Невеселе весілля з сумною нареченою.
Ніщо не дається людині просто так. За красу нерідко розплачується вона розчаруваннями і нездійсненими мріями. Лаврові вінки слави часто приховують немало колючок глоду власного самолюбства і печії кропиви чужих заздрощів. Багатство дарує спершу невгамовний апетит до ще більшої наживи, зверхність над іншими, що завершується нудьгою і пересиченістю життям. Надмірне поклоніння Бахусу рано чи пізно обертаються передчасним старінням, хворобами, та ще й серйозними. І необдумані вчинки, і слова наші ніколи не минають даремно. Ні-ні, та й озвуться, де й не сподіваєшся. Бо ж недарма співається: «За все в житті ціна сповна…». Джерело
Андрій низько схилив русяву голову, кучеряве пасмо впало на крутий лоб, і завмер у гіркій задумі. Таїса Іванівна зітхнула, аж руку підняла, аби торкнутися синового чола, але не насмілилася й теж важко опустилася у м’яке крісло. Німа тиша гнітюче повисла у кімнаті. Від неї у Таїси Іванівни розколювалася голова, як не стримувалася, а руки її дрібно-дрібно тремтіли, бо ще й досі вчувалося їй глухе ридання синове:
– Ніколи – чуєш? – сказали, що ніколи у нас не буде дітей. Так і сказали…Ніколи не буде! Це ж я сам… я винен!
Безвольний слимак, матусин синок, злякався розголосу, пліток. Вона ж два тижні благала мене їхати до тітки, а я…де був мій розум? Послухав маму…
Таїса Іванівна мовчки здригалася від кожного слова. Що могла сказати? Кілька останніх років її єдиний син, якого любила більше за своє життя, уникав спілкування з нею. Не раз бачила сум в його очах, коли хтось заводив мову про дітей, і сеpце її хололо: «Не простив… не простив!»
Він ріс соромливим і лагідним, її Андрійко. Якось так виходило, що він легше відкривав свої дитячі, а згодом і юнацькі секрети бабусі Гані. Бо ж ні тато, директор заводу, ні Таїса Іванівна, провідний спеціаліст, не завжди мали вільний час для спілкування з сином. А оскільки ріс хлопець, як з води, та вчився гарно, то й клопотів з ним не знали. Раділи нечастим прогулянкам із сином, коли знайомі дивувалися його дорослості й молодості його батьків. Відчуваючи Андрійкову відчуженість, щоразу намагалися задобрити його якимось подарунком. Бо ж навіть прикро було іноді спостерігати, як по-змовницьки перешіптувалися вони вдвох з бабусею, простою сільською жінкою, пересміювалися, примовкаючи, коли заходив хтось із батьків.
До інституту син вступив з першого разу. Й жодного разу ніхто не чув, щоб у нього були там проблеми. Не раз мати милувалася натхненним обличчям свого одинака, подібного до батькового. Лише брови були густі, смолисто-чорні, її, Таїсині.
Тоді, ранньою весною, Андрій, гінкий, як тополька, намагаючись некліпно дивитись матері в очі, важко добираючи слова, здавленим голосом сказав:
– Я, мамо, маю… я хочу одружитися… зараз…
Від несподіванки у розгубленої матері перехопило подих. Схопившись рукою за сеpце, раптом охрипнувши, ледь прошепотіла:
– Як? Чому? Чому негайно?!
Андрій, похиливши голову, мовчав. І коли мати вже голосно, злякано і гнівно повторила запитання, нагадавши синові, що йому ще ж два роки вчитися, а тоді на ноги ставати, знову повторив:
– Так вийшло, мамо… Таня не винна… Я… ми, словом.., маю одружитися, – відчуваючи, що не переконав матір, додав, ніби у крижану воду шубовснув, – у нас бyде дитина…
Таїса Іванівна зблідла, пильно вдивляючись у синів кучерявий чуб. Хотіла, так хотіла за звичкою підняти нахилену голову, якось заспокоїти, але вирвалось інше:
– А про нас з татом ти подумав?! Про неславу на наші голови? Рано тобі одружуватися, а дітей заводити – тим більше рано. Ні й ні! Батьки вчать, а він… Не чекала від тебе такого подарунка! Людям як маємо в очі дивитися?! – вже кричала.
Весь день Андрій не виходив з дому і, дочекавшись батька з роботи, приречено почав ту ж, що і з матір’ю, розмову. Видно, мати вже телефонувала батькові про новину, бо той зустрів сина гнівним поглядом. Але, вислухавши його плутану мову та побачивши біль у рідних очах, зм’яклим голосом запитав:
– Хіба б ти по-людськи не встиг? Що ж ти, дурню, наробив і собі, і нам? Знаєш нашу маму, знаєш, як вона поговору людського боїться, а тепер… Е-ех, Андрію…
За дві доби домашнього пекла Андрій враз переступив поріг юності, нипав кімнатами зі згаслими очима, і Таїсі Іванівні той погляд рвав душу, але не поступалася, карбуючи слова:
– Одружуйся, але… Ти знаєш, скільки людей буде на весіллі?! І всі мають шепотітися, пальцями тикати?! Я цього не допущу! А діти… діти ще будуть…
Змучена Таня, почувши таке від майбутньої свекрухи, сполотніла:
– Нізащо не піду… . Їдьмо в Маріуполь, Андрійку, я хочу цю дитину, – лементіла, коли приходив зажурений Андрій. Та він винувато мовчав. А тим часом набирав обертів маховик підготовки до весілля. Бучного, пишного, на кілька сотень гостей, із врахуванням народних звичаїв і сучасних нововведень на «таких» весіллях: різних розиграшів, жартів, загадок. Продумувалося все: від видів соусів та приправ, до кількох десятків страв, від жартівливої колискової для тещі й свекрухи, до розміру квіточок на віночку, що лежатиме на фаті молодої.
А Таня, давлячись слізьми, важко очунювала після всього… Згодом молодою, одягненою, як королівна, не могли намилуватися гості: «Сама краса, – казали, – та чомусь смутна».
З тих пір минуло чотирнадцять років. Давно овдовіла Таїса Іванівна, всі ці роки, що могла, робила, аби виправити свою помилку, загладити провину перед сином і невісткою: ніяк не могли вони дочекатися дитини. На яких тільки курортах, у яких цілителів не побувала Таня! Свекруха не шкодувала грошей, та все марно. Одні обіцяли помогти, дурили, грошики викачуючи, інші знічено розводили руками, мовляв, мало надій, але спробуємо зарадити. А час минав, невблаганно. І, врешті, відомий професор, оглянувши Таню, не захотів її обманювати, сказав: « Більше дітей не буде».
Жаліючи матір, Андрій і Таня вирішили нічого не розповідати їй: хіба легше буде від її? Та коли приїхали до неї навесні, запросили їх колишні однокурсники в гості. Молода господиня, пораючись на кухні, на мить передала Тані свого піврічного малюка. І Андрій аж очі примружив від болю. А вже вдома, давши їм волю, жалібно шепотіла: «Ой, не можу більше так жити, не можу … Нащо?!»
Андрій, як міг, умовляв, заспокоював дружину, а перед очима йому зринало таке рідне обличчя і слова: «А діти… ще будуть…» І не втримався. Коли Таня заснула, зайшов у кімнату, де, чув, не спала ще мати, і, як колись у дитинстві, розповів усе, що боліло. Знав, що не по-чоловічому на слабкі материні плечі власний тягар перекладати, адже нічого вже не зміниш, та, видно, хотів поруч відчути рідне тепло, якого давно уникав.
Дивилась мати на його придавлену горем постать і не могла знайти жодного заспокійливого слова. «Сину, синочку мій, прости мені! Не ти, я, я це зробила».
– Не допоможе. Не треба плaкати. Не треба, мамо.
Автор Ніна КОРОП.
