагала накривати на стіл. Але тієї особливої близькості, як у Валентини з першою невісткою, не було.

Гості розсілися за святковим столом. Валентина сяяла від щастя, приймаючи вітання. Олена метушилася поруч, розкладаючи частування і нахвалюючи страви свекрухи.

– Оленко, ти справжня дочка для мене, – голосно промовила іменинниця, обіймаючи старшу невістку.

– Звісно, мамо. А хіба може бути інакше, – відповіла та, посміхаючись.

Катя сиділа навпроти іменинниці. Вона відчувала, як на неї спрямовані погляди родичів, наче всі чекали якоїсь реакції.

– А ось наша молодша невістка поки що соромиться, – продовжила Валентина, дивлячись на Катю.

Дівчина підвела голову і натягнуто посміхнулася.

– Валентино Петрівно, ви ж знаєте, я не дуже балакуча.

– А коли ж ти почнеш називати мене мамою, як Олена? Адже це просто слово, – не відставала жінка, обвівши гостей задоволеним поглядом. – Скажи “мама” і все.

– Може й скажу, коли звикну, – тихо озвалася Катя, сподіваючись, що розмова на цьому закінчиться.

Але за столом уже з’явився азарт.

– Та що там звикати, – захихотіла якась родичка, – я своїх обох свекрух одразу «мамами» називала, і жодних проблем.

– Правильно, – підтакнув якийсь дядько, – повагу треба виявляти до старшої в сім’ї.

Катя відчула, ніби опинилася в центрі шкільного хороводу, де всі навперебій підштовхують її до центру. Вона спробувала перевести розмову на торт, але Валентина вже підійняла келих:

– Ось зараз і скажи! На честь мого ювілею. Ну?

Катя зітхнула і зобразила жартівливий уклін.

– З Днем народження, матінка рідна, – сказала вона навмисне театральним голосом.

За столом пролунали смішки. Хтось ляснув долонею по столу, а Валентина примружилася.

– Це, звичайно, дотепно, – сказала вона суворо, – але я ж серйозно, Катя.

Максим сидів поруч із дружиною і вже хмурив брови. Він помітно напружився, але промовчав.

Після вечері, коли гості встали з-за столу, Валентина ніби ненароком ще пару разів поверталася до цієї теми. Катя щоразу уникала відповіді, вдаючи, що зайнята подачею чаю, або допомагає племіннику з телефоном.

Вдома, вже пізно ввечері, Максим почав розмову із дружиною:

– Я не розумію, що тобі заважає назвати її мамою? Ти ж бачиш, наскільки для неї це важливо.

– Максе, я не хочу цього робити, – спокійно сказала Катя. – Для мене це неприродно. У мене є мама, вона жива.

– І що тепер? Це просто ввічливість.

– Ні, це для мене не просто!

Максим скривився, відкрив рота, але потім махнув рукою і пішов в іншу кімнату. Катя ще довго сиділа на кухні, думаючи, як безглуздо все вийшло. Вона ще не знала, що завтра історія отримає продовження – і куди неприємніше.

Наступного дня Катя отримала від свекрухи повідомлення

– Катю, сьогодні о шостій чекаю вас на вечерю. Всім скажеш, що я твоя мама, зрозуміло?

Дівчина перечитала текст кілька разів і відчула, як усередині наростає роздратування. Її бентежила прямота і тон. Вона хотіла написати, що не зможе прийти, але Максим уже зателефонував із роботи.

– Мама покликала, там ще гості, дядько з сім’єю залишалися з ночівлею, – сказав він, не питаючи, а констатуючи. – Сьогодні йдемо на продовження банкету, і не вигадуй відмазки.

– Максе, це вже переходить у тиск!

– Тиск – це якби я на тебе кричав. А я тебе просто прошу піти назустріч людині, яка мені дорога.

Катя зітхнула.

Увечері, переступивши поріг квартири свекрухи, вона буквально відразу опинилася в ореолі уважних поглядів. За столом сиділи ті самі тітки та дядьки, що й на ювілеї. Навіть Олена сяяла, наче знала заздалегідь сценарій.

– О, прийшли! – радісно сказала Валентина. – Ну, давайте одразу почнемо з головного. Катю, я ж твоя мама, правда?

Катя намагалася говорити рівно:

– Валентино Петрівно, я вас поважаю, але…

– Але, але, але! – перервала свекруха, гримаючи ложкою об тарілку. – Жодних «але». Скажи!

За столом зростала напруга, вже ніхто не сміявся. Максим, що сидів поруч, тихо прошепотів дружині:

– Просто скажи, і все.

– Ні, – твердо відповіла дівчина.

Після цієї фрази тітка з яскраво фарбованим волоссям театрально закотила очі, Олена похитала головою, а Валентина Петрівна, гидливо підібгавши губи, сказала:

– Ну треба ж, які нині не виховані дівчата пішли!

Вечеря пройшла в незручному мовчанні. Коли повернулися додому, Максим не сказав дружині жодного слова. Він сів на диван, уткнувся в телефон і залишився так, аж до ночі.

Вранці Катя спробувала заговорити із чоловіком:

– Макс, ти сердишся на мене?

– Ні, – відповів він, не відводячи погляду від екрану.

Весь день він відповідав однозначно. Надвечір стало ясно – він вирішив мовчати на зло.

Три дні у квартирі стояла дивна тиша. Максим повертався з роботи, їв мовчки, дивився новини і йшов спати, не промовивши жодного слова.

Катя ловила себе на тому, що починає розмовляти сама з собою на кухні, аби почути людський голос.

Вона намагалася щось вигадати: то завести розмову, то запропонувати подивитися разом старий фільм, то просто посидіти поряд. Максим наче не чув.

Увечері в п’ятницю пролунав дзвінок у двері. На порозі стояла Олена. Та сама, «дочка» свекрухи, та зразкова старша невістка.

– Катю, привіт. Я тут мимо йшла, думаю, зайду, – усміхнулася вона, але очі говорили про інше.

– Заходь, – без особливої радості кивнула Катя.

На кухні Олена без запрошення налила собі чаю і перейшла у наступ:

– Ти ж розумієш, що сама собі все ускладнюєш? Скажи ти це “мама” – і в тебе життя стане простішим.

– Це не про слово, Олено. Це про те, що я не хочу вдавати.

– Яка різниця, хочеш чи ні? Іноді треба бути розумнішою. Ось я ж змогла, і тепер у нас із Валентиною Петрівною – зразкові стосунки.

Катя мовчала, дивлячись, як Олена сьорбає чай, ніби вона тут господиня.

– Гаразд, – встала Олена. – Я просто хотіла тобі допомогти. Але, напевно, ти вирішила бунтувати.

Як вона пішла, Катя відчула порожнечу. Незабаром повернувся Максим. Він несподівано сказав:

– Олена заходила. Все сказала тобі правильно. Чи ти і її слухати не хочеш?

– Максе, тобі не здається, що це мене тут ніхто не слухає?

– Та ти сама не хочеш чути інших! Все могло бути по доброму, але ти вибрала – погано!

Катя нічого не відповіла. Вона подумала, що їхній шлюб лише через три місяці після весілля вже почав руйнуватися. І руйнувалося все не від серйозних бід, а від одного-єдиного слова, яке вона не хотіла вимовляти.

Наступного дня Максим зібрав спортивну сумку і сказав:

– Я кілька днів поживу у мами. Подумай, що для тебе важливіше: твій упертий принцип, чи наша сім’я.

Кілька днів виявилися тижнем. Максим поїхав до матері, дзвінків від нього не було. Лише раз надійшло коротке повідомлення: «Сантехнік сьогодні не прийде».

У неділю ввечері Максим повернувся. Сумку він поставив біля дверей, куртку повісив на спинку стільця і, не дивлячись на дружину, дістав із пакета контейнери з їжею.

– Мама передала, – сказав він.

– Зрозуміло, – тихо відповіла Катя.

– Я не хочу з тобою сваритись, – вирішила почати Катя. – Але я не готова робити те, що мені неприємно.

Максим глянув на неї. В його очах не було агресії, але й тепла теж.

– А я не хочу, щоб моя мама плакала через те, що її не визнають у сім’ї. Зрозумій, для неї це не примха.

– Розумію, – зітхнула вона. – Але для мене – це теж не пусте слово! І я не можу просто зіграти роль.

Він сів навпроти, потер долонями обличчя.

– Давай зробимо перерву у цій суперечці. Не треба більше цієї теми хоча б зараз.

Катя кивнула. Вони вечеряли майже мовчки.

Вночі, лежачи в ліжку, Катя слухала його рівне дихання і думала, що жодного рішення вони не знайшли. Ця суперечка просто зависла між ними. Це не був мир. Це було тендітне перемир’я.

Вона розуміла, що будь-якої миті нова зустріч зі свекрухою знову витягне цю тему назовні, і все піде по колу. Але зараз вона не мала сил думати про майбутнє.

Нехай іде, як іде, – а далі буде видно. Можливо, для когось назвати чужу жінку мамою, – це норма, але не для неї. Мама у неї одна, і тільки її вона буде так називати…

А ви що скажете з цього приводу? Як вам поведінка свекрухи? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.