— Що це? — Олена Володимирівна зморщила ніс і принюхалася так, ніби на стіл поставили відро з помиями.

— Борщ, — з посмішкою пояснила її невістка Софія.

Вона зняла кришку з невеликої керамічної супниці і почала розливати яскравий, наваристий бульйон.

— Все-таки це таке задоволення — готувати з овочів зі своєї грядки.

— Не бачу особливої різниці, — пирхнула свекруха. — А ось сил і часу, щоб тинятися на городі, йде безліч!

— Не без цього, — добродушно засміялася Софія. — Але коли це твоє хобі — тільки в задоволення.

— Правильно кажеш, коли воно «твоє». А не нав’язане, — процідила Олена Володимирівна і незадоволено стиснула губи. — Ти ось кому стільки приготувала?

— Нам. Та тут і небагато. На два чи три рази.

— Я не буду їсти цю бурду, — для переконливості свекруха навіть замахала руками і відступила на крок від столу. — Незрозуміло, що там взагалі!

Олена Володимирівна зобразила блювотний порив і прикрила рот рукою, різко відвернувшись від столу.

Софія закотила очі і зітхнула…

… Вона і син Олени Володимирівни, Михайло, познайомилися півтора роки тому, закохалися майже з першої розмови і розписалися через два місяці без будь-яких урочистостей.

Заощаджені кошти вклали в свою спільну мрію — заміський будинок, який і продовжили з любов’ю облаштовувати.

З Оленою Володимирівною за цей час Софія бачилася рівно чотири рази. Стільки ж, скільки і Михайло.

Причому три з них вона сама вмовила чоловіка відвідати матір на свята.

Олена Володимирівна з самого початку вважала одруження сина смішною примхою.

Але важелів впливу на дорослого самостійного хлопця не мала і змушена була чекати логічного, на її думку, природного результату.

Який все ніяк не наступав, і це починало нервувати.

Олена Володимирівна щиро не розуміла, що Михайло знайшов у цій «простодушній дівці» і чим Сонька його підкорила.

Він був помітним хлопцем, якого завжди оточували більш гідні та симпатичні дівчата ніж…

До того ж Олена Володимирівна до мозку кісток була міською мешканкою, такою ж виховала і сина.

І зараз материнська інтуїція підказувала їй, що Михайло вже по горло ситий своїм сільським життям, і варто його тільки підштовхнути, все повернеться на свої місця.

А вже після такого сумного досвіду, він точно знайде собі відповідну супутницю, з якою у Олени Володимирівни встановляться справжні дружні стосунки.

Але потрібно було поквапитися і не дозволити спритній Софійці прив’язати сина дитиною!

План визрів сам собою: Олена Володимирівна зателефонувала невістці і напросилася в гості, адже на новосілля її так і не запросили.

Софія нагадала, що двічі робила це по телефону, але свекруха завжди відмовляла, посилаючись на зайнятість.

Олена Володимирівна відмахнулася і виявила готовність і велике бажання відвідати сина.

Через два дні вона стояла в просторій, світлій вітальні і не могла стримати накопиченого обурення…

… Її син, як і вона зі своїм покійним чоловіком, батьком Михайла, терпіти не міг супи та борщі.

У їхній родині на столі з’являлося тільки те, що можна було ідентифікувати з першого погляду.

Як Михайло допустив, щоб дружина так швидко сіла йому на голову?

Невже приворожила?

Олені Володимирівні стало не по собі. Її занудило.

Вульгарну думку, що Софія утримує Михайла трюками вищого пілотажу в ліжку, вона відкинула відразу.

Трюки і Софія?

Несумісні!

Точно, приворот!

А як інакше пояснити, що син взагалі їсть цю мішанину?

Олена Володимирівна з ненавистю подивилася на невістку.

Прикидається святою невинною, а чоловічка потихеньку зживає зі світу.

— Ну чому ж незрозуміло, що тут? — Софія, не оцінивши артистичного таланту свекрухи, взяла другу тарілку, зачерпнула ложкою борщ і повернулася прямо до Олени Володимирівни. — Тут все видно. Ось капуста. Це цибуля. Тут морква. А це буряк. Я його на тертці тру. За рецептом моєї бабусі.

Ой, а ось картопля не попалася, але я її другим заходом виловлю. А потім сюди своєї зелені з грядки та сметанки додам!

— Та ти сама хоч висівки запарені їж! — свекруха обурено сплеснула руками.

— До речі, вам у вашому віці це теж не завадить! Висівки допомагають регулювати роботу кишківника і покращують його мікрофлору. А задоволена мікрофлора — задоволений господар!

Олена Володимирівна почервоніла від такої безцеремонності невістки, але залишила її без коментарів і продовжила:

— А Михайла ти навіщо це їсти змушуєш?

Софія здивовано закліпала очима.

— Та він ніби сам все їсть.

— Так а що чоловікові робити, якщо в будинку більше їсти нічого?

— Приготувати самому, що подобається. Замовити доставку. Сходити до сусідки. Відвідати маму… — Софія з посмішкою перерахувала варіанти.

На останньому Олена Володимирівна почервоніла ще більше.

— А ти не іронізуй! Могла б проявити повагу і дізнатися у мене, як і що любить Мишко.

— Олена Володимирівна, так я у нього і дізналася. Він уже великий. Дякую, говорити навчили. Каже, що все подобається, що я готую.

— Так він тобі бреше! Незрозуміло, чи що? Спочатку не хотів засмучувати. А тепер давиться!

— Ой! — обличчя Софії витягнулося, і вона зітхнувши сказала: — Але ж борщ зварений, не виливати ж його. Доведеться давитися. Та ви, сподіваюся, ж підтримаєте сина?

— Що?! — витріщилася на Софію свекруха.

— Ні? Шкода. Мені здається, син оцінив би вашу солідарність.

— Та ти!..

— Софіє! Ми повернулися! — пролунав радісний голос Михайла з передпокою.

А до вітальні, голосно гавкаючи, влетіла біла пухнаста хмара.

— А-а-а! — завищала Олена Володимирівна і сховалася за спину Софії.

— Не бійтеся, це Лара. Вона не кусається. І вона дуже вихована, — Софія підняла руку вгору, собака перестала метушитися, підняла голову і сіла, підкорившись команді. — Моя дівчинка, ну яка ж ти в нас розумниця.

— Чому ви дозволяєте сусідським собакам заходити в будинок? — в шоці прошипіла Олена Володимирівна.

— Чому сусідським? Вона наша. А в будинку, тому що домашня. Живе з нами разом.

— У будинку?! Але це ж антисанітарія! — з придихом вигукнула свекруха. — І Мишко не любить собак!

— Ні, мамо, собак не любиш ти. Привіт, до речі, — сказав Михайло, входячи до вітальні. — Приїхала якраз до обіду.

— Здрастуй, сину! — Олена Володимирівна не зрушила з місця, чекаючи, коли він підійде і поцілує її в щоку, але Михайло лише злегка обійняв матір, а ось Софійці дістався ніжний поцілунок в губи.

— Ну що, обідаємо? — господар понюхав страву і розплився в блаженній посмішці.

— Я б із радістю, Мишко, тільки от нічим.

— У сенсі, нічим?

— Так тільки свинкам їжа готова. Ти, до речі, не казав, що ви їх завели. Це ж який запах буде стояти. Гірше, ніж у місті від машин.

Михайло нерозуміюче подивився на матір, потім на дружину, потім на вже накритий стіл.

М’язи шиї хлопця напружилися, погляд знову повернувся до матері, але в ньому вже не було тієї легкості, що наповнювала його мить тому.

— Я, якщо чесно, вже й забув усі ці заморочки, — гірко посміхнувшись, промовив чоловік.

— Які заморочки, сину? Це ж наші смаки! Правила! Традиції, зрештою! Ти ніколи не скаржився!

— Я? Я поки був маленьким, боявся злити батька. Коли став старшим, не хотів скандалити з тобою.

— Та що ти таке говориш?! — не вірячи своїм вухам, вигукнула Олена Володимирівна, чим спровокувала Лару на новий виток гавкання. — Фу! — тупнула ногою жінка, пригрозивши кулаком собаці, яку тримала невістка. — У неї, звичайно, свої уподобання, — Олена Володимирівна глянула на Софію, — але що ти за ганчірка, що дозволяєш так витирати об себе ноги?!

Радий давитися помиями? Дозволив їй влаштувати з дому зоопарк. Ти господар у домі чи хто?!

— Я, — похмуро відгукнувся Михайло.

— Так і поводься, як господар! — з полегшенням і почуттям виконаного обов’язку видихнула напругу Олена Володимирівна.

— Де твій багаж? — уточнив у матері Михайло.

— Досі в передпокої! — миттєво поскаржилася вона. — А я ж голодна ще досі з дороги.

— Чудово. Подякуй Софійці за запрошення.

— Що?..

— Подякуй, кажу, Софійці за останню спробу налагодити з тобою стосунки і вибачся.

— Але вона…

— Мамо!

— Дякую і вибач, — зло прошипіла Олена Володимирівна.

Софія стримано кивнула їй.

— Ходімо.

— Куди?

— У те місце, де все на твій смак, твої правила, твої традиції.

— Але, синку, я ж… — спробувала напоумити мати сина, але Михайло її перебив.

— Це ви з батьком не любили перші страви, тварин, заміські будинки. Моя думка не бралася до уваги. Хоча батько якось дав мені класну пораду: «Не подобається наше, створи своє».

Я створив, мамо. Але тут мій смак, мої правила, мої традиції. І господиня тут — моя дружина. Не подобається? У тебе все ще є своє.

— Синку! Це вона налаштувала тебе проти мене! — Олена Володимирівна миттю переключилася на підвивання. — Приворожила! — додала вона страшним шепотом.

Михайло не витримав, взяв матір під лікоть, вивів у передпокій, підхопив її дорожню сумку, відчинив двері.

В повній тиші довів до воріт і сказав:

— Софія, між іншим, була на твоєму боці. У неї хороші стосунки з ріднею.

Вона мені не вірила, що може бути так, як у нас. На кухні для тебе навіть була приготована окрема страва.

Але борщ, мамо, був лакмусовим папірцем. Ти проявилася повністю, — Михайло відчинив двері на вулицю. — Таксі на тебе чекає. ​

​— Ти… Але… Коли ти встиг його викликати?! — пробурмотіла Олена Володимирівна, все ще не оговтавшись від хамської відвертості сина.​

​— Я сказав Софії почекати. Не відпускати таксі відразу. І виявився правий.​

​— Ти! Та ти! — обурилася Олена Володимирівна.​

— Я, мамо, господар. Як ти і хотіла, — Михайло подав знак таксисту, опустив сумку матері на землю і, не чекаючи, поки вона сяде в машину, увійшов у ворота і закрив двері.

— Приворот, — остаточно переконалася в діагнозі сина Олена Володимирівна і, вже сидячи в таксі, полізла в телефон шукати способи зняття цієї напасті.

Має ж бути щось, що поверне їй сина!