Аліна проштовхнула у передпокій два величезні картаті баули й голосно обтрусила яскравий кардиган із великою брошкою на лацкані. Від неї тягнуло солодкими парфумами та вокзальною пиріжковою.
Ірина так і завмерла біля полиці з дзеркалом, стискаючи в руці дерев’яну лопатку. На кухні на сковороді шкварчали рум’яні сирники.
За три години в неї мав бути потяг у санаторій, а зібраний ще звечора дорожній саквояж стояв біля комода.
…Із Богданом вони жили вже десятий рік. Двокімнатна квартира з просторою лоджією дісталася Ірині від бабусі ще до весілля.
Власних дітей у них не було, зате молодша сестра чоловіка, сорокачотирирічна Аліна, регулярно підкидала їм приводи для головного болю.
Цієї весни в Ірини від сидячої роботи в бухгалтерії нещадно боліла поперек. Вона пів року відкладала премії у трилітрову банку на антресолі й три тижні тому нарешті купила путівку на мінеральні води. А ще вчора ввечері Богдан раптом затіяв дивне прибирання.
Він звільнив нижню полицю в шафі та відніс на балкон зв’язку нових шампурів. Ірина тоді ще здивувалася, але чоловік буркнув, що просто наводить лад.
– А ми до вас на все літо! Чого стоїш, як чужа, Ірино? – заторохтіла Аліна, скидаючи туфлі просто на підлогу.
– Рухайся! Мої хлопці внизу біля під’їзду ще чотири коробки стережуть, таксист попався вредний, до дверей не захотів тягти.
Ірина присіла на лаву в передпокої. Кілька секунд вона дивилася на чужі баули, потім втомлено потерла скроні.
– Аль, яке ще літо? – голос Ірини звучав глухо. – У мене через три години потяг. Я їду в санаторій.
Аліна дзвінко пирснула зі сміху й поправила свіжу укладку. Її губи, густо нафарбовані морквяною помадою, розтягнулися в поблажливій усмішці.
– Ой, та не вигадуй! – відмахнулася зовиця, проходячи на кухню. – Сирники смажиш? Чудово, давай сюди зі згущівкою, я з ранку макової росинки в роті не мала!
– Я не жартую, – Ірина підвелася з лави й пішла слідом. – Путівка в файлику на комоді лежить. На два тижні.
– Та твою путівку вже скасували, не накручуй себе! – без церемоній заявила Аліна й опустилася до обіднього столу.
– Богдане, ну виходь уже! Чого ти там у спальні притих?
Із кімнати вийшов Богдан у м’якій толстовці та спортивних штанях. Вигляд у нього був винуватий, але він одразу спробував зіграти радісне здивування.
– Алінко? – театрально розвів руками чоловік. – Оце сюрприз! А ви якими долями?
– Чуєш, братику, не ламай переді мною виставу! – осмикнула його Аліна, зачерпуючи ложкою згущене молоко прямо з бляшанки.
– Сам же два тижні тому дзвонив! Сказав, щоб я свою двушку дачникам до вересня здала і з хлопчиками до вас перебиралася!
Ірина повільно повернула голову до чоловіка. Ось де, значить, був заритий пес!
– Бодю, це правда? – спитала вона прямо.
Богдан зам’явся, почухав сиву скроню й опустив очі.
– Іро, ну ти чого одразу починаєш? – занив він. – Не нагнітай! У Алінки пацани ростуть, їм і фрукти потрібні, і нові кросівки.
– А тут пристойні мешканці трапилися, одразу за три місяці наперед заплатили. Подумаєш, справа яка! Потіснимося по-сімейному.
– Потіснимося? – перепитала Ірина. – Тобто ти вчора полицю в шафі для сестри розчищав?
– Ну, я ж просила місце під мої блузки звільнити! – поважно підтвердила Аліна, доплітаючи другого сирника. – Молодець, Бодю, не забув.
– А хлопцям ми на лоджії розкладачки поставимо, там повітря свіже. Тільки штори щільні туди повісь, Іро! – одразу додала зовиця, облизуючи ложку.
– Мої хлопчаки люблять до одинадцятої поспати, їм сонце в очі світити не повинно. І килимок якийсь біля ліжка, щоб босоніж по підлозі не шльопали.
– Стривай, – Ірина насупила брови. – А як же мій санаторій? Ти ж знав, що я сьогодні їду!
– Ой, та кому потрібен твій пенсіонерський санаторій! – втрутилася Аліна, перш ніж чоловік устиг відкрити рота. – Гроші тільки розтринькувати! Спину, бачте, прихопило! Капустяний лист на поперек примотаєш – і наче бабця пошепче!
– Аль, я не з тобою розмовляю, – осмикнула її Ірина й пильно глянула на чоловіка. – Бодю, я тебе питаю! Ти навіщо їй сказав, що я нікуди не їду?
Богдан випростався й сунув руки в кишені спортивних штанів.
– А що я знову накоїв? У чому винен? – огризнувся він. – Так, я вважаю, що їхати одній незрозуміло куди — це дурня! Здаси путівку в касу, повернеш частину грошей. Сім’я дорожча за всілякі мінеральні ванни!
– Звісно, дорожча! – підхопила зовиця з набитим ротом. – Тим більше, Бодя завтра з мужиками на Дніпро сомів ловити їде. Не мені ж тут із двома хлопцями біля плити гарувати! У мене, між іншим, законний відпочинок від побуту.
Ірина навіть перестала моргати. На кухні тихенько цокав настінний годинник.
– На який ще Дніпро? – перепитала вона. – У тебе ж відпустка тільки в серпні!
– А я за власний кошт на два тижні взяв, – пробурмотів Богдан, дивлячись у підлогу.
– Ми з хлопцями ще в квітні домовилися. І взагалі, Іронько, я тут прикинув… Нам на човновий мотор треба скинутися. А в тебе в трилітровій банці на антресолі після путівки ще пристойно залишиться.
– І мені на перший час підкинь! – вимогливо сказала Аліна. – Мешканці мені завдаток переказали, але я його одразу на внесок під відсотки закинула, не знімати ж тепер!
– Тож давай, господине, діставай свою заначку і швидко на ринок за свіжою телятиною!
– Може, тобі ще й компот із сухофруктів зварити? – їдко поцікавилася Ірина.
– Компот не треба, мої хлопці газовані напої люблять, тільки бери у скляних пляшках, — ніби нічого не сталося, розпорядилася зовиця.
– І магазинний фарш вони не їдять, їм домашні котлетки та пельмені подавай!
Ірина слухала їх, не кліпаючи. Картина склалася до останнього шматочка. Ці двоє все розписали за її спиною, як по нотах. Квартира Ірини, заначка Ірини, гарувати три місяці біля плити теж Ірині.
– Значить, так, – тихо, але дуже чітко сказала вона. – За м’ясом я не побіжу! Путівку здавати не збираюся! І з банки ви не отримаєте жодної гривні!
Аліна вдавилася сирником і витріщила очі.
– Що ти сказала? – заверещала вона. – Ти зовсім берегів не бачиш, Іро? Ми з дороги, голодні, діти внизу на коробках сидять, а вона тут концерти влаштовує!
– Діти сидять біля під’їзду лише тому, що їхня мати здала власне житло заради наживи! – відрізала Ірина, розв’язуючи фартух у полунички.
– Це моя квартира, Аль. Бабусина. І перетворювати її на безплатний пансіонат на все літо я не підписувалась!
– Бодю! – заголосила Аліна, повертаючись до брата. – Ти чуєш, як вона зі мною розмовляє? Постав свою бабу на місце! Хто в хаті мужик, зрештою?!
Богдан насупився, розправив плечі й ступив до дружини. Він явно вирішив показати перед сестрою свою командирську вдачу.
– Все! Розмова закінчена! – відрубав він. – Жодного санаторію не буде, я сказав! Зараз ти дістаєш банку з антресолі, даєш гроші на ринок і починаєш розбирати речі Аліни! Зрозуміла мене?
Ірина дивилася на його надутих щік. Десять років вона згладжувала кути, берегла його самолюбство, без зайвих слів платила комуналку й купувала продукти зі своєї зарплати.
Вона думала, що це турбота. А виявилося — просто зручна шия, на яку вирішили видертися всім табором.
– Банку я не дам, – спокійно відповіла Ірина й поклала складений фартух на край столу. – Вона порожня. Я вчора всю готівку на карту перекинула, щоб у санаторії розраховуватися.
Вона збрехала й не кліпнула оком. Трилітрова банка з купюрами стояла за зимовими чоботами в глибині антресолі, але перевіряти ніхто не поліз — Богдан завжди вірив їй на слово.
– Ось же стерво! – обурювалася Аліна, ляскаючи долонею по столу. – І що тепер робити? У мене хлопці зранку не годовані, а в кишені тільки дріб’язок на маршрутку!
– Гаразд, не галасуй, Алінко, – з досадою махнув рукою Богдан. – У мене в бардачку лежить заначка на бензин. Пішли зараз удвох до машини, заберемо хлопців із коробками, а заодно в м’ясний павільйон за рогом заскочимо. Купимо вирізки, шашлику замаринуємо.
– А ця хай поки що баули в кімнату перетягне і тісто на пельмені замісить! – командним голосом сказала Аліна, встаючи з-за столу.
– І постільну білизну нам чисту дістань, Іро! Та дивись, щоб без катишків, у мене шкіра чутлива! І тільки спробуй кудись утекти! – пригрозив Богдан, натягуючи куртку в передпокої.
– Повернемося за сорок хвилин — щоб обід на плиті вже шкварчав!
– Ідіть уже, – кинула Ірина.
Аліна фиркнула, підхопила лакований ридикюль і випливла на сходовий майданчик. Богдан вийшов слідом і зачинив за собою двері.
Ірина постояла в передпокої з хвилину. Образа ще пекла в грудях, але руки вже знали, що робити. Вона підійшла до комори й відчинила верхню шухляду.
Там ще з березня лежала нова латунна личинка для замка з комплектом із п’яти ключів. Навесні старий механізм почав заїдати, Ірина купила заміну, але Богдан усе відмахувався — мовляв, ніколи йому з викруткою возитися. Як вчасно, що йому тоді було ніколи!
Ірина взяла з полиці візитку слюсаря з їхнього житлового комплексу та набрала номер.
Довго вмовляти не довелося: Степан жив у сусідньому під’їзді й за невелику доплату за терміновість з’явився вже за п’ять хвилин із ящиком інструментів.
– Заїдає, господине? – діловито спитав майстер, сідаючи біля дверей.
– Гірше, Степане, – зітхнула Ірина, дістаючи з антресолі заповітну трилітрову банку й перекладаючи купюри в саквояж. – Зовсім перестав дім захищати від нахаб. Змінюйте обидва секрети, так надійніше.
– Це ми миттю, – усміхнувся у вуса слюсар, спритно орудуючи викруткою. – А баули ці картаті в передпокої чиї? Мішаються під руками.
– Не соромтеся, допоможіть винести в тамбур! – попросила Ірина, підхоплюючи картатий баул за ручку. – Зараз ще додаток із балкона буде.
За кілька хвилин поверх пухких баулів Аліни на сходовому майданчику мальовничо влаштувалися нові шампури, похідний рюкзак Богдана з блешнями та його болотяні чоботи.
– Готово, приймайте роботу! – сказав Степан, перевіряючи хід ригеля. – Ходить, як по маслу, муха без квитка не проскочить. Ось усі п’ять ключів.
– Золоті руки у вас, Степане! – подякувала Ірина, розраховуючись із майстром.
– Ви вже, якщо тут під дверима концерт почнеться, не лякайтеся. Це чоловік із сестрою на шашлики збираються.
– Розумію, справа життєва, – підморгнув слюсар і пішов до ліфта.
Ірина швидко переодяглася у світлі дорожні штани та зручну блузку. Перевірила надруковану путівку у файлі, підхопила свій саквояж і вийшла з квартири. Новий ключ обернувся м’яко й без жодного скрипу.
Вокзальний годинник показував без чверті годину, коли її телефон у кишені буквально розжарився від дзвінків. На екрані миготіло то ім’я чоловіка, то номер Аліни.
Ірина пройшла на перон, показала провідниці квиток, зайшла в купе і лише тоді натиснула кнопку відповіді, увімкнувши гучний зв’язок.
– Іро, ти що наробила?! – одразу заголосила в слухавці Аліна, перекрикуючи шум під’їзду. – Чому ключ Богдана в замок не лізе?! І чого мої речі в тамбурі біля сміттєпроводу валяються?!
– Ірино, відчини негайно! – вклинився верескливий голос чоловіка. – Ми тут із чотирма коробками, з м’ясом і з пацанами під дверима стирчимо! Сусіди ходять, витріщаються!
– А ви не стійте, – приязно озвалася Ірина, вмощуючись на нижній полиці купе. – Їдьте на Дніпро. Чоботи та шампури я вам дбайливо виставила.
– Який Дніпро?! – вибухнув Богдан. – Куди я з сестрою та двома підлітками поїду?! Аліна свою квартиру вже здала, там чужі люди заселилися!
– Ну, це й називається сімейна взаємовиручка, Бодю, – іронічно зауважила Ірина. – Ти ж сам казав: сім’я дорожча за всі курорти. От і зніміть собі дачу на твої відпускні. Заодно Аліна від побуту відпочине, а ти їй накрутиш котлеток.
– Ти де взагалі? – задихнулася від обурення зовиця. – Ану повернись зараз же й відчини двері! У мене вирізка теляча на жарі зіпсується і хлопці пити просять!
– Аль, через дорогу чудова крамниця є, – без пафосу порадила Ірина. – А вирізку можете хоч на подвір’ї на мангалі посмажити, шампури ж на твоїх баулах лежать.
– Ми зараз слюсаря викличемо і висвердлимо твій замок! – пригрозив Богдан. – Я тут десять років живу!
– Кузьму, чи що, покличете? – пирснула сміхом Ірина. – То він мені десять хвилин тому нову личинку й поставив. Сказав, що без господині навіть близько до дверей не підійде, хоч обстукайтеся.
– Ах ти змія підколодна! – заверещала в слухавці Аліна. – Бодю, зроби ж щось! Хлопці вже з твого рюкзака сухарі тягають!
Потяг м’яко рушив. За вікном попливли сірі бетонні стовпи перону.
– Гарного вам літа, рідненькі! – побажала Ірина, відключила виклик і внесла обидва номери в чорний список.
Два тижні в санаторії промайнули як один щасливий день. Поперек після мінеральних ванн і масажу відпустило вже до середи.
Ірина гуляла в сосновому парку, читала книжки на веранді й уперше за десять років не думала, що готувати на вечерю.
Коли вона повернулася додому в суботу після обіду, біля під’їзду на лавочці сидів змарнілий Богдан. Поруч із ним стояв той самий рибальський рюкзак, забруднений глиною, і порожнє оцинковане відро.
– Явилася, курортниця, – похмуріше хмар пробурмотів він, підводячись назустріч. – Хоч би попередила, коли приїдеш. Я тут із десятої ранку чекаю!
– А навіщо попереджати? – здивувалася Ірина, зупиняючись біля сходів. – Ти, сподіваюся, за зимовою курткою прийшов?
Богдан нервово ковтнув і зиркнув на вхідні двері під’їзду.
– Іронько, ну годі дутися, га? – запобігливо протягнув він. – Погорячкували ми тоді з Алінкою, із ким не буває. Ти не уявляєш, у яку халепу я за ці два тижні влип! На рибалку, ясна річ, не поїхав.
– А що ж таке? – із легкою усмішкою поцікавилася Ірина. – Соми в Дніпрі перевелися?
– Які там соми! – простогнав Богдан, хапаючись за голову. – Довелося зняти в мого партнера стару дачу за містом без водогону. Аліна й пальцем не поворухнула, тільки на ґанку сиділа та нігті фарбувала!
– Треба ж, яка несподіванка, – похитала головою Ірина. – У неї ж законний відпочинок від побуту, ти сам казав.
– Та вона мене зовсім заїздила! – сердито махнув рукою чоловік. – Пацани її змітають усе, що не прибито, у мене вся заначка на човновий мотор за тиждень у трубу вилетіла! Я їм воду в оцинкованих відрах із колонки тягав і макарони по-флотськи в три зміни варив!
Ірина мимоволі засміялася. За що боролися, на те й напоролися!
– То чого ж ти втік від коханої сестрички? – підколола вона. – Літо ж тільки почалося, ще два з половиною місяці попереду. Потіснилися б по-сімейному!
– Та ну її до біса! – скривився Богдан. – Вчора заявила, що в неї від дачного повітря мігрень і комарі її кусають! Зажадала, щоб я взяв кредитку й винайняв їм квартиру в місті з кондиціонером!
– А ти що? – примружилася Ірина. – Невже для рідної сестри кредитку пошкодував?
– Я їй сказав, що грошей більше нема, і автобусом сюди рвонув! – щиро зізнався Богдан і ступив ближче, заглядаючи дружині в очі.
– Коротше кажучи, Іронько, давай відчиняй. Я їсти хочу, зранку тільки скоринку хліба з водою перехопив. Посмажиш мені яєчню з ковбасою, а я поки у ванній відмочуся і посплю.
Ірина глянула на нього й навіть похитала головою від здивування. Ні тіні каяття, ні єдиного запитання про її здоров’я.
Просто на старій дачі безплатним кухарем і водовозом бути набридло — вирішив перебратися назад на м’який матрац та її харчі.
– І телефон свій не надумай брати, якщо Аліна дзвонитиме! – діловито додав Богдан, підхоплюючи свій брудний рюкзак за лямку. – Скажемо їй, що ми в глухе село поїхали. Ну чого стоїш? Діставай ключі, у мене спина від цих відер гуде!
– Капустяний лист на поперек примотай, Бодю, – миролюбно порадила Ірина. – Кажуть, буде, як бабця пошептала.
Богдан заморгав і розгублено опустив рюкзак на асфальт.
– У сенсі — капустяний лист? – не зрозумів він. – Іро, ти чого знову починаєш? Я ж від сестри до тебе повернувся!
– Ти не до мене повернувся, ти від відер і каструль утік, – без тіні злості відповіла Ірина, дістаючи з кишені зв’язку нових ключів.
– На дачі повітря свіже, племінники голодні. Іди тренуйся пельмені ліпити, бо вони магазинний фарш не поважають. А зимові речі я тобі завтра в коробці до консьєржки спущу.
– Іро, та ти знущаєшся?! – заволав він услід. – Куди я зараз піду? Аліна мені дзвонить кожні п’ять хвилин, вимагає кавун і курку гриль привезти!
– От по дорозі й купиш, – озвалася Ірина, відчиняючи двері під’їзду.
Піднявшись на свій поверх, вона зайшла до квартири, поставила саквояж біля комода й насамперед відчинила балконні двері.
Сонячний зайчик весело стрибнув на кухонний гарнітур, а на плиті на неї чекала чиста сковорода, на яку лягала рівно одна порція рум’яних сирників…