— Добрий день, тут Олексій живе?

— Так… А ви з якого приводу?

— Ви його мама?

— Я?! Дружина! Дівчино, що ви хотіли?

— Він зараз у лікарні, і я не знаю про його стан, мені нічого не кажуть — не можна. Тільки родичам. — верхня губа незнайомки затремтіла. — Можна мені увійти.

— Ну, заходь. Не розумію, а чому ти цікавишся здоров’ям мого чоловіка, ти взагалі хто? — Люся вказала рукою в бік кухні. — Туди заходь.

Дівчина присіла на край кухонного куточка, дістала носовичок з кишені і витерла піт з чола.

Господиня почала метушитися біля плити, чекаючи, коли гостя почне говорити.

— Може, тобі водички?

— Ні… Так, якщо можна.

— Так і будеш мовчати? Ти посидіти у мене прийшла чи як?

— Олексій обіцяв на мені одружитися, — зробивши невелику паузу, додала дівчина, — восени!

— А ну якщо одружитися, — Люся мила каструлю, — це змінює справу, та тільки у нас багатоженство заборонено законом.

— Я не жартувати прийшла.

— А я і не жартую, у мене немає почуття гумору.

— Ви розумієте, він восени на мені одружиться. Ось тільки з вами розлучиться і тоді…

— Хм… А чого ти зараз приперлася? Восени тоді і приходь. Як тебе звати?

— Аня… Анна.

— А я Люся! Аня-Анна, а чого ж не влітку? Он з-під пуза у тебе ніг не видно. Його робота?

— Так, як бачите, ми з Олексієм чекаємо на дитину. Він сказав, що після вашого дня народження подасть на розлучення?

— Ага, тепер зрозуміло. Ось Льоха, ну не змінюється людина, як там кажуть, горбатого могила виправить.

— Ви про що? Я вас не розумію.

— Зате я тебе відразу зрозуміла. Звідки будеш, дорогенька?

— Я з селища приїхала. На заводі там працювала.

— Приїхала значить місто підкорювати. А Льоха мій, до речі, дитячий крик не переносить. Народжувати тобі скоро?

— Через два місяці.

— Уу, ось він і ухиляється, хоче свою нервову систему поберегти. Он у нас, коли перший з’явився, так він жити до батьків перебрався.

На роботу бачите не висипався, а робота у нього не бий лежачого, боки можна відлежати.

— Так ви мені скажете, як він себе почуває?

— Чого ж не сказати?! Стабільно важко. Та не лякайся, а то очі он на лоб полізли. Жити буде.

— Що ж мені робити?

— А я звідки знаю, що тобі робити?! Ти коли в ліжко з ним стрибала мене не питала: «що мені робити?». Тож тепер, сама…

— Я на третьому курсі в інституті вчуся заочно. У мене вдома мама і брати ще маленькі. Мені йти нікуди.

І Олексій говорив, що ви давно живете як чужі люди. Він просто через дітей з вами живе.

— Так?! — Люся відчувала, що її терпінню настає кінець. — Ти мені номер телефону і адресу свою залиш, я з тобою зв’яжуся!

— У якому сенсі?!

— Як його випишуть, подзвоню, щоб забирала.

— Куди забирала?

— До мами і братиків.

— У неї немає місця.

— Ну а зараз ти ж десь живеш?

— Я у гуртожитку.

— Ось туди вам і дорога вдвох. Ти на мою квартиру не націлюйся. Вона мені від бабусі моєї дісталася, тому при розлученні не підлягає розподілу.

Ну чого моргаєш? Немає у нього ніяких прав на мій куточок.

— Даремно ви так, ми любимо один одного.

— Ну тоді в курені і проживете. А зараз іди вже, поки я добра. Вихід пам’ятаєш де?

Тоді дорогу показувати не буду. — Люся кинула в раковину каструлю, яку мало не протерла до дірок, поки з гостею розмовляла.

Три дні Людмила не спала і не їла майже нічого, як потрапив її благовірний в аварію.

Спочатку прогнози були невтішні, але Олексій потроху викарабкувався.

Втомилася Люда за ці дні, які чоловік між світами перебував, сил немає.

Подзвонили, сказали, що перевели в палату і тепер доглядати за ним дружині доведеться.

А тут ця пташка при надії з’явилася, за житловою площею мисливиця.

Ох, і накрутила б вона Аніни ріденькі волосинки на свою ручку і зі сходів спустила б з п’ятого поверху, та втомилася морально і фізично.

Йде Люся, голову похилила, думки думає. Хочеш не хочеш, а сходити в лікарню треба.

Чи то доглядати, чи то образу висловити. Ага, зараз вона його в мить на ноги поставить, так «догляне», що мало не здасться. День народження він їй не хотів псувати.

А тут сидить Аня на лавочці біля під’їзду.

— Тітонько Люся, тітонько Люся.

— От невгамовна. Чого чекаєш? Я тобі хіба не все сказала?

— А ви не до Льоші?

— Ну, припустимо, до нього. І що?

— Візьміть мене з собою.

Нічого не відповіла Люся. Йдуть — мовчать.

В автобусі Анна сіла поруч. Люся відвернулася до вікна, ніби не знає її.

Провела Людмила дівчину до Олексія як племінницю.

— Ти тут почекай. Я перша сходжу. — скомандувала дружина дівчині і увійшла в палату.

Олексій лежить один. Сусідів поки не підселили. Нога на витяжці.

Увійшла дружина. Подивилася пильно, Льошка від її погляду прокинувся, посміхнувся, та тільки Людмилі невесело було, коти на душі скребуть.

А він дивиться на неї такими ніжними оченятами. Пошарпаний. Весь у саднах, синцях, нога в гіпсі.

— Привіт, Олексій.

— Люся, як же добре, що ти прийшла. Я тебе так чекав.

— Чекав він! Та хто б сумнівався?!

Дружина дістала з сумки домашню їжу і поставила на тумбочку біля ліжка. Щоки, вуха у неї горять, в піт кинуло.

— Картопля гаряча з котлетами, як ти любиш, Льошко. Їж, поки не охолола. — тремтячим голосом каже вона.

— Люся, ти чого така червона? Випадково не захворіла?

— Ні, що ти! То пусте… Я ж тебе з армії дочекалася, Льошко. Батьків не послухала і вискочила за тебе.

А пам’ятаєш, як на одних макаронах сиділи? А наших синів, а ночі безсонні… Що ж ти, Льоша, все це забув?

— Хіба таке забудеш? Люся, ну що ти? Знайшла час і місце згадувати. Все пережили.

— Все та не все, Олексій. — до горла у Людмили підступив ком.

— Люсь, ну ти чого?

— А того, Льоша. Не очікувала я від тебе такого. Ти мені ніж у спину встромив і до самого серця дістав.

— Люся, пробач дурню. Я не спеціально. Не винен. Я повільни їхав, як ти завжди кажеш мене, ось тобі хрест.

— Як же ти міг, Льоша? — закачала Люда головою.

— Люсенько, іншу машину купимо, тільки на ноги встану. Обіцяю!

— Тьху ти, думаєш, я через машину? — закинула в тумбочку пакет з апельсинами.

— А через що? Через те, що ледь сам «не накрився»? Так погано виглядаю?

— А ти з приводу зовнішнього вигляду свого не переживай. До весілля, знаєш, все заживе, тобто до осені будеш як новенький.

— Люся, ти про що?

— Ні про що, а про кого! Про Анну, не знаю, як її по батькові і прізвище не запитала.

— Яку Анну? — здивувався чоловік.

— А ту, Олексій, що чекає від тебе дитину.

— Яку дитину? Люся, ти головою вдарилася?

— Я вдарилася? Він знайшов молоденьку, зробив їй дитину, а я ненормальна? — нарешті Люся дала волю почуттям і розридалася.

— Люся, мила, давай лікаря покличемо? Я зрозумів — це все нерви. — Олексій спробував підвестися на ліктях.

— У мене нерви? А я її з собою привела. Зараз покличу твою безсоромну Аньку.

Вона ще в моїй квартирі з тобою жити збирається, після того, як ти зі мною розлучишся восени, після мого дня народження.

У Олексія волосся на голові заворушилося, а очі вилізли з орбіт.

Від останніх слів дружини він втратив дар мови.

— Що, спійманий на гарячому? — Люда підхопилася зі стільця. Відчинивши двері, крикнула в коридор. — Анька, заходь!

У палату увійшла дівчина. Вона випнувши живіт і тримаючись за поперек оглянула приміщення.

Погляд її спіткнувся об Льошку. Аня змінилася в обличчі.

— А де мій Олексій?

— А це хто по-твоєму?!

— Тітонько Людо, ви зараз посміятися вирішили? Цей лисий мужик не мій Льошка.

— У сенсі не твій?

— Мій молодий і красивий. Ось у мене фото є. — Анна дістала з розстебнутої куртки телефон. — Це ми з ним.

— Значить, ти не до того Олексія прийшла? — посміхнулася Люся.

Дивлячись на обличчя чоловіка, якого мало не спіткав інфаркт, і Анни, Людмила розреготалася, а потім впала на вільне ліжко.

Тримаючись за живіт і заливаючись сльозами від сміху, реготала кілька хвилин.

— Куди ж ти? — зупинила Люся дівчину, яка потрапила в незручну ситуацію. — Розповідай все по порядку.

І з’ясувала Люся, як до них дівчина потрапила.

Це її Льошка неправильну адресу назвав. І хто б міг подумати, що там теж Олексій живе.

Людмила підключила всі свої знайомства і вони таки розшукали потрібного Олексія.

Він не потрапляв ні в яку лікарню. Друга попросив Ані повідомити, що в тяжкому стані після ДТП, хотів від неї позбутися.

Ізвичайно розлучатися не збирався ні восени, ні взимку.

Якщо вже Люсю з Анею звела доля, значить недарма. Люся добра жінка. Не залишилася байдужою до життя обманутої Анни.

І з житлом допомогла, і з пологового будинку забрала нову знайому, і стягнути аліменти з винуватця змогла, щоб іншим разом не кортіло дівчат ображати.

Недбайливий батько у вихованні сина не бере участі, але аліменти платить справно. Він знає, якщо що Люся в курсі, де його шукати.

Вона ж прекрасно пам’ятає, хто навмання назвав її адресу. І не хоче уявляти, що якби не розібралась, то вигнала б свого улюбленого Льошку з дому.

Добре, що Анну з собою взяла до лікарні. Аня вдячна Людмилі, свою рятівницю називає: «мама Люся, мій ангел-охоронець!»

А коли синок у Анни підріс, Люся її з хорошим чоловіком познайомила зі свого оточення, посватала і на весіллі за головного гостя повеселилася.

Ось так мама Люся і сама щастя не втратила і інших ощасливила.