— А ми тут із сюрпризом, зустрічайте гостей! — долинув із передпокою гучний, владний голос Олени Петрівни.
Від цього дзвінкого й несподіваного вигуку Ірина аж здригнулася й ледь не впустила кришталевий келих, який саме старанно витирала лляним рушником.
Щойно вона закінчила наводити лад на кухні після важкого, виснажливого дня.
Плечі нили так, ніби в них оселився камінь: за дванадцять годин зміни в аптеці вона весь час була на ногах, усміхалася відвідувачам і розбирала десятки коробок із ліками.
Чоловік, Андрій, хвилин десять тому пішов у ванну, сподіваючись змити втому після зміни на заводі, тож у квартирі панувала тиха, крихка тиша, яку цей вигук грубо розірвав.
Ірина сполоснула руки під прохолодною водою, витерла їх об фартух і здивовано визирнула в передпокій.
На порозі велично стояла свекруха. На ній була яскрава квітчаста хустка, губи яскраво нафарбовані, а в темних очах — звичний, трохи зверхній прижмур.
Позаду, ніяково переминаючись із ноги на ногу, тулилися двоє абсолютно незнайомих людей: огрядна жінка в масивному зимовому пальті з хутряним коміром і худорлявий чоловік нижчого зросту, який міцно тримав у руках два до краю набитих пластикових пакети.
— Ого, Олено Петрівно! — Ірина навіть розгубилася, машинально поправляючи край домашньої кофти. — Добрий вечір. А чому ж ви не попередили, що прийдете? Ми б хоч трохи підготувалися.
— Ой, невісточко, та які там попередження між своїми! — свекруха зневажливо махнула рукою і навіть не подумала роззуватися на килимку. Вона енергійно стягнула чоботи просто посеред коридору. — Ганна з чоловіком проїздом у нашому місті, уявляєш? На поїзд їм аж пізно вночі, о другій годині. Я й кажу: навіщо на холодному вокзалі сидіти та гроші на дурниці витрачати? Поїхали до мого Андрійка! У нього ж квартира велика, всім місця вистачить!
Олена Петрівна по-господарському відтиснула Ірину плечем і, звертаючись до гостей, що все ще вагалися на порозі, махнула сумкою.
— Проходьте, проходьте, Ганно, Єгоре! Не соромтеся, почувайтеся як удома. Тут усе наше, рідне, усе своє!
Ірина мовчки стояла, притулившись спиною до стіни. Усередині повільно, але впевнено піднімалося глухе гаряче роздратування.
Жодного дзвінка, жодного короткого повідомлення! П’ятниця ввечері, ноги гудуть від утоми, а завтра знову вставати на роботу о сьомій ранку.
— Роззувайтеся тут, на килимку, — тим часом уже повністю взяла все під контроль свекруха. — Тапочки зараз знайдемо. Ірино, а де у вас гостьові капці? Чого стоїш, мов чужа?
Із ванної нарешті визирнув Андрій.
Він був у домашніх спортивних штанях, із рушником на шиї та скуйовдженим мокрим волоссям.
Помітивши цілу компанію біля дверей, чоловік завмер і кілька разів кліпнув очима.
— Мамо? А ви чого тут у такий час?
— Оце так зустріч! — Олена Петрівна вдавано образилася й демонстративно вперла руки в боки. — Ти вже й рідну матір бачити не чекав? Чи мені тепер до власного сина перепустку купувати? Ганну пам’ятаєш, нашу колишню сусідку? Ви ж у дитинстві в неї на дачі яблука з саду тягали!
Андрій розгублено моргав, намагаючись роздивитися гостей у тьмяному світлі коридору.
Ганна широко всміхнулася, показавши блискучу металеву коронку, й сплеснула в долоні.
— Андрійку! Ой, лишенько, як же ти виріс! Справжній козак став, такий кремезний!
— Ірино, ну чого ти застигла, наче памороззю вкрита? — свекруха різко повернулася до невістки, вимагаючи уваги. — Організуй нам швиденько стіл! Люди з дороги голодні, як вовки, та й ми з Ганною від гарячого чаю з бутербродами не відмовимося. У мене он тут ковбаска є, Єгоре, давай сюди ті пакунки!
Вона безцеремонно всунула Ірині в руки пакет, від якого тхнуло чимось жирним.
— Наріж гарненько, тоненько, хліба свіжого дістань, огірків відкрий.
Не чекаючи відповіді, свекруха потягла гостей просто на кухню, коментуючи кожен крок:
— Проходьте, Ганно, сідайте зручніше. Дивіться, який ми тут ремонт зробили! Усе найкраще купували, плитку італійську замовляли, майстрів найкращих наймали!
Ірина перевела важкий, повний болю й утоми погляд на чоловіка.
— Андрію. Що це зараз було? — тихо, але дуже виразно запитала вона.
— Іро, ну це ж мама, — Андрій пробурмотів, старанно відводячи очі в бік шафи. Він дивився куди завгодно, тільки не на дружину. — Ну незручно перед людьми, зрозумій. Не виганяти ж їх на вулицю в ніч?
— Незручно? А їм зручно так без попередження снігом на голову падати?
— Тітка Ганна справді здалеку їде, з іншої області. Ми з її сином у дитинстві й справді дружили, на річку разом бігали. Вони посидять пару годин і поїдуть собі на вокзал. Потерпи трохи, будь ласка. Я потім сам увесь посуд помию, чесне слово!
Він благально глянув на неї й швидко шмигнув на кухню слідом за матір’ю, залишивши Ірину наодинці зі своїми думками.
Ірина лишилася в коридорі сама. Чужий пакет відтягував руки, а серце калатало від обурення.
Влаштувати скандал і виставити їх просто зараз означало б гучний вереск на весь під’їзд, після якого сусідські двері точно почали б відчинятися з цікавості.
Ірина глибоко вдихнула, випростала плечі й повільно пішла на кухню.
Там уже вирувало життя. Гості вільно й затишно розташувалися за обіднім столом.
Худорлявий Єгор вмостився на табуреті біля вікна, Ганна впевнено зайняла Іринине улюблене місце в кутку біля м’якого куточка, а Олена Петрівна по-господарському відчиняла навісні шафки, дістаючи святковий сервіз — ті самі святкові чашки з ніжним візерунком, які Ірина берегла для особливих випадків.
— Ось тут у нас вбудована техніка, гарнітур робили на замовлення, — гордо розповідала свекруха, погладжуючи долонею світлу стільницю. — Грошей, звісно, пішло неміряно, сума просто космічна! Але я Андрійкові завжди казала: жити треба в комфорті, в красі! Один раз же живемо на цьому світі!
Ганна співчутливо й захоплено кивала, роздивляючись нову витяжку над плитою.
— Ой, які ж ви молодці, Олено! Як чудово, що ви так допомагаєте молодим ставати на ноги.
— Намагаємося, а як інакше! — свекруха розплилася в задоволеній усмішці. — Зараз без батьківської підтримки молодь нікуди не зрушить, самі розумієте. Самі б вони такого ніколи не потягнули, он які зараз ціни в магазинах!
— І не кажіть, Олено, життя таке дороге стало!
Олена Петрівна важко опустилася на стілець поруч із сином, удавано зітхнувши:
— Усе на нас, усе на батьківських плечах тримається. Самі вони що можуть? Андрій он паше як проклятий на заводі від зорі до зорі, останнє здоров’я гробить, аби родина мала копійку.
Свекруха скоса глянула на невістку, яка мовчки виймала з пакета дошку для нарізання.
— А Іринка наша працює десь там у теплому місці. Папірці перекладає, у своїй аптеці сидить: світло, чисто, сухо, не на холоді ж.
Ірина мовчки дістала ніж. На дошку вона поклала батон дешевої ковбаси з напівстертим маркуванням, який принесла свекруха.
Вона різала ковбасу рівними тонкими ідеальними кружечками. Утома, яка ще пів години тому валилила з ніг, раптом кудись зникла, поступившись місцем крижаній дзеркальній ясності в голові.
— Ой, Ірино, а що це в тебе в раковині тарілки киснуть? — свекруха картинно сплеснула руками, помітивши недомиту сковорідку. — Ганно, ти тільки не дивись на цей безлад, будь ласка!
— Та я що, я все розумію.
— Молоді господині зараз такі пішли, зовсім не привчені до порядку! Усе їм треба пояснювати, усе підказувати, як правильно господарство вести. Я вже б’юся-б’юся з нею, а все без пуття, наче до стіни говорю!
Худорлявий Єгор нервово кашлянув у кулак, відчувши напругу, що зависла в повітрі.
Андрій же втупився в темне віконне скло з таким виглядом, ніби там відбувалося щось надзвичайно цікаве, і сподівався, що про нього всі забудуть.
— Ну навіщо ти так, Олено, — примирливо сказала Ганна, простягаючи руку до нарізаної ковбаси. — Дівчина ж цілий день працює, мабуть, втомлюється.
— Від чого там втомлюватися? — свекруха зневажливо пирхнула, присуваючи до себе чашку. — Коробочки покупцям видавати? Велика праця, скажи на милість! От ми свого часу на двох роботах працювали, і вдома завжди була ідеальна чистота! І перше, і друге, і компот із пиріжками! А тут що? Андрій он на купованих пельменях сидить половину тижня!
Ірина повільно відклала ніж убік. Вона акуратно змахнула крихти зі столу в долоню, викинула їх у відро під раковиною, витерла руки рушником і спокійно повернулася до присутніх.
— А ви, Олено Петрівно, так не бийтеся за наш порядок, — її голос звучав дивовижно рівно, тихо, але кожне слово чітко лягало в простір кухні. Вона дивилася свекрусі просто в очі. — Бережіть своє здоров’я, воно вам ще стане в пригоді. Вам же ще борги віддавати треба, а серце — не залізне.
Свекруха завмерла з гарячим заварником у руці, так і не донісши його до чашки.
— Які ще борги, дитино? — її голос на мить затремтів, але вона відразу спробувала повернути собі звичний командний тон. — Ти що це при гостях вигадуєш?
— Іро, ну досить уже, — нарешті озвався Андрій із табурета. Його щоки почервоніли. — Не починай, прошу тебе. Люди ж у хаті сидять!
— А я й не починаю, Андрію, — Ірина приязно, майже тепло усміхнулася здивованим гостям, які завмерли зі шматочками хліба в руках. — Я просто підтримую світську розмову. Раз ми так щиро заговорили про батьківську допомогу та про те, хто кого в цьому житті утримує.
— Про яку таку допомогу ти заговорила, безсоромнице? — спалахнула свекруха.
— Ви, тітко Ганно, їжте ковбаску, не соромтеся, вона добра, — спокійно продовжувала Ірина. — Олена Петрівна на неї, мабуть, свої останні заощадження витратила.
— Що ти верзеш?! — обличчя свекрухи вкрилися плямами. — Втратила останню совість! Я до них з усією душею, з ласкою, а вона мене брудом поливає перед людьми!
— Анітрохи, — Ірина вільно склала руки й сперлася на стільницю. — Просто хочу прояснити один маленький момент для всіх присутніх. На чиї кошти цей банкет і хто кому насправді допомагає.
— Та про що ти взагалі говориш?
— Ремонт, кажете, відгриміли? Плитку італійську замовляли? — Ірина трохи схилила голову набік, дивлячись на свекруху з неприхованим сумом. — Це ви про ту величезну суму, яку ми з Андрієм оплачували з моєї особистої банківської картки? За яку я кредит закриваю?
На кухні запала така тиша, що було чути, як за вікном цвірінькає цвіркун.
— Я й досі щомісяця сплачую за це чималі гроші, віддаючи майже половину своєї зарплати з аптеки. За вашу “італійську плитку”.
Ганна перестала жувати, а її чоловік Єгор опустив очі в порожню тарілку, уважно роздивляючись фабричний малюнок на порцеляні.
— Андрію! — майже ультразвуком вигукнула Олена Петрівна. — Ти мовчатимеш?! Твоя дружина матір брудом поливає при чужих людях! Скажи їй бодай слово!
— Мам, ну правда, — Андрій втиснув голову в плечі, намагаючись стати непомітним. — Ну навіщо ти взагалі почала розмову про цей ремонт? Сама ж напросилася.
— А перший внесок за цю квартиру? — незворушно продовжила Ірина, ігноруючи обурені вигуки. — Це гроші з продажу хати моєї рідної бабусі в селі. Вашого тут, Олено Петрівно, тільки той килимок біля вхідних дверей. Та й той я минулого місяця в інтернеті замовила зі знижкою за власні заощадження.
Свекруха судомно ковтала повітря, її звична впевненість і зверхність танули просто на очах.
Вона кинула гнівний погляд спочатку на невістку, а потім на спантеличеного сина.
— Ах ось ви як заспівали! — вона театрально приклала руку до серця. — Рахуєте материнські копійки! Докоряєте шматком хліба! Я ж для вас усе робила!
— А про ваш дах теж розповісти? — дзвінко запитала Ірина. У її голосі не було роздратування, лише спокійна, виважена правда. — Згадаймо вже все, якщо ми підбиваємо підсумки. Як ви пів року тому прийшли до нас у сльозах, що дах на вашій дачі протікає після зливи? Як благали допомогти, бо все майно пропаде?
Єгор обережно відсунув свій табурет подалі від столу.
— Ми тоді віддали вам усі наші заощадження, які збирали на відпочинок. Ви присягалися повертати потроху з кожної пенсії. І де ті гроші? За пів року ми не побачили жодної копійки. Натомість ви купуєте ковбасу, приводите без дозволу гостей у чужу хату та хвалитеся чужими здобутками!
Олена Петрівна різко підхопилася зі стільця.
— Значить так! Раз ми тут незапрошені й неугодні! — вона стисла кулаки. — Ганно, вставай! Ходімо на вокзал, не будемо заважати цим “господарям”!
Ганна раптом метушливо закивала й штовхнула чоловіка ліктем у бік.
— Ой, Єгоре, а котра година? Лишенько! Нам же ще на вокзал доїхати треба!
— Так у вас же квитки в телефоні були, ви казали, — машинально кинув Андрій.
— Ні-ні, треба роздрукувати! Обов’язково паперові треба, зараз без них у вагон не пустять! — Ганна вже боком вибиралася з-за столу, уникаючи прямого погляду господині. — Дякуємо вам, Ірино, за гостинність. Поїдемо ми, час уже.
Єгор першим вискочив у коридор, на ходу натягаючи куртку. Свекруха стояла посеред передпокою з витягнутим обличчям — увесь її величний вигляд зник без сліду.
Вона мовчки взулася й, навіть не попрощавшись, вискочила за двері.
Двері важко зачинилися, відрізавши вуличну метушню й повернувши в квартиру довгоочікуваний спокій.
Андрій довго дивився у свою порожню чашку, а потім тихо сказав:
— Ну навіщо ти так різко, Іро? Зганьбила матір перед подругою. Вона тепер образиться на місяць.
— Вона сама себе поставила в таке становище, Андрію, — Ірина взяла губку й почала методично протирати стіл. — Якщо вона хоче бути гостинною господинею — нехай кличе гостей до власної оселі й частує їх за свій кошт. А це — наш дім. І я після важкої праці працювати безкоштовною прислугою не збираюся.
Андрій мовчав. Заперечити йому було нічого.
Минуло чимало часу. Олена Петрівна більше ніколи не з’являлася на їхньому порозі без попередження, а спілкування стало стриманим і поважним.
У їхній оселі нарешті запанували затишок, взаєморозуміння та справжній родинний спокій.
Свекруха з ними спілкувалася мало. Але чи потрібне таке спілкування, коли тебе лише в усьому докоряють, навіть якщо це рідна мати?