Вже в ранньому дитинстві Олег зрозумів, що у сім’ї люблять не його, а старшого брата. Над Сергійком – худим, завжди хворим хлопчиком, тремтіли всі родичі.

Будь-які його забаганки відразу виконувалися. А Олегу діставалося те, що не підійшло, або перестало подобатися старшому братові.

Сергій був розумним і хитрим, вправно користувався своїм становищем. А ще він ненавидів Олега. Якось, навіть сказав це йому прямо.

– Ненавиджу тебе, коли ти з’явився, все мені зіпсував. Навіть кімнати своєї тепер нема. Доводиться ділити її з тобою.

– Я що в цьому винен, – обурився Олег, – до батьків усі претензії.

– На них я теж відіграюся, але до тебе окремий рахунок. Ось побачиш, виповниться вісімнадцять, вилетиш звідси, як пробка.

Олег серйозно погрози брата не сприймав. Хоча, той неодноразово звинувачував його перед батьками то в псуванні речей, то в простяганні рук – на блідій шкірі Сергія легко з’являлися синці.

Олег же ріс кремезним, міцним, рано почав підробляти. Він мріяв швидше вирватися з навколишнього оточення.

Після армії він повернувся додому. Але батьки відправили його геть. У Сергія, який встиг одружитися, мала з’явитися дитина. Ділити кімнату з Олегом брат та його дружина не бажали.

Батьки навіть виписали молодшого сина, аргументуючи, що він із ними не проживав. А коли він благав їх пустити його пожити хоча б на пару місяців, пропонували заплатити їм оренду.

Суму назвали таку, начебто він планував знімати дорогий готель. Олег залишився без житла та роботи. Найнявся на будівництво, потім змінив об’єкт.

Від спільних знайомих він чув, що у брата за чотири роки з’явилося четверо дітей. І все намагався уявити, як увесь цей натовп розміщується в скромній батьківській двокімнатній квартирі.

До своєї мрії Олег теж уперто йшов. Потихеньку назбирав на кімнату в гуртожитку, та переїхав туди. З’явилася реєстрація, полегшало і з роботою, і з розв’язання гігієнічних проблем.

Вперше за п’ять років він міг придбати речі, й не боятися, що їх вкрадуть, або викинуть.

Так сталося, що гуртожиток розташовувався в районі, де він виріс і, де жили брат із батьками. Зрозуміло, що зустрічатися з ними Олег не планував. Але буквально за кілька тижнів зіткнувся з дружиною брата, Ольгою, біля магазину.

Та йшла з коляскою, Олега вона одразу впізнала і почала кричати на нього:

– А ти чого тут вештаєшся, пішов звідси! Знову будеш у батьків канючити спальне місце? Якщо не вмієш жити, нічого перекладати свої проблеми на інших!

– Ти чого репетуєш, Оль, – миролюбно запитав Олег, – я ніби йду, нікого не чіпаю.

– Знаю я тебе! Мені Сергійко розповідав, як ти його в дитинстві принижував. Зверни увагу, почнеш руки розпускати, я закричу.

– Олю, ти здорова взагалі? Я зараз живу в цьому районі. Звикай, бачитимемося регулярно. Якщо ти плануєш щоразу впадати в істерику, це погана ідея.

– Як це живеш? У нас що, нічліжку для безхатьків відкрили? Або тебе якась жаліслива тітка підібрала? – Усміхнулася Оля.

– Ні, кімнату купив, на свої, зароблені, – відповів Олег.

– Та ну? Ми тут ковбасимося вчотирьох, не можемо накопичити на кімнату, щоб її додати та зробити обмін. А ти без освіти та реєстрації заробив? Потрібно ще перевірити, чи законним шляхом.

– Та що ти до мене чіпляєшся? – обурився Олег. – Даремно я взагалі розмову цю почав. Давай, йди своєю дорогою, нема чого мені настрій псувати.

Звичайно ж, невістка все розповіла його батькам та братові. За кілька тижнів в гуртожиток до Олега заявилася ціла делегація родичів.

Усі вони були надзвичайно приязні. І цим налякали його ще більше.
– Синочок, – радісно заявила з порога мати, – привіт. Чого ж ти в гості не заходиш?

– А треба? – здивувався Олег. – Судячи з реакції Ольги, я у вас взагалі цап відбувайло, і всі гріхи сімейства на мене вже повісили. Навіщо вам така рідня?

– Ну ти що, Оля, напевно, не так зрозуміла, – посміхнулася мати. – А ти молодець, ось кімнату купив, не пропав. Не дарма ми вірили в тебе.

– Це коли з квартири виписали, чи з дому вигнали? Ну, дякую, мам, – відповів Олег.
Брат тим часом уже копався у його речах. Олег різко його обсмикнув:

– Сергію, речі мої поклади, не у своїй кімнаті знаходишся.

– Та гаразд, мені просто цікаво, як ти живеш, – усміхнувся Сергій, – дивлюсь, у тебе приставка є. Може, подаруєш племінникам? Вони таку й не бачили ніколи. У нас зайвих грошей на пустощі немає!

– Дякую, мені її теж ніхто не дарував. Обійдуться племінники. Їм років скільки? П’ять? Чи не зарано грати у стрілялки зі стратегіями? І взагалі, хотілося б зрозуміти, у вас візит ввічливості, чи що?

– Олеже, ти маєш допомогти своїй сім’ї, – трагічним голосом заявила мати, – синку, ми пропонуємо тобі об’єднати цю злиденну кімнату з нашою квартирою.

Знайдемо варіант, щоб обмінятися. І буде трикімнатна. Тебе зареєструємо, звичайно.

– А мені це навіщо? – Поцікавився Олег, – щоб знову виявитися безхатьком? Ні, дорогі родичі, не вийде. Все, візит закінчено! Можете більше не дотримуватись правил ввічливості, та валити до себе.

– Невдячний! – Закричала мати, – ми переступили через свою гордість, пішли з тобою на діалог, і що отримали натомість? Все те саме хамство!

Ходімо, Сергію, твій брат непоправний. На сім’ю йому, як завжди, начхати. А я казала, що з цієї витівки нічого не вийде. А ви вже розмріялися!

Родичі пішли. А Олег задумався про те, щоб якось убезпечити себе в майбутньому від їхніх домагань.

Втім, його головною метою залишалася купівля нормального житла. Олег мріяв про приватну хату, де можна буде завести собаку, та зробити майстерню, де він міг би сам робити меблі.

Наступні кілька років він поєднував роботу та навчання, отримав кваліфікацію муляра та оздоблювальника, здав на права, та водив службове авто, їздив на закупівлю матеріалів.

За все навчання платив роботодавець, який уже пообіцяв колись зробити Олега бригадиром. Йому подобався цей цілеспрямований хлопець.

А Олег майже не витрачався на одяг, продукти купував найнеобхідніші. І зумів накопичити те, про що так довго мріяв.

До тридцяти років він купив власний будинок, не дуже великий, але з трьома окремими кімнатами, септиком та каналізацією.

Усі зручності були всередині. І навіть кімнату не довелося продавати. Йому вистачило накопичених за шість років грошей.

Радістю Олег поділився із сусідами по гуртожитку. Ті відзначили з хлопцем його придбання. Кімнату Олег вирішив здавати, зайві гроші не завадять. Та й мало, як повернеться життя.

Але, варто було йому закінчити з переїздом, на горизонті знову з’явилися родичі, які колись викинули його з дому.

Спочатку мати зателефонувала. Номер телефону їй дали сусіди Олега у гуртожитку. Та розмова нічим не закінчилася. А потім Олега несподівано запросили на день народження мами, на ювілей.

Вона так умовляла, що син зворушився. Купив великий букет квітів, та прийшов на свято. І опинився у черговій пастці, розставленій родичами.

– Все-таки вистачило совісті з’явитися, – пробурчала мати, приймаючи букет, – ну, дякую, гарні квіти. Інші подарунки можеш скласти на стіл.

– У мене нічого більше немає. Я ж не знаю, що ти любиш, мамо, – відповів Олег.

– І тут зекономив? Тож, що до будинку для Сергія? Ну тобі одному й гуртожитку вистачить, подумай сам. Зробиш для брата добру справу.

– Мамо, ми обов’язково маємо обговорювати це прямо зараз? – обурився Олег, – тоді я краще піду.

– Ні, ну що ти, залишайся, потім поговоримо. Просто ти на мої дзвінки не відповідаєш, ігноруєш матір. А я не молодшаю, Олеже.

Вечір пройшов досить спокійно. Від напоїв Олег відмовлявся – йому було потрібно за кермо вранці, і до кінця свята залишався тверезим. Тут родичі й зробили на нього нову атаку.

– Я вважаю, дуже жирно тобі одному в будинку, – міркував брат, – ми тут у двокімнатній тулимося досі, діти вже частково у бабусі та дідуся в кімнаті сплять. А в тебе, мені мужики з гуртожитку розповіли, три кімнати на одного.

– Та чому я мушу вам щось віддавати? – обурився Олег, – що тобі за ці роки заважало заробити на житло, та переїхати?

Звик на батьківському горбі кататися. А що, зручно, скільки там у вас уже дітей? Четверо? А перед тим, як вони з’явилися, не думали, де їх розмістите?

– Ми розраховували на квартиру від держави, будинок під розселення, старий. А потім його віддали під капремонт, та передумали розселяти, – сердито відгукнувся Сергій, – не наша вина!

– Ну, так і не моя! Я до вашої родини вже одинадцять років не маю стосунків, Сергію. І підіймався з самого дна, ніхто мене за ручку не тримав. Що тобі заважало також піти заробляти, а не скиглити?

– У мене здоров’я слабке, – поскаржився Сергій, – яке будівництво! А Оля з дітьми ледве встигає. Ось нас батьки й утримують. Та виплати на дітей ще отримуємо, як багатодітні.

– А тепер ви вирішили моїм коштом собі житлові умови покращити? – Усміхнувся Олег, – ні, братику, нічого ти не побачиш у найближчі роки, крім нашої дитячої кімнати. Ти ж так хотів у ній жити? Ось і живи, насолоджуйся.

– Дивись, не боїшся, що твоя хата згорить, чи ще що станеться з нею? – Усміхнувся Сергій, – або з тобою.

– Не боюся, я заповіт уже написав, майно застрахував. Якщо з будинком що станеться, буде компенсація. А у спадок від мене ви й копійки не отримаєте! – Впевнено відповів Олег.

– Ну ти хитрий, – захопився старший брат, – а я думав, таким же недолугим і залишився.
– Ні, Сергію, я порозумнішав. Ви мені такий урок дали. На все життя вистачить.

Олег переїхав до своєї оселі, почав зустрічатися з гарною жінкою. Вони вже планують весілля. З притулку Олег взяв велику собаку, побудував для неї теплу вольєру, щоб був охоронець у будинку.

А у Сергія скоро має з’явитися п’ята дитина. Вони так і живуть у двокімнатній квартирі батьків і продовжують скаржитися на життя! А мені їх і не шкода! Можливо мене хтось і осудить, але серцю не накажеш!