– Чоловіче, вам кого?

– Тебе, доню, тебе. Дожилася, рідного батька не впізнаєш! Ну що, так і будемо на порозі стояти? Веди батька до хати, годуй батька, втомився я з дороги.

– Чоловіче, ви щось плутаєте. Мій тато на сусідній вулиці живе. Найдобріший і найулюбленіший тато. Ішли б ви звідси, я вас не знаю і знати не хочу.

Я виглядала абсолютно спокійно, але внутрішньо вся стиснулася у велику грудку, і ледве стримувала зрадливі сльози.

– А що дочка, добре ж тебе мати виховала, що ти така гостинна, батька на поріг не пускаєш! Я то думав, що приїду до тебе, жити разом станемо!

– Добре заживемо, з дочкою моєю, а воно, бач, як вийшло, навіть чаю не запропонуєш?

– А де ж ти був, батьку, коли я тебе потребувала? Де ти був, коли мама зі мною маленькою по чужих кутах тинялася, коли нам їсти не було чого, коли від безнадії мати трохи життя собі не урвала?

– Коли мене немовлям, трохи в лікарні не лишила? Що мовчиш, тату? Скільки там тобі зараз років? Ах, 56? І де ж ти був усі ці роки, тату? З чого, раптом, ти вирішив порадувати мене своєю увагою?

– З чого ти вирішив, що ти зараз мені потрібен? Є в мене тато, найрідніший і найулюбленіший, а тебе я не знаю, і знати не хочу!

– Рідна кров, як-не-як! Так, дочко, не був я тобі добрим батьком, ну ти й сама розумієш, молодість, дурість, у мене ж тоді в голові одні гулянки були.

– А тут Надька, твоя мати, повідомила, що в положенні. А куди мені дитина, в мої роки? Злякався я, втік тоді!

– Але ти не подумай, дочко, я все життя тебе любив, все життя переживав за тебе. Тут розумієш, яка справа. Один я залишився, як палець. До пенсії ще далеко, на роботу не влаштуватися.

– Та й жити мені десь треба. Дружини моєї не стало, а діти її будинок продали, а я, не потрібен їм тепер.

– От як буває, все життя ростив їх, як своїх, виховав, у люди вивів, а на старості років зайвий став, непотрібний.

– А тобі я життя подарував, ти мені життям своїм зобов’язана! Тепер дочірній обов’язок віддавати треба, допомогти батькові – це святе!

– Так, а ти тут до чого? Мене ти не виховував, не бачив, як я росту, ні гривнею не допоміг, а зараз, коли тобі туго стало, ти до мене жити приїхав?

– Знаєш, ти мені чужа людина, я ж бачила тебе два рази в житті! Ну немає в нас нічого спільного! Навіщо ти житимеш у мене? У мене своя сім’я, мама є, тато, а тебе в мене ніколи не було, і зараз ти мені не потрібен!

– Ох, доню, не чекав я, що так буде. Думав, що по-доброму вийде, по родинному, а ти ось так? А я ж і по поганому можу.

– Ось подам на тебе на аліменти, а суд мене все одно підтримає, бо я стара, хвора людина, працювати не можу. Не хочеш по хорошому батькові допомагати, будеш по поганому мені виплачувати аліменти.

– Це з якої радості я тобі аліменти платити повинна?

– А з тією, що я все дізнався, з грамотними людьми поговорив, вони мені все і розтлумачили. Це ти ще дякувати мені повинна, що я до тебе по доброму прийшов, по хорошому.

– А міг би одразу в суд на тебе подати, ось тоді б і потанцювала ти, побігала б за мною. Закон такий є, що діти батьків утримувати зобов’язані!

– А якщо добровільно не хочуть, то тут тільки по суду, і цей суд завжди на стороні батьків. Як присудять тобі аліменти, так і платитимеш, хочеш чи ні, а доведеться.

– Ти подумай, добре подумай, перш ніж гнати мене від себе. А так я і допомогти тобі можу, і з онуками погуляти, ти не дивися, що я зараз такий. Мені б помитися, та відпочити з місяць, і оживу, людиною стану.

– Знаєш що, людина! Іди звідки прибув. Який суд? Які аліменти! Хто це такий розумний тобі такі казки розповів, у які ти сам і повірив? Де написано, що ти мій батько?

– У моєму свідоцтві написано, що батько у мене Михайло, а тебе як звати? Ось! Ти ж злякався відповідальності, втік, не потрібна я тобі була!

– Без тебе, без твого батьківства виросла, ніде й згадки про тебе нема. Який же суд аліменти платити мене зобов’яже чужому дядькові? Ти мені хоч гривню дав за все життя?

– Пам’ятається мені, що в ті дві наші зустрічі ти тільки за грошима і приїжджав, а батьки від тебе відкуповувалися для свого спокою. – Стривай-но, я зараз.

Я, зачинивши двері, пройшла в кімнату, дістала гаманець, витягла звідти всі гроші, потримала їх у руках, потім відрахувала кілька купюр, стиснула їх у кулак, і пішла назад.

– Тримай, “батьку”! Це тобі за те, що здався хоч на старості років, побачила я, яким ти є насправді. І не ходи сюди більше, бо поліцію викличу. Батько, блін!

Чоловік повільно вийшов за хвіртку, і поплентався у бік зупинки, постійно оглядаючись. Такий безпорадний, жалюгідний, що в мене десь у душі ворухнулась жалість до цієї людини, яка була моїм біологічним батьком.

Ворухнулася, і зникла. Так йому й треба, сам винен! Не повинна я його любити, не повинна про нього піклуватися!

Є в мене найкращий, найулюбленіший тато, який сидів біля мого ліжка, коли я хворіла, який катав мене на своїх плечах!

Який був зі мною поруч завжди, у найважчі моменти мого життя, який любить мене, піклується про мене, і ніколи не зрадить.

Він справжній, гарний, добрий! Він не побоявся відповідальності, і одружився з моєю мамою, прийняв мене за дочку, і я стала для нього рідною та улюбленою!

– Оксано, я навіть не знаю, що тобі сказати. Хай там як, він твій батько, і тільки тобі вирішувати, що робити.

– Я не можу тобі нічого радити, але ухвалю будь-яке твоє рішення. Може й справді, людина в біду потрапила, може йому і справді жити ніде. Як вирішиш, так і буде, дочко!

-Тату, ти чого? Який батько? Ти мій батько, справжній і найулюбленіший, і ніякий інший батько мені не потрібний. Я вже вирішила все! У мене лише один тато – ти. Мам, ну ти що мовчиш?

– А що тут скажеш? Я пишаюся тобою, доню, все правильно ти зробила. Він не думав ні про кого, доки був молодий, ти йому була не потрібна. Що хотів, те й одержав!

– Тату, ну ти чого? -Михайло сидів, низько опустивши голову. Тату, ти плачеш? Що сталося?

– Нічого, дочка. Дякую тобі, за все дякую. Хорошу дочку ми виховали, так, Надя? Вся сім’я обійнялася і, весело розсміялася.

А десь там, у маленькому напівзруйнованому будиночку сидів старий, неголений і не митий чоловік, який щиро не розумів, що ж у цьому житті він зробив не так, що рідна дочка не пустила його на поріг.

Адже він батько, тож, має право на добрі стосунки. Невдячна дочка виросла, егоїстка, яка тільки про себе й думає!

А що ви думаєте щодо цієї ситуації? Чи мала я впустити біологічного батька у своє життя, чи мала допомагати йому?