– Кидаєш старого, як песика! – заревів батько, буквально ввалюючись у квартиру. – Совість у тебе є чи ні?!

– З чого ти так вирішив, тату?! – впоравшись зі здивуванням від раптової появи розлюченого батька, запитала Олена.

– З того й вирішив, що ти мене кидаєш!

Сівши на стілець, батько упер руки в коліна, перевів подих і продовжив у тому самому тоні:

– Ти їдеш! Думала, я не дізнаюся? Ха!

Презирливо розсміявшись, він увігнав у молодшу доньку важкий спопеляючий погляд, який так лякав її в дитинстві. Але зараз Олена не знітилася, запропонувала батькові чай і сіла навпроти нього.

– Тату, що сталося? – запитала Олена, коли батько трохи заспокоївся.

– Нічого не сталося, – пробурчав він. – Просто рідна донька кидає мене напризволяще.

– Тату! – закотила очі Олена. – Ну як це напризволяще, га? Я ж їду зі своєю сім’єю, а Іра, її чоловік і діти залишаються тут! Та мою відсутність ти навіть не помітиш!

– Ми сім’я? Чи ні? – похмуро запитав батько.

– Звісно, сім’я. Але…

– Значить, ми повинні жити всі разом! – тоном, що не терпить заперечень, заявив він. – Що ж це буде, якщо всі роз’їжджатися почнуть?

– Не всі, а тільки я, – м’яко зауважила Олена.

– Я тебе нікуди не пущу! Лягу ось тут перед порогом, і подивимося, як ти через мене переступиш! – усміхнувся батько.

– Тату, припини, – сказала Олена. – Ну навіщо ти все драматизуєш? Я не на край світу їду, а всього-на-всього в інше місто.

– Ні, не їдеш! – уперто повторив своє батько.

Олена зітхнула і, витримавши невелику паузу, почала:

– Так буде краще для всіх нас. Я ж весь час тебе засмучую, тату! Коли я поїду, тобі ж самому не доведеться витрачати нерви і час на те, щоб мене повчати!

Батько опустив голову і мовчав, Олена продовжила, і її голос звучав дедалі впевненіше:

– Давай не будемо сваритися хоча б через це? Я вже доросла, тату… Крім того, ти ж сам казав, коли ви з тіткою двадцять років тому роз’їхалися, що чим далі, тим рідніше…

– Ага! – розлютився батько. – От ти й проговорилася! Від батька рідного відмовляєшся, бо він тобі очі розкриває і правду каже! Їдеш чорт знає куди, щоб тільки за своїми забаганками жити!

– Загалом, тату, Володі запропонували хорошу роботу, і відмовлятися він не має наміру, – твердо сказала Олена. – Ну а ми з дітьми їдемо з ним, подобається тобі це чи ні.

Батько шумно засопів і насупився, Олена очікувала вибуху, але той заговорив несподівано тихо:

– Ну я так і знав… Робота чоловіка тобі дорожча за рідного батька…

Піднявшись із місця і не подякувавши за чай, він попрямував до дверей. Батько взувся і взявся було за дверну ручку, але несподівано повернувся до доньки, що йшла за ним слідом, і просвердлив її поглядом.

– Загалом, так. Якщо поїдеш, я тебе… Я тебе спадщини позбавлю! Ось так!

– Якої ще спадщини? – здивовано насупилася Олена.

– А ось дізнаєшся!

***
Скільки Олена пам’ятала себе, батько ніколи не був нею задоволений. Утім, він не бував задоволений узагалі ніким. Суворий, деспотичний і впертий, він вимагав, щоб усі члени невеликої родини жили за його правилами. Трохи пом’якшився він тільки після того, як пішла з життя мама, та й то ненадовго. Утім, до цього часу обидві його доньки, Олена та Ірина, вже виросли й обзавелися своїми сім’ями.

Незважаючи на невелику різницю у віці, сестри не дружили. Олена з дитинства була спокійною і м’якою, а Ірина – зухвалою і норовливою, і у них не було нічого спільного.

Батько жив окремо, але неподалік від своєї “молодшенької” Олени. Ірина не тільки влаштувалася в іншому кінці міста, а й максимально дистанціювалася від батька. Вдало вийшовши заміж і переїхавши до чоловіка, вона повела себе так, що батько дзвонив їй не частіше ніж раз на місяць, а бачилися вони й того рідше. Тому всі “шишки” діставалися Олені.

Найбільше батько любив критикувати і повчати доньку. Вона обрала не того чоловіка, не ту роботу, не той будинок і не ту квартиру. І онуків донька, на думку непохитного Олександра Івановича, виховувала не так, як треба.

Втомившись сперечатися з батьком і відстоювати свої кордони, Олена виробила тактику: вислухати його і зробити по-своєму. Так між ними так-сяк зберігався мир, але рівно до того моменту, як він дізнався про її від’їзд.

Чоловікові жінки Володимиру справді запропонували гарне місце в місті, яке було за дві години їзди від їхнього. Олена працювала віддалено, тому на сімейній раді було вирішено їхати, причому не відкладаючи.

Знаючи важкий характер батька, жінка попросила сестру нічого йому не говорити до самого її від’їзду. Однак, судячи з того, що він тут їй влаштував, Іра все-таки проговорилася…

Хоча Олена й розлютилася на родичку, з’ясовувати з нею стосунки вона не збиралася, а ось питання спадщини мимоволі зацікавило її. Трохи подумавши, вона зрозуміла, що йдеться про трикімнатну квартиру батька і про дачу, куди він, незважаючи на поважний вік і поступове погіршення здоров’я, в теплу пору року їздив кожні вихідні.

У Олени та Володимира була своя квартира, і на батьківське житло вони не претендували. Що ж до дачі, то жінка ще з дитинства була сита нею по горло, а ось Ірина в розмові з сестрою ні-ні, та й порушувала питання заповіту.

– Як думаєш, що кому він залишить? – запитувала вона.

Олена на це тільки плечима знизувала.

– Олена зовсім збожеволіла! – бурчав у слухавку Олександр Іванович.

– Що вона витворила? – жваво поцікавилася старша донька.

– Та зовсім уже… – важко зітхнувши, поскаржився батько.

Він хотів було продовжити, але Ірина перебила його:

– Отже, дійшли до тебе чутки… – задумливо і ніби про себе промовила вона.

– Про переїзд-то? Ну, звісно, дійшли! Ти ж мені сама й сказала, дурненька! – моментально розлютився, як це завжди з ним бувало, Олександр Іванович.

– Та не про переїзд, – так само задумливо й серйозно промовила Ірина.

– А про що ще?! – роздратовано запитав батько. – Та говори ти вже, досить тягнути кота за хвіст!

Ірина важко зітхнула в трубку. Заговорила вона не одразу, тільки після паузи і нової порції батькового бурчання.

– Обіцяй, що не сприймеш це близько до серця, – попросила вона.

– Не сприйму, – нетерпляче сказав батько. – Ну?

– Ой, не знаю, тату… У тебе слабке серце…

– Слухай… Або ти скажеш мені зараз, що там Олена накоїла, або я покладу слухавку.

– Добре, я скажу. Але ти краще сядь.

У слухавці Ірина почула, як батько прошаркав кімнатою.

– Ну сів. Ти будеш говорити чи ні?

– Загалом, тату. Ти ж у курсі, що її Вовка юрист?

– Ну?

– Так от… – Ірина знову зробила невелику паузу. – Вони збираються переоформити дачу на Олену!

– Як… Переоформити? – упавшим голосом запитав батько. – Дача ж моя! Я ж ні довіреності на неї не оформляв, ні…

– А ось так! – авторитетно заявила старша донька. – Володя сам говорив, що лазівку в законі можна знайти завжди.

– Та які ще тобі лазівки?! – заволав Олександр Іванович. – Ну я їй… Ну я йому…

Не попрощавшись з Іриною, він поклав слухавку. Трохи пообурювавшись уголос, Олександр Іванович хотів було набрати молодшу доньку, але раптом відчув різкий біль у грудях. Ноги стали ватяними, в очах потемніло, і чоловік зрозумів, що дзвонити йому зараз треба не доньці, а у швидку…

Лікарі “Швидкої”, що прибула, спішно повантажили Олександра Івановича на ноші й доправили в реанімацію.

Через кілька днів стан Олександра Івановича стабілізувався, і його перевели в палату, а ввечері до нього прийшла схвильована Ірина. Медсестра попередила, що хворий спить, і жінка, поставивши на тумбочку пакет із гостинцями, сіла поруч із ним і почала чекати.

Незабаром батько поворухнувся, розплющив очі і побачив доньку, яка сиділа біля його ліжка.

– Олено… Оленочко… – покликав він слабким голосом.

Ірина несподівано для самої себе відчула легкий укол ревнощів.

“Навіть зараз він кличе не мене, а її”, – з гіркотою подумала вона.

Взявши батька за руку, Ірина ласкаво промовила:

– Тату, це я, Іра. Як ти?

Батько сфокусував на ній погляд:

– Іро? А де Олена?

– А вона хіба не приходила? – здивувалася Ірина.

Батько не відповів, і жінка відвела погляд убік, зітхнула і неголосно сказала:

– А я ж їй сказала, що ти в лікарні з серцем… Ну, може, ще й прийде?

Олександр Іванович знову заплющив очі, більше він не промовив ні слова. Ірина, посидівши поруч із ним ще хвилин п’ять, вийшла з палати і вирушила додому.

***
Олена тим часом і не підозрювала про те, що з батьком сталося нещастя. Але на серці в неї було неспокійно, жінка кілька разів намагалася додзвонитися до батька, але той не брав слухавку.

Не на жарт стривожившись, Олена вирушила до нього додому. Хоч би як вона стукала і кричала, двері батько не відчиняв. Зате відчинилися двері навпроти, і сусідка, божа кульбабка, майже сердито запитала:

– Ну і чого ти тут шумиш?

– До тата не можу додзвонитися… І достукатися теж. Ви не знаєте, де він? – голос Олени звучав дуже схвильовано.

– А ти що, не знаєш, чи що? Твого тата позавчора ще забрала “Швидка”. Серце…

– У яку лікарню його повезли? – зблідши, запитала Олена.

Сусідка назвала адресу, і жінка помчала туди.

Увійшовши в палату, Олена полегшено зітхнула, батько не спав і потягував із трубочки сік.

– Тату! – кинулася вона до нього. – Як ти примудрився потрапити сюди? І чому я дізнаюся про це від сусідки?

– Як як… – пробурчав Олександр Іванович, дивлячись на доньку з-під лоба. – Усе через тебе!

– Тату… Невже це через те, що ми їдемо?

– Якби тільки через це… А ось чому ти не почула Іру, коли вона тобі повідомила, що я в лікарні, і приїхала тільки після неї, це тобі краще знати. Я, між іншим, тебе, а не її першою чекав…

– Іра мені нічого не говорила, я від сусідки твоєї дізналася, що ти тут! – вигукнула Олена.

– Хай там як, тобі краще знати, кажу ж, – відгукнувся батько.

Трохи помовчавши, він зі зітханням додав:

– До мене дійшла чутка, що ви з Вовкою нишком хочете мою дачу, мою єдину радість у мене забрати.

Олена оніміла. Неправильно витлумачивши вираз її обличчя, Олександр Іванович різко запитав:

– Ну що мовчиш-то?

– Просто думаю, від кого до тебе дійшла ця безглузда чутка… – впоравшись зі здивуванням, промовила Олена.

– Та що тут думати? – роздратовано запитав батько. – Хто, крім Ірки, про тебе всю правду скаже батькові?

– А вона не сказала, звідки вона це взяла? Може, докази якісь у неї є?

– Докази їй подавай… А який сенс їй брехати?

Олена подалася вперед і взяла батька за руку.

– Тату, ти ж прекрасно знаєш, що дача мені ще в дитинстві набридла, а зараз вона мені й даром не потрібна! Якщо ти про вигоду, то в нас із Володею все є, і про це ти теж чудово знаєш! – вона похитала головою. – Як ти міг повірити, що я здатна на таке?

Олександр Іванович заплющив очі, голова в нього йшла обертом, він уже не знав, кому вірити. Відвертаючись до стіни, він пробурчав:

– Іди! Мені потрібно побути на самоті.

Коли двері за Оленою зачинилися, чоловік занурився в роздуми. Зіставивши все, що він побачив і почув, Олександр Іванович згадав, якими сестри були в дитинстві. Дружина, яка давно пішла з життя, часто скаржилася йому на Іру.

Вона називала її “підленькою” і нерідко викривала старшу доньку в тому, що та намагалася звинуватити у своїх витівках молодшу сестру.

Дачу Іра, як і Олена, теж не любила, але, на відміну від сестри, Ірина відчувала нездорову пристрасть до грошей…

– Виходить, вона що? Оббрехала Олену, щоб посварити нас остаточно, заволодіти дачею, а потім і моєю квартирою? І все продати? – розмірковував уголос Олександр Іванович.

І тут же сам собі відповів:

– Виходить, так…

Дійшовши такого висновку, він спочатку захотів висловити Ірині все, що думає про неї, і припинити зі старшою донькою будь-яке спілкування. Але потім вирішив вчинити інакше.

Олександр Іванович набрав Ірину і голосом вмираючого лебедя заговорив:

– Донечко… Ірочка… Щось мені зовсім зле… Приїжджай-но, люба, попрощаємося про всяк випадок.

– Лечу, татку! – вигукнула Ірина. – Тримайся! Не йди без мене!

Про себе Олександр Іванович зазначив, що в голосі старшої доньки зовсім не було тривоги.

Буквально вилетівши з під’їзду, Ірина завела машину і попрямувала в лікарню. Дорогою вона заїхала до знайомого нотаріуса, взяла його із собою і за півгодини разом із ним влетіла в палату батька.

– Тату, як ти? – схвильовано запитала жінка.

– Та трохи краще, спасибі, – усміхнувся батько, і Ірина з подивом зазначила, що він зовсім не виглядає погано. – А хто це з тобою?

– Так… Н-н-нотаріус, тату… – зовсім знітившись, Ірина навіть почала заїкатися. – Ти ж сказав, що тобі зовсім п-п-погано… І по-по-попрощатися…

– А! – сплеснув руками батько. – Щоб я дачу на тебе оформив із квартирою, поки не пішов, так? А Оленку ти оббрехала, щоб я її не включив у заповіт? Так, донечко? Ну, дякую, дякую за такий сервіс! А я ж усе ніяк не міг зібратися сам до нього. Мабуть, не час був… А зараз, схоже, настав найбільш слушний момент…

З цими словами він простягнув руку нотаріусу, який весь цей час безпристрасно стояв біля дверей.

– Давайте знайомитися, товаришу нотаріус!

Коли вони представилися один одному, фахівець сказав, що присутність Ірини як зацікавленої особи в палаті небажана.

Вийшовши в коридор у розпатланих почуттях, жінка схопилася за голову. Вона навіть не почула, як до неї підійшла сестра, яка приїхала провідати батька.

Торкнувшись її плеча, Олена злякано запитала:

– Іро… Що з татом?! Він…

– Та що з ним буде… – злобно проричала Ірина, впоровши в сестру погляд, повний ненависті. – Вони з нотаріусом вигнали мене з палати і мутять там із заповітом! Це все ти! Ти винна!

Залишивши розгублену Олену біля дверей батьківської палати, вона майже бігом зникла з її поля зору. Олександр Іванович вирішив, що в заповіті старшу доньку вказувати не буде. Однак Ірина про це ще не знає. Потім сюрприз буде.