– Віддавай мені будинок, бабуся так хотіла! – гаркнув на Олену її брат Андрій і презирливо скривив губи. – Щоб завтра з’їхала звідси з речами!
– Ще чого! – Олена примружила очі і подивилася на брата. – Поділимо як належить за законом.
У Олени та Андрія до недавнього часу ще жива була бабуся, мама їхнього батька який давно пішов з життя, звали її Лідія Юріївна. Вона все життя була жінкою самостійною і серйозною, від допомоги онуків відмовлялася.
Але коли бабусі виповнилося дев’яносто років, онука Олена наполягла і переїхала до неї. Разом вони прожили ще три роки, поки старенька не відійшла в інший світ.
Інших спадкоємців, крім двох онуків, у неї не було, тому Олена зателефонувала братові і сказала:
– З бабусею попрощатися треба ж , все село прийде. Давай скинемося, потім ще пам’ятник же ставити.
– А нічого з мене гроші вимагати! – розлютився на сестру Андрій. – Я ж ясно бачу, що ти збираєшся все бабине майно собі загарбати. Ось і оплачуй все. Напевно вже розвела стареньку на заповіт за стільки-то років!
– Андрюшо, ти чого? – спробувала заспокоїти його сестра, але старший брат і чути нічого не хотів.
– Я все сказав, сама все роби. Я в це ваше село не поїду, глухомань, робити абсолютно нічого. І потім, у мене немає машини. Так що не чекай ! – заявив їй Андрій.
А потім раптом запитав невпопад:
– А коли прощання?
– У п’ятницю опівдні, – відповіла йому Олена. – Може, все-таки вийде приїхати?
Зовсім скоро вона пошкодувала про те, що взагалі запропонувала це братові. На прощання з Лідією Юріївною зібралося все село, її багато хто тут любив і поважав.
У розпал відспівування до церкви увірвався Андрій і зажадав, щоб зупинили ритуал.
– Я ще з бабусею не попрощався! – гаркнув він. – І взагалі, вона не любила всього цього. Що ви тут влаштували?!
– Багато ти знав, бабуся і хрестилася давно, і на служби ходила, – пошепки пояснила Олена.
Але Андрій продовжував бушувати, закінчилося тим, що його просто вивели з храму. Але він продовжував обурюватися і на місці спочину, і по дорозі до будинку бабусі, а за столом Андрій встав і заявив привселюдно:
– Будинок цей мій, бабуся його обіцяла як єдиному чоловікові в роду. Так що, Оленко, ділити я його з тобою не збираюся. Відмовляйся від спадщини на мою користь! Я, до речі, з речами приїхав.
– Та що ти таке несеш?! Хоч би людей посоромився! – закричала на нього мати Любов Олександрівна. – Олена стільки років за бабусею доглядала. Чоловіка з дітьми в місті залишила, щоб їй тут допомагати. А ти навіть не приїжджав надовго в останні років п’ятнадцять!
– І нічого, бабуся все одно хотіла, щоб будинок її улюбленому онукові дістався! – заявив Андрій. – У Оленки он квартира в місті є. А мені більше жити ніде!
– Тебе чергова краля з дому вигнала? – поцікавилася Олена. – Тепер зрозуміло, звідки така любов до села, сільського життя і потяг до бабусиної спадщини!
– А ти мене не засуджуй! – обурився Андрій. – Бабуся була спільна, а не особисто твоя. І про домовленості наші з нею нікому не розповідала. Та й так усім зрозуміло, будинок має бути моїм.
Олена тільки зітхнула і промовчала, продовжувати сварку їй не хотілося. А Андрій явно жадав цього скандалу, він взагалі був людиною дуже складною, примхливою і злою.
Тричі одружувався, щоразу невдало, зрозуміло, всі колишні дружини як одна були мегерами.
В останні років п’ять Андрій залишився без квартири, залишив її колишній дружині, щоб не платити аліменти. Жив у різних жінок, працювати не прагнув. Незважаючи на те, що дзеркало відображало лисуватого чоловіка років п’ятдесяти, продовжував вважати себе красенем.
Але ось, мабуть, і у його останнього кохання здали нерви, і Андрій з валізою свого особистого майна був видворений в село.
Після відходу бабусі ще не минуло й сорока днів, а брат вже замучив Олену дзвінками. Вона поїхала назад до міста, чому був невимовно радий її чоловік, а в будинку бабусі залишився Андрій, і він явно поспішав стати єдиним власником:
– Оленко, та годі вже викаблучуватися! – волав він у телефонну слухавку. – Їдемо до нотаріуса, тобі і треба тільки відмовитися від своєї частини спадщини. І я далі сам впораюся.
– Ми поділимо будинок, і я продам або весь, або свою половину, – спокійно сказала йому Олена. – Ніякі частки тобі дарувати не збираюся. Це спільна сімейна спадщина.
– Я ж тобі сказав, бабуся мені його обіцяла! – заволав Андрій.
Але Олена його вже не слухала. Через пів року вона подала документи на вступ у спадок у нотаріуса, а той вже подзвонив Андрію. Через деякий час вони обидва стали власниками. Кожен своєї половини, будинок був розділений на дві частини давно, у кожного був окремий вхід, ґанок і навіть пічка.
В один з вихідних Олена приїхала з чоловіком, повісила на свою половину комірний замок, з прикрістю помітивши, що братик там вже похазяйнував.
Вона хотіла вимагати від Андрія пояснень, але не знайшла його в селі. Балакуча сусідка тітка Дар’я повідомила, що той поїхав до міста, а до цього все питав, чи немає у кого знайомих антикварів.
– Скарб, чи що, знайшов? – поцікавилася вона. – Так у Ліди ніколи нічого такого не було. Хіба що колекція монет, ще дід твій збирав. Та чи багато вона коштує?
– А я її ніколи й не бачила, – посміхнулася Олена. – Не знаєте, де бабуся таке зберігала?
– Так у серванті на твоїй половині, – посміхнулася тітка Дар’я.
Оленка кинулася до бабусиної хати, але не знайшла там жодних монет, вона вирішила поки що не піднімати скандал. Залишила братові записку про те, що з наступного тижня в будинок будуть їздити потенційні покупці на перегляди, і повернулася в машину до чоловіка.
Але з продажем відразу не склалося, вже в понеділок ввечері їй зателефонував агент з нерухомості і відмовився співпрацювати.
– Та в чому справа?! – обурилася Олена. – Ви ж професіонал.
– Зі своїми родичами спочатку розберіться, – огризнувся агент, якого звали Олегом. – Господар там сказав, що ви заповіт підробили, а взагалі весь будинок його.
– Та що за маячня, ви ж бачили виписки! – обурилася Олена. – Знайшли, кого слухати!
– Як хочете, а я більше у ваше село не поїду! – обурено вимовляв їй агент. – Цей божевільний на мене з рушницею кидався. Знаєте, ви спочатку вирішіть свої питання. Ніхто з таким сусідом поруч жити не погодиться.
Олена поклала слухавку і задумалася, а потім вирішила перевірити, як поводиться брат при покупцях. Вона попросила свою подругу Люду з’їздити з нею в будинок. Представила її як покупця і тут же переконалася в підлості і недобросовісності Андрія.
– Це мій дім, забирайтеся звідси! – волав її брат. – Аферистка! Нових дурнів привезла, хочеш їм свою незаконну частку впихнути? Жінко, врахуйте, спокійного життя я вам не дам!
– А нічого, з чоловіком моїм будете розмовляти, – сміливо посміхнулася Людмила. – Він боксер у мене.
– Нічого, і на нього управу знайдемо! – Андрій вибіг на ґанок з сокирою в руках і почав нею розмахувати.
– Андрюшо, йшов би ти своєю дорогою, – запропонувала йому Олена. – Ми тут самі розберемося.
– До речі, колодязем ви користуватися не зможете! – продовжував кричати Андрій. – Я там воду отруїв спеціально, щоб нікому не діставалася!
Людмила і Олена перезирнулися, було ясно, що Андрій дуже намагається виглядати повним неадекватом. Фальшива покупчиня поїхала, а Олена пішла на свою половину. За нею одразу ж ув’язався Андрій, що нишпорив очима на всі боки, від нього сильно тхнуло міцними напоями.
– Ну що? Зрозуміла? Не зможеш ти продати цей будинок без моєї згоди! – глузливо посміхнувся Андрій і підморгнув сестрі. – Подумай, чи варто псувати собі нерви? Давай пиши на мене дарчу, і справа з кінцем!
– Не буде цього, – відрізала Олена. – Та бабуся б жахнулася, дивлячись на те, що ти тут робиш!
– Ой, та годі, досить святу з себе корчити! Так і скажи, що на бабусину спадщину розраховувала. До речі, гроші-то де,що бабуся залишила на чорний день? Ми їх навпіл повинні поділити по праву! – продовжував корчити огидні пики Андрій. – Де моя половина?
– Ти з глузду з’їхав? Ми бабусю ховали, знаєш, які там витрати?!
– Мені плювати, значить, свої віддаси! А то жити вже нема на що. Бабині припаси скінчилися, навіть картопля в погребі. А город копати я не збираюся! – посміхнувся Андрій.
Олена слухала його з непідробним жахом, її брат остаточно втратив людську подобу. Вона виштовхала Андрія зі своєї половини будинку, більше приїжджати в село не хотілося.
А Андрій розлютився і подав на неї до суду, вимагав визнати, що будинок тільки його, так як це обіцяла бабуся. І навіть стверджував, що існував заповіт, який Олена викрала і сховала.
Але в суді якраз і з’ясувалися подробиці, туди приїхав староста села Захар Микитович і твердо заявив:
– Ніякому онукові Лідія Юріївна нічого не збиралася відписувати. Це вам ще з десяток свідків скажуть абсолютно точно. Онука свого Лідія Юріївна вважала ні до чого не придатним.
Не підтвердилася і версія про зниклий заповіт, жоден нотаріус в області його просто не реєстрував. Після повного тріумфу в суді Олена приїхала до Андрія з матір’ю Любов’ю Олександрівною, та сама на цьому наполягла. Матір Андрій побоювався, вона одна могла на нього хоч якось вплинути.
– Що ж ти робиш, синку? – зітхнувши, дивлячись на сина, промовила Любов Олександрівна. – Адже все зіпсував! І стосунки з сестрою, і собі репутацію. І чи варта половина будинку цього?
– Так він мені цілий потрібен! – усміхнувся Андрій. – Сам продам. Покупця вже знайшов.
– Як же так? Ти ж кричав, що це родове гніздо, його не можна віддавати в чужі руки! – обурилася Олена. – Думку свою змінив?
– А я справжній чоловік, слово дав, а потім сам же його і назад взяв, – розв’язно засунувши руки в кишені, попер на сестру Андрій. – Що, сестричко, мріяла сама руки погріти?
– Та як не соромно тобі?! – зітхнула Любов Олександрівна. – Адже він, Олено, останні років тридцять все їздив у бабусі гроші клянчити, а коли не давала, крав. Їй соромно було в цьому зізнаватися. І шкодувала вона, що не встигла будинок тобі подарувати. Не хотіла, щоб Андрію діставався.
– Ой, ну знову я найгірший! А чи не хочете ви мені про гроші на чорний день розповісти? – завів стару пісню Андрій.
Але тут вже не витримала Олена:
– А ти не хочеш нам розповісти, куди поділася колекція монет? Вона, між іншим, була на моїй половині і теж входить у спадок. І годинник старовинний теж кудись подівся. Не хочеш, брате, нам про це розповісти?
– А що мені робити?! – закричав Андрій. – Так, взяв і продав. А це компенсація за мої муки і страждання. І взагалі, ти навіть цінності цього спадку не знала. А я за годинник і монети виручив більше, ніж за будинок.
Андрій замовк, усвідомивши, що бовкнув зайвого, схопився і тут же сів назад, під важким поглядом матері. А Любов Олександрівна зробила крок до сина і безапеляційно йому заявила:
– Їдемо зараз до нотаріуса, ти пишеш дарчу Олені на свою частину будинку. Це не обговорюється, інакше ми заявимо в поліцію. Нехай шукають, що ти ще вкрав і продав.
– А чому їй все, а мені нічого?! – верескливо завів свою звичну пісню Андрій, але замовк, усвідомивши перспективи. – Гаразд, ви ж все одно не відстанете. Але врахуйте, роблю я це все під тиском.
– Андрюшо, я ж не подивлюся, що ми рідня, – ласкаво прошипіла йому Олена. – І справді почну збитки рахувати. Медалі дідові де? Нагороди? Ти ж знаєш, що їх продаж у нас незаконний, особливо без згоди другого спадкоємця? Не хочеш ще й за цією статтею піти?
Андрій мовчав, дивився в стіну, він не очікував, що мати і сестра дізнаються про всі його хитрощі. Того ж дня вони оформили договір дарування, а незабаром Олена стала єдиною повноправною власницею будинку.
Вона виставила його на продаж і досить швидко продала. Половину грошей Олена залишила собі, а другу частину поклала на рахунок матері, бажаючи їй допомогти.
Андрію не дісталося нічого, свою частину спадщини, навіть більшу, ніж отримала Олена, він вже взяв. Сестра і мати з чоловіком не спілкуються, після від’їзду з дому бабусі вони взагалі його не бачать і вважають, що це на краще.
