Федька навчався із Сергієм в одному класі сільської школи. Клас був невеликий, усі дружили. Але після навчання Сергій вступив до міського технікуму, а Федір залишився працювати в колгоспі. Ріс він без батька, у сім’ї був ще брат, не було на що вчитися Федору, мати йому так і сказала, і він закінчив курси водіння.
У технікумі Федору вчитися не хотілося. Він ледве закінчив школу, був ледарем, завзятим трієчником.
— Спасибі товаришеві твоєму, Сергію, – говорила мати, – завжди списувати давав, і допомагав, як міг, у навчанні. Якби не він, тобі б і школу не закінчити.
Федька посміхався, махав рукою і питав:
— Ну, і що? І де він тепер, Сергій? У міністерстві, чи що? Теж, як і я, гарує роботягою у підприємця в місті. А сюди й носа не підносить – зазнався.
— Він хоч одружився! – відповідала мати, – а ти всіх наречених відлякав своїм характером загульним, ще й залишилося і до пляшки почати прикладатися.
Однак через кілька років повернувся Сергій назад. Привіз до рідної домівки дружину Юлю і десятирічну доньку Ганнусю, і стали вони жити разом із батьками, чим їх дуже ощасливили.
Щоб не обмежувати одне одного, до будинку Сергій із батьком зробили прибудову з окремим входом, провели всі зручності. Юля була відмінною господинею і вирішили вони тримати фермерське господарство для себе, а надлишками торгувати.
Дуже дивувалися сусіди, що в хаті Сергія завжди пахло свіжим хлібом і пирогами. Це Юля пекла через день і свій хлібець, і пироги, і булочки. Завжди можна було попросити в неї свіжого хліба, не чекати, коли в магазин із міста привезуть.
Сергій купив старий трактор, став розорювати і своє поле, і жителям завжди допомагав, і в сусідні села їздив на шабашки.
Спочатку Федір радів тому, що друг приїхав. Ось тільки потім став рідше з ним пити Сергій. Усе йому ніколи, то одна справа, то інша, і Федір начебто заважав родині.
— Ти б не відволікав їх від справи. Бачиш, як вони працюють, не покладаючи рук. І будують, і в полі своєму працюють, а тобі б тільки розмови говорити, – докоряла Федору мати, – Сергій і корів завів, он Юля сири почала варити. За все баба хапається. І в хаті порядок. От би тобі таку дружину знайти, синку…
— Тепер таких мало, – відгукнувся Федя, – хочуть, навпаки, в місто втекти, щоб не маятися в полі, і в саду, а ці дивовижні, їй Богу. Але подивимося, на скільки їх вистачить…
— А ти б не дивився, не зубоскалив, а пішов би і допоміг Сергію. Як він тобі в школі допомагав, – не заспокоювалася мати.
— Так то було в школі! – забурчав Федя, – а зараз – інша справа. У мене в будинку в самого давно ремонту не було.
— Ось, ось, – продовжувала мати, – а ти піди йому допоможи, може, колись і він тобі допоможе.
Федька вийшов на ґанок, задимів, подумав над словами матері й пішов до будинку Сергія. Там якраз ставили в саду нову лазню.
— Помічники потрібні? – запитав Федька.
— А то! Завжди потрібні. І я в боргу не залишуся, – усміхнувся товариш, з подивом подивившись на Федора. Знав він, що не дуже той любить ремонтами і будівництвами займатися.
Але Федір став допомагати вечорами і у вихідні, і помітив, що час із товаришем летів непомітно, а робота йшла і просувалася швидко.
— Щастить же тобі, – йдучи сказав Федір Сергію, – і дружина чудова, і донька росте розумниця. А в мене – повний штиль. Раніше намагався сім’ю завести, але то ледарки, то випивохи подруги були… Так і не одружився.
— Так ти і не закохався, значить, по-справжньому, – підтримав його товариш, – давай ми і тобі будинок підремонтуємо. Треба б і воду підвести, і газове опалення, нарешті, зробити. Ми з батьком допоможемо.
— Та куди стільки відразу. Грошей купу треба, матеріалів… – задумався Федір.
— Нічого, подужаємо, свої, не чужі, – відповів Сергій.
Через кілька місяців уже в будинку Федора кипіла робота. Мати охала і метушилася, не очікувала вона від сина такої рішучості. Він разом із Сергієм працював вечорами до самої ночі, на допомогу прийшов і ближній сусід, і незабаром ремонтні роботи було завершено, у будинку пахло фарбою, біліли свіжі шпалери, і батареї гріли, і гаряча вода лилася з крана.
— Боже ти мій… Феденько, яка я щаслива. Ось зажили. Хоч і багато грошей пішло, зате як у місті будемо жити, – обіймала вона сина, – ти молодець.
— І Сергію спасибі. І грошима позичив, і, найголовніше, допоміг руками і порадою, – сказав Федір.
— А Юлька його іменини свої справляти збирається, гостей із міста чекає, і місцеві прийдуть. Треба тобі пристойний костюм одягнути і ось ще… – мати вийняла з комода блакитну сорочку, – ось ця мені дуже подобається на тобі. Пасує до твоїх очей.
Син зітхнув і приміряв сорочку перед дзеркалом шафи. Він підійшов ближче і подивився на себе, розглядаючи обличчя. Начебто й справді підходить.
Поки тривав ремонт у їхньому будинку, багато сусідів приходили подивитися на зміни. Кивали, хвалили мужиків, просили поради. Серед гостей була і Наталя, колишня їхня однокласниця, одна єдина незаміжня. Як і Федя. Ну, з ним усе зрозуміло. І випивав, і погулював, а вона, така домосідка, яка вічно соромиться його при зустрічі, чого в дівках прокисла? Начебто все при ній, а все одна й одна.
На святі у Сергія і Юлі було шумно і весело. Сиділи на великій веранді за двома складеними в ряд столами, згадували дитинство, юність, шкільні роки, співали, жартували.
— А що, Наталко, ти досі сохнеш за нашим Федькою, зі шкільних років? – жартома запитав Сергій Наталю, коли вони вийшли на ґанок.
Наталя опустила очі й замахала на нього рукою.
— Та ну тебе, не сохну я ні за ким, от язикатий… – відповіла Наталя, почервонівши, – живу і радію, що батьки живі, що люди мене поважають.
— Так, але одній повазі радіти – мало… – знову почав Сергій. Юля штовхнула його в бік ліктем і перевела розмову на тему погоди.
Наталя, однак, засумувала і поквапилася додому, обійнявши Юлю і подякувавши за запрошення. Вона пішла стежкою від будинку.
Федя, який стояв поруч із Сергієм, шепнув:
— А що, вона й справді, сохла за мною? Не помічав щось…
— «Не помічав щось…» – смішно передражнив його Сергій, – а що ти взагалі помічаєш? Вона і сьогодні весь вечір на тебе дивилася. А ти як пень. Нуль у відповідь. Іди, наздоганяй. Та будь ввічливішим і ввічливішим, дурню.
Федір поспішив за Наталею, навіть не попрощавшись із господарями свята.
— І я не помітила, що вона на нього дивилася… – сказала Юля чоловікові, – з чого ти взяв? Це точно?
— Не знаю… – посміхнувся Сергій, – так, сказав про всяк випадок. Хіба мало… а раптом.
— Ну, ти й провокатор! – засміялася дружина, – навіть не знала, що ти брехун такий, Сергійко! І навіщо ти це все затіяв? Підставляєш дівчину. Недобре. Просто недобре.
— Почекай ти каркати, – зупинив її Сергій, – може, якраз і добре все буде. Цього ведмедя треба розворушити. А Наталка дівка хороша. Пряма. Не дурна. Самі розберуться. Наша справа тепер – сторона.
Юля похитала головою і пішла в будинок до гостей.
А Федір зник. Не показувався до Сергія понад тиждень. Юля вже й не згадувала про витівку чоловіка, коли через два тижні Федір з’явився до них увечері.
— Дивись, кого до нас Бог послав, – Сергій подав руку другу, – ну ти як? Де пропадав?
— Та тут така справа… – Федька м’явся й усміхався, закурюючи, – загалом, ми з Наталею того… Разом ми тепер.
— Ну так? Як? Так швидко? – здивувався Сергій.
— Ну, і не швидко, якщо вважати, що вона зі школи… Сам же знаєш… – Федір посміхався якоюсь блаженною незнайомою посмішкою, – а вона, виявляється, чудова. І як людина – душа…
— Так, так… Отже, я правильно зрозумів, що ти закохався? А вона – теж? – Сергій не впізнавав товариша.
— Обидва, як є – обидва. У цьому й уся справа… – Федір мрійливо зітхнув, – тож зараз ось іду їй пропозицію робити. Схвалюєш?
— Ще б пак! Якби не моя Юлька, то я б точно… – він замовк, бо на ґанок вийшла дружина.
— Ви що тут про мене пліткуєте? – почула вона уривок розмови.
— Тільки про тебе й говоримо, рідна… – Сергій поцілував дружину, – а от Федір одружитися надумав. Вгадай на кому.
— Що? – вигукнула Юля, – з Наталею? Це так?
Федір поклонився і пішов бадьорою ходою до будинку Наталі. Подружжя стояло на ґанку і дивилося йому вслід з посмішкою і ніжністю. А потім Сергій крикнув навздогін:
— Ні пуху, ні пера, Федько, братане! Не забудь на весілля запросити!
— Тихіше ти, не кричи на все село, – Юлька затиснула йому рота долонькою, – нехай порозуміються спочатку. На весіллі покричимо.
А Сергій обійняв дружину і поцілував так палко, ніби це було не на ґанку, а на їхньому весіллі. Вона обвила руками його шию і прошепотіла:
— Ой, пішли в хату, темно вже, час і спати лягати…
Село світилося вогнями віконець. Різнокольорові фіранки забарвлювали будиночки, немов були вони казковими теремками, і кожен зі своєю чудовою історією.
На ганку Наталі теж стояли двоє. Федір обіймав наречену і ніяк не хотів розлучатися в цей вечір. А вона гладила його неслухняні кучері й шепотіла:
— І як же ти здогадався про мої почуття? Адже я навіть намагалася на тебе прямо й не дивитися… Ти – мій милий, найкращий і єдиний…
Федька млів від її простих і ласкавих слів і грів своїм диханням її долоні.
