– А непогано ти влаштувалася, дивлюся, – зло примружилася Віра Іванівна, – Чоловік цілодобово працює, а вона сидить собі вдома, та спиногризів плодить.

Гості завмерли. Подібну виставу навряд чи де ще побачити вдасться. І я завмерла, бо повірити не могла, що свекруха видасть таке на власному дні народження.

…Коли чоловік нагадав мені про день народження його матері, я лише важко зітхнула. Не складалися в мене стосунки зі свекрухою. Але послатись на те, що забула і не піти, не вдасться.

Не раз дзвонила Віра Іванівна, та нагадувала з натиском: бути неодмінно обом!

Бачити її вічно незадоволений вираз обличчя – для мене то ще задоволення. Ну, ось, що їй потрібно? З Костею живемо ми дружно, дітлахи ростуть здоровими, та і я не потвора якась. Чим не догодила матінці чоловіка? Незрозуміло.

А все так добре починалося. Кохання з першого погляду, мрії про велику родину. Я сміялася, коли Костя запевняв мене, що в нас буде не менше п’яти діточок, щоб точно не егоїстами виросли. Він уже всіх наперед любив. І татом стане чудовим.

– Та гаразд, – усміхалася я, – Не всі, хто один у родині, егоїстами виростають. Може, хоча б на двох зупинимося?

– Ні, що більше, то краще. Я обожнюю дітей…

Мамі нареченого я зовсім не сподобалася. Дізнавшись, що я з багатодітної родини, не місцева, та ще й освіта не вища, вона відразу насупилась.

Навіть на весіллі сиділа з таким виразом на обличчі, що гості боялися підходити до неї близько. Натомість мої сестри з мамою всіх зачарували. Та й нами багато хто захоплювався – ідеальна пара!

Коли ж я повідомила чоловіка, що чекаю на малюка, його радості не було меж. Моя рідня привітаннями нас закидали. А свекруха знову губи підібгала і важко зітхати почала:

– Ось куди поспішаєте? Для себе пожили б. Ви ж діти зовсім, які з вас батьки вийдуть?

– Мамо, ти бабусею будеш! – намагався розбурхати маму Костя. – Це ж чудово!

Але Віра Іванівна тільки прикро відмахувалася від його обіймів та привітань. Коли ж на світ з’явилася Машенька, щастю чоловіка не було меж:

– Копія мамочка, така ж гарна, як ти, Катюш, – шепотів він.

Я ж з радістю зайнялася турботами про дитину. З грошима у нас все було гаразд, але помічницю наймати ми не стали. Та й чоловік допомагав, чим міг.

Маші виповнився рік, і Костя знову стрибав від щастя: друге маля у нас буде! Як і мріяв тато – з’явився син, спадкоємець!

Нехай мені стало важче з двома малюками управлятися, та ще й будинок вести, я не сумувала. Так само порядок усюди, їжа смачна, діти чистенькі, доглянуті.

І лише бабуся, матінка Костика, знову була незадоволена. Я вже не приховувала свого подиву: чим же я так не догодила? Навіть онуків Віра Іванівна не шанує.

А чоловік мені запропонував:

– Уваги не звертай, характер у неї такий. Головне, я тебе обожнюю, а мама у своєму світі нехай живе.

Дітки росли, бізнес батька розвивався. І ось одного разу ми зуміли вибратися в ресторан. Але там мені чомусь стало зле. Пройшов час, а мені краще не ставало.

Мене дратували всі запахи, навіть чужі голоси допікали. Довелося швидко завершити такий довгоочікуваний вихід, і бігом вирушити додому. А за годину я зрозуміла: справа зовсім не в отруєнні…

– Катюша! Це ж просто бомбезно! Троє дітей! Все, як я мріяв! -І чоловік підхопив мене на руки.

– Костю, старші ще маленькі… – розгубилася я.

– І що? Допомагати нікому, чи що? Впораємося. І мама, напевно, нарешті зрадіє… Це ж так здорово, якраз на її дні народження й оголосимо…

Такого сценарію я не поділяла: навряд чи Віра Іванівна цій новині буде рада. І так не приховує зневаги до мене, а тут і взагалі розлютиться.

Таке в серцях видати може, що потім приходити в себе доведеться не день і не два. Проте, вголос свої побоювання я не озвучувала. Тільки кивнула чоловікові:

– Добре, скажеш сам…

Усією сім’єю ми вирушили вітати бабусю. По дорозі квіти купили, торт. Іменинниця зустріла нас на порозі з черговою усмішкою.

Прийняла і сина, і мене, трохи попестила по щоках онуків і запросила нас до столу. Усі запрошені вже були у зборі. І ось нарешті тост за Віру Іванівну. Син набрав у груди повітря і сказав:

– Вітаємо нашу кохану маму та бабусю! Залишайся завжди такою ж красивою, та щасливою! А ми будемо намагатися допомагати тобі в цьому. А тепер наші подарунки.

Костик урочисто вручив матері коробочку із прикрасою. А поверх коробочки, з таємничим виглядом, поклав невеликий конвертик.

Потім сів на місце, із задоволенням спостерігаючи за діями іменинниці. Свекруха відчинила коробочку, ахнула, побачивши, що їй піднесли.

Потім виклала прикрасу на стіл, щоб усі бачили, яку красу їй купив синок! Далі вона відкрила конверт, підняла брови, побачивши невеликий листок у ньому.

Поки читала, радісний вираз на обличчі змінювався на очах на протилежний. Неначе отруйну змію жбурнула Віра Іванівна повідомлення на підлогу. Різко повернулася до мене і прошипіла:

– Ти вигадала таке на мій день народження видати? Зрозуміло, твоїх рук справа, розуму не вистачило щось краще зробити!

– Тільки й навчилася, що плодити! Вдома сидить і клепає, клепає… Ні професії, ні стажу. Сама не втомилася постійно в положенні бути? Це жах!

– Сидить вона вдома, зі своїми спиногризами, а Костик цілодобово крутиться! Причепилася, як реп’ях до нього! І не скинеш… Задоволена, дармоїдка? – Злісно закінчила виступ іменинниця.

Настала цілковита тиша. Потім гості, як по команді, поспішно схилилися над тарілками, й застукали виделками, поступово спостерігаючи за розвитком несподіваного шоу.

Я сиділа, не в змозі відповісти на випад на свою адресу. Натомість Костя підвівся з місця, блідий від злості:

– Ось як, значить… Спиногризи, так? Навіть повірити не можу. Це ж твої онуки! Виходить, ти нас терпиш?

– А я сподівався, що син для тебе все, як ти кажеш. А ти тільки себе любиш! Досить з нас! Ходімо додому, нагостювалися!

За Костею піднялася і я, ледве стримуючи сльози. Ми допомогли дітям одягтися, та залишили свекрушину квартиру. Іменинниця, навіть у наш бік не дивилася. Очима кліпали розгублені гості.

Я не стрималася вже в машині, та розплакалася. Плакала тихо, щоб не налякати малечу. Але сльози лилися з моїх очей струмком. Костик поглядав на мене, важко зітхаючи. Він сильно переживав через те, що сталося.

Вдома, решту дня ми мовчали. І лише, коли діти вже заснули, ми вирішили поговорити, спробувати обговорити цю подію.

– Гаразд, мене ненавидить, – з гіркотою промовила я, – ну а онуків за що?

– Катюш, – м’яко заперечив Костя, – я тут подумав, і ось що зрозумів. Тут не в тобі справа. Кого б я не обрав за наречену, вона все одно залишалася б при своїй думці.

– Вона б знайшла до чого причепитися, якби я вибрав будь-кого. Мене вона ревнує, ділити ні з ким не хоче. А тепер ще й заздрість додалася. Мене ж вона сама підіймала.

– Батько пішов із сім’ї, покинув нас. Мама і працювала на трьох роботах. А виріс я – привів тебе. Ну, і маму переклинило: на всьому готовому, не працюєш, діточок ростиш, грошей вистачає.

– Та й для мене ти на першому місці. Як виявилося, чужий добробут матінці моїй важко винести. Навіть, якщо це щастя власного сина! Пробач ти її, будь розумнішою. У душі сама вибач, а вона, нехай як хоче.

Ми довго сиділи, обнявшись, на кухні при приглушеному світлі лампи. Кожен думав про своє. Костик розмірковував, що маму свою, виявляється, знає надто погано. І про те думав, як соромно тепер перед тими людьми, що стали свідками цього інциденту.

Я ж думала, що вибачу свекрусі, постараюся дуже й пробачу. Тільки я не бажаю більше її бачити! Хоча б найближчих років зо два, три… а там, як життя розсудить.

Кожен переживав про своє. Тільки у нас було одне спільне і дуже важливе – ми кохаємо один одного. Міцно і дуже сильно. А ще дітлахи у нас є. А чи це не найголовніше? Як ви вважаєте? Я слушно міркую?

А Віра Іванівна думала лише про одне. Невістка зганьбила її перед усіма! І що в цій Каті знайшов її Костик? Простувата, ні розуму, ні смаку. І любить її син! Пилинки здуває… а вона нічого не розуміє.

Та й де їй… Ось так завжди. Вірі б свого часу таке ставлення, вона б зуміла скористатися… Але немає, мабуть, справедливості в цьому світі!