– Зінаїдо Андріївно, ось ви завжди так активно захищаєте свого онука. Може, Степан і був хорошим хлопчиком у дитинстві, але ж часи змінюються.
Ким він виріс? Чому не приїжджає до вас тепер, та не допомагає? Зовсім забув про бабусю? – Запитала Антоніна Федорівна у своєї сусідки.
Зінаїда Андріївна була їй, як друга мати. Антоніна тепло ставилася до сусідки, і коли та залишилася одна, бо дочка переїхала в інше місто, а онук просто почав винаймати житло в місті, та носа не показуючи в селі, – Антоніна з дочкою взяли шефство над сусідкою.
Не залишати ж її зовсім одну? За онука свого, жінка завжди заступалася, все сиділа біля вікна, чекала, коли він з’явиться.
Вона не могла повірити, що такий гарний хлопчик, який завжди допомагав їй з городом, змінився. Сусіди казали, що Степан випиває, але Зінаїда Андріївна лише пальцем біля скроні крутила, називаючи їх заздрісниками.
– Тонечко, не забув він про мене, звичайно! Просто зараз зайнятий. Роботи в нього дуже багато. Він неодмінно приїде!
Жаль було Зінаїду Андріївну. Антоніна завжди намагалася підтримувати її, показати, що сім’я в неї залишилася, хоч і не біологічна. Прикро ставало, що жінка не помічала цього, завжди заводячи розмови про свого онука.
– От і Настенька заміж може за Стьопку вийде! Він же таких успіхів досяг!
Настя, дочка Антоніни Федорівни, заміж не поспішала. Навіщо це їй? Їй і одній добре було. Вона боялася помилитися, і, поки що, гідного чоловіка не зустріла.
Ніколи вона не дивилася на Степана, як на свого можливого партнера: по-перше, онук баби Зіни був старший Насті на дев’ять років, а по-друге – чула вона, яким він став.
– Звичайно, роботи багато, – тільки й хитала головою Антоніна Федорівна. – Зінаїдо Андріївно, ви ж знаєте, що ми з Настею у вас є? Ми вас ніколи не залишимо!
Перестаньте вже сумувати біля вікна цілими днями, та на зупинку ходити щодня. Якщо Стьопка вирішить приїхати, що він не знайде дороги до хати бабусі?
Зінаїда Андріївна тільки хитала головою, та відповісти нічого не могла. Тяжко їй на душі було, боляче. Вона переконувала себе, що онук не забув, хотіла вірити у краще.
От і донька дзвонила на День народження, питала, як справи у матері, та сказала, щоб та не забула, що Стьопка її єдиний спадкоємець, опора.
Антоніна Федорівна вже кілька разів пропонувала сусідці продати її будинок, та перебратися до них із донькою.
На два будинки розриватися жінці було важко, адже й за двором слід було доглядати, щоб у занепад не прийшов, та тільки Зінаїда Андріївна наполегливо відмахувалася.
– Що це буде? Продам я будинок, а Стьопці і приїхати нікуди, виходить?
Самій бабусі вже давненько важко було господарювати. Хоч вона ще й багатьом фору дати могла, а вже видихалася з сил – помітно це було. Антоніна Федорівна та Настя допомагали всім, чим могли.
Поїхавши до міста, Антоніна Федорівна побачила на вокзалі двірника і повірити своїм очам не змогла – невже Степан? Вона підійшла ближче, придивилася, переконалася, що це він, і вирішила заговорити з ним. Може, вдасться переконати, щоб бабусю відвідав?
Пенсію Зінаїда Андріївна, як з’ясувалося пізніше, не отримувала давно – картка у онука була. Дізнавшись про це, Антоніна Федорівна зовсім розлютилася на такого онука! Бабуся жила тільки з городу, м’ясо собі купити не могла дозволити, а онук, навіть не відвідував її.
– Степане, це ти? – Запитала Антоніна Федорівна, наблизившись до чоловіка.
– Здрастуйте. Не думав, що побачимось.
– Я тим більше не очікувала побачити тебе у ролі двірника. Бабуся твоя каже, що ти важливий пост якийсь займаєш.
Степан тільки знизав плечима, та промимрив щось собі під ніс. Від нього так разило парами випитого. Серце Антоніни Федорівни стислося.
Поки бабуся всю пенсію йому віддає, та чекає до себе в гості, він підробляє двірником! Напевно, і пенсію її пропиває, а вона доношує обноски і не може собі дозволити одяг купити.
Тільки ті гроші, які вона отримувала за продані овочі з власного городу, були у Зінаїди Андріївни на витрати.
– Та я це… борги по аліментах відпрацьовую. Так я, звичайно, високий пост займаю. Працюю цим, начальником! Ось!
Яким він начальником працював, ясно стало з першого погляду – адже він навіть пари слів зв’язати не міг.
– А як у бабусі справи?
– Та немає в тебе вже бабусі, а ти й не знаєш цього, – похитала головою Антоніна Федорівна.
– Як немає? Коли її не стало? А чому пенсію не перестали переказувати на карту тоді? – здивувався Степан.
Говорити такі слова не хотілося, але вирішила Антоніна Федорівна показати сусідці справжню маску її онука, щоб перестала спонсорувати його і жила для себе.
Та й Антоніна теж не могла утримувати бабусю сама. Їй треба було й дочці допомогти житло у місті купити. Настя зараз орендувала квартиру, бо знайшла роботу у місті, але оренда нервів тріпала чимало.
Антоніна Федорівна тільки розвела руками, вирішивши не підтверджувати висновки Степана, але й проти нічого не сказала. Може, ворухнеться і вирішить у село приїхати.
– Ось це новини ви мені розповіли, звісно. То це що виходить? Будинок я можу продати? – почухав потилицю Степан. Хотіла натякнути, що тільки через пів року, але не стала й далі вводити його в оману!
Тільки одне його цікавило! Антоніна Федорівна навіть не сумнівалася, але прикро стало за жінку, яка щиро вірила, що в неї ще залишився коханий онук, її Стьопушка.
– Не знаю, що ти там продати можеш. Ну, мені йти треба! Давай, відпрацьовуй свої борги, та в крісло начальника повертайся, а то святе місце порожнім не буває, займуть ще.
Від зустрічі залишився неприємний осад. Антоніна Федорівна розуміла, що коли розповість бабусі, що онука її бачила – та не повірить, скаже, що заздрить Тоня просто, тому й вигадує всякі дурниці.
Вона вирішила, що почекає трохи, раптом Степан приїде за спадщиною, яку тільки й чекає отримати. А якщо ні – доведеться звернутися до відповідних органів, щоб перестали Зінаїді Андріївні пенсію на картку переказувати, а приносили з поштою. Досить уже спонсорувати розгульного онука!
Чекати довго не довелося – Степан примчав уже наступного дня. Обговоривши з друзями, що можна швидко продати будинок перекупникам, які вже займуться оформленням усіх документів, Степан виглядав натхненним.
У нього з’являться гроші на гулянки, та й зможе трохи виплатити рахунок погашення боргу за аліментами.
Двері в будинок Степан ледь не ногою відчинив. Антоніна Федорівна відразу ж поспішила туди, щоб не довів він стареньку. Вона вже шкодувала, що розмовляла із чоловіком.
Адже серце Зінаїди Андріївни може не витримати. І Бог із ними, з грошима цими!.. Якщо їй так подобалося вірити, що онук у кріслі директора сидить, то нехай думає!..
Антоніна Федорівна докоряла собі, на чому світ стоїть. Відчувала провину, знала, що не пробачить себе, якщо з бабулею щось трапиться.
– Стьопочка? Ти прийшов? – Запитала Зінаїда Андріївна радісним голосом.
– А ти… жива, чи що? – ахнув Степан, широко розплющуючи очі. – Але ж мені сказали, що тебе вже немає, я приїхав за спадщиною, в голос міркував він, щоб будинок продати, та гроші отримати.
Посмішка сповзла з губ Зінаїди Андріївни. Вона дивилася на онука, якого завжди вигороджувала перед сусідами, і розуміла, що мали вони рацію.
Ніяким директором він не працював, та й життя його потріпало знатно – саме з цієї причини мабуть боявся на очі бабусі показатися! Сорому у нього не залишилося, раз примчав за спадщиною!
Антоніна Федорівна, що увійшла до будинку практично за Степаном, злякано дивилася на Зінаїду Андріївну. У її погляді хлюпалося сильне почуття провини.
– Мої ж гроші ти витрачаєш щомісяця. Думала, що на діло вони йдуть. Мати все казала, що бізнес у тебе свій. Тепер бачу, який у тебе бізнес. Я вірила, чекала, що онук приїде відвідати свою бабусю.
Та дарма сиділа біля вікна та автобуси зустрічала. Не бачила тебе стільки років, краще б і не бачити. Як ти до такого життя опустився? Адже від тебе разить на відстані! Думаєш, не бачу, що не тверезий приїхав?
Відійшла коту масляна! Годі вже мене водити за ніс! Іди, Степане! Не хочу тебе більше бачити! Раз відмовилися від мене дочка з онуком, заслужила, мабуть. Однак терпіти не збираюся!
З мене вистачить! Більше ні копійки ти не отримаєш! І на спадок не розраховуй. Не отримаєш ти цей будинок!
– Ба, та ти чого? Розлютилася! Було б через що. Я ж пожартував. Приїхав ось відвідати тебе, може, на подвір’ї чимось допомогти?
– Не пожартував, – насупившись, промовила Антоніна Федорівна. – Зінаїдо Андріївно, ви вибачте мені. Це я сказала зайве, а він уже додумав все сам. Ви так заступалися за онука, хотілося, щоб побачили його у всій красі, та пошкодували сотню разів.
– Нічого страшного, Тоню. Дякую, що очі мені на правду розплющила.
– Змовилися тут проти мене? Молодці, нічого не скажеш! Ви б за своєю донькою краще стежили, Антоніно Федоровно.
– Місто, воно таке – спокуси багато, а потім озирнутися не встигаєш, як стоїш на краю і боїшся зробити крок вліво чи право. Які ж ви жалюгідні усі! А я не віддам тобі картки, ба! Ось і все!
З цими словами Степан вискочив з хати, як ошпарений, а Зінаїда Андріївна зі слізьми на очах подивилася на Антоніну.
– Ти допоможеш мені, Тоню? Потрібно якось зробити, щоб він більше мою пенсію не отримував. І будинок… ти казала, що продати його можна. Якщо ще пропозиція чинна, то я згодна. У мене, окрім вас із Настенькою, нікого не залишилося.
– Звичайно, я допоможу. Ви вибачте мені, що дозволила Степанові допустити собі таку думку? Мені так шкода. Я ж всю ніч не спала нормально, лаяла себе, боялася, як ви сприймете правду.
– Краще зняти рожеві окуляри. Я стільки років допомагала йому. А дочка і рада була старатися, коли дзвонила, стільки всього про його успіхи розповідала, аби не перестала спонсорувати її синочка.
Ось і все. Більше жодної копійки від мене не побачить! Ти бачила сама, як він прискакав. Спадщину отримати хотів. Сама перебивалася, як могла, з копійки на копійку. Якби не ви з Настенькою, я б і зникла давно.
Степан сидів на зупинці до наступного рейсового автобуса. Він сердився, що примчав у село, витративши час. Адже мав піти на відпрацювання, та думав, що підкине грошей своїй колишній, і вона відчепиться від нього з аліментами.
А тепер йому загрожували серйозні проблеми. Сварив чоловік сусідку, що сунула свій ніс, куди не просили. Спокійно їй не жилось? Не сконала ж бабуся з голоду. Жива і здорова сиділа.
Ще проживе сто років. Скрипнувши зубами, Степан перераховував копійки, що залишилися, думаючи, як перебиватися далі.
Мати йому давненько грошима не допомагала, поставила умову, що на роботу має влаштуватися. А чи потрібна йому робота? Коли довкола стільки веселощів!
Хто з друзями час проводитиме? Вони ось не працювали, якось перебивалися калимами, та рідня в них була податливіша, грошенят підкидали частіше.
Зінаїда Андріївна відступати від рішення не хотіла. Вона зрозуміла, що крім Тоні та Насті в неї насправді нікого не залишилося.
Щоб сусідка не розривалася на два будинки, Зінаїда погодилася переїхати до неї. І кімнату їй виділили велику, світленьку.
Вона перенесла туди свої пожитки, що хотіла зберегти, як пам’ять. Будинок удалося продати. З продажу будинку Зінаїда Андріївна оновила гардероб, адже речі у неї вже схудли, взуття стерлося, бо вона позбавляла себе всього, заради онука.
Вірила в нього, хоч глибоко в душі вже здогадувалася, що чутки не такі вже й плітки, а цілком можуть мати під собою твердий ґрунт.
– Тонечко, я тобі гроші принесла, які ми з продажу будинку виручили. Мені вони не потрібні, в домовину з собою не заберу.
Чула, що ви з Настею говорили про іпотеку. Вкласти ці гроші в покупку можна, хочу виявитися хоч трохи корисною для вас.
Антоніна Федорівна спробувала відмовити бабусю, сказала, що та повинна балувати себе, та радувати, але вона залишалася непохитною.
– Для мене радість, знайти справжню родину, де про мене так дбають, – втираючи сльозу, сказала Зінаїда Андріївна.
– Хочеться, щоб і ви пораділи. Це небагато, але все ж боргів менше буде. Настя у тебе молодець, у неї все обов’язково вийде.
Антоніні Федорівні соромно було, адже не заради цього вона все влаштовувала, а дуже любила бабусю, яка стала для них рідною людиною.
Жінка таки взяла гроші, розуміючи, що, якщо відмовиться, то одного разу вони можуть дістатись Степанові, або донька Зінаїди Андріївни прибіжить із вимогами.
Однак, нехай тільки посміють тепер наблизитися до людини, яку покинули і стільки років обманювали!
Антоніна Федорівна й близько їх не підпустить. Не дозволить бабі Зіні пролити ще хоч одну сльозинку через недостойних!
