— А що, Андрійку, навіщо твоїй мамі великий будинок, однаково ж сама. Перевези його нам, поставимо за містом замість дачі, відпочивати будемо. – Дивиться Аллочка в очі чоловікові, і від цього погляду тане Андрій. Хоч і незатишно від думки, що в матері хату забрати, але Аллочка все по поличках розклала так, що й заперечувати не хочеться. І справді, навіщо матері в селі будинок, якщо на садибі маленький будиночок є, така собі хатинка на дві крихітні кімнатки. Ну, так їй і вистачить. І Андрій погоджується.

Розібрав син разом із бригадою хату, яку ще батько будував, – з любов’ю будував, колода до колоди, дощечка до дощечки.

Спочатку очі ховав від матері, а потім подумав: ну так погодилася начебто одразу. І справді, чого їй самій у порожній хаті сидіти, у хатинці затишніше, та й опалюється швидко.

Повезли хату, Андрій поспішив доріжкою дощатою, що через двір прокладено, оступився і впав на обидва коліна. Підбігла мати зі сльозами: – Не забився, синку?

Піднявся, подивився в материнські блакитні, як небо, очі… мати все зрозуміє, начебто не засуджує, адже в Андрія дружина молода – красуня. Як побачив він Аллочку вперше, того ж вечора на руках через усю вулицю ніс, а наступного дня заміж вийти запропонував. Щоправда Аллочка ще три місяці його відмовами мучила. Зате скільки щастя було, коли погодилася.

— А що, Андрійку, навіщо Марії Василівні такий город великий? Хіба впорається вона з ним… а земля нині в ціні. – Аллочка знову дивиться в очі Андрію, і каже вкрадливо. – В оренду фермерам віддати землю, а матусі твоїй маленький городик залишити, що відгороджений, вистачить їй, нехай копається… а нам усе ж копійка буде на допомогу.

Задумався Андрій, хотів відмовити, але дивиться на дружину: начебто права. Частина землі взагалі нічим не засіяна, та й сад там великий… нехай люди за гроші користуються.

— Ну раз треба, синку, значить нехай так і буде. – погодилася Марія Василівна.

— Ну, ось і добре, сиди, у вікно дивись, відпочивай, – порадив син, зрадівши, що розвантажив матір від непотрібної роботи.

Аллочка, як гілочка квітуча навесні, Андрій навколо неї в’юном в’ється, намилуватися не може.

Якось пізньої осені застудився Андрій, протягло вітром пронизливим, одягнений був легко… зліг хлопець із температурою. А потім і зовсім у лікарню відвезли. Тиждень важко було, у безпам’ятстві метався. Отямився, про Аллочку одразу згадав, так побачити захотілося.

Прийшла дружина. Сидить біля нього, як гілочка квітуча, дивиться, ніби здалеку.

На тумбочку яблучко поклала. І все, більше нічого. А до Андрія сили почали повертатися, організм молодий, його підтримати треба, та тут ще чимось смачним запахло, сусідові по палаті гостинці принесли.

Поглянув Андрій на яблучко і запитав: – Аллочко, а може поїсти чогось принесеш…

— А тебе хіба тут не годують? – почув він у відповідь від дружини. І сказала вона легко, без запинки, все з тією ж усмішкою чарівною. І Андрію її слова як лезом по серцю пройшлися.

Пішла Аллочка, тільки поділ спіднички промайнув. У коридорі медсестричка молода поглядом проводила. – Красива яка, – прошепотіла вона.

— Серце в неї холодне, – сказала вслід санітарка тітка Шура.

***

Заснув Андрій. І сон йому сниться, наче він у хаті рідній, батьківській хаті: грубка топиться, на плиті суп вариться курячий, а на столі пироги мамині. І запахи їжі дедалі сильніші… розплющив Андрій очі… та це не сон зовсім. На тумбочку мати викладає їжу, намагається тихо поставити, щоб синочка не розбудити…

— Андрійку, ось уже я незграбна, розбудила тебе, відпочивав ти…

— Мамо… тобі Алла сказала?

— Тітка Шура мені зателефонувала, нянечка тут у вас, давня моя знайома…

Дивиться Андрій на матір і немов серце прозріває. І зовсім не стара вона в нього, як казала Алла, нещодавно на пенсію вийшла, хіба це роки… і очі в матері, як небо, дивляться, наче в душу заглядають. А супчик курячий… такого смачного ніде не їв.

— Я тобі поїсти привезла, ти тільки скажи, я все, що хочеш привезу…

— Знаю, мамо, ти для мене все, що захочу…

***

Одужав Андрій і насамперед бригаду знайшов, яка будинок назад у село відвезе, докупив будівельних матеріалів. Повозитися доведеться, вважай будинок заново потрібно будувати, але Андрій на своєму стоїть: – Будинок на місце.

Приїхав на рідне подвір’я і клубок у горлі: це майже рік мати дивилася з вікна хатинки на порожнє місце, розворочене місце, на родове гніздо. А в цей час на городі чужі люди господарювали… сам не міг зрозуміти, як же він допустив таке.

Будинок оновили, дах новий зробили, в оренді землі Андрій відмовив. А потім повідомив Аллі, що розлучається з нею.

Уперше здивувалася вона: – Як же так? Одужав і немов підмінили тебе…

— Переродився я, – відповів Андрій.

— Образився, що я до тебе не приходила? – Аллочка повела бровою. – Ну, так подруга до мене приїжджала, вона раз на рік приїжджає, повинна ж я була привітати її, не кидати ж людину… ну а ти… одужав же…

****

Довго придивлявся Андрій до Дарини Морозової, фельдшера місцевого, яка нещодавно приїхала. Потім зустрічався півроку. Дівчина не сяяла такою красою, як Аллочка, від якої очей відвести важко. Зате душа добра і серце чуйне.

Жили спочатку в матері Андрія, а потім свій дім поставили поряд, щоб діти в ньому виховувати, щоб дім цей онукам дістався.

І Андрій тепер жив щасливим життям і голову більше не втрачав, щоб не наштовхнутися на холодне серце.