– Ну яка ж ти безрука! Невже не можна курку більш акуратно посмажити? Що вона в тебе така кошлата! – бурчав Вадим, тикаючи виделкою в тарілку.
Аліса дивилася на чоловіка через запітнілі скельця окулярів. Вона щойно вийшла з душу, і вони не встигли охолонути. Краплі конденсату заважали розгледіти його обличчя, але вона й так знала кожну його рису, кожну зморшку, що з’являється між брів, коли він незадоволений. А незадоволений він був майже завжди.
– Ну де кошлата? Це ж шкурка, – Аліса протерла окуляри краєм фартуха, залишивши на тканині вологий слід.
– Шкурка? Ти знаєш, що я не їм курячу шкіру, чому ти її не зняла?
– Я її зняла! Просто трохи залишилося!
– Наступного разу знімай чистіше! – Вадим із гуркотом відсунув тарілку. – І рис пересолений.
Аліса мовчки зібрала посуд. Тарілка Вадима була майже повною – знову вечеря даремно. Вона поставила брудні тарілки в раковину, увімкнула воду. Струмінь ударив по металевій поверхні, заглушаючи звуки телевізора з вітальні, де влаштувався чоловік.
У вікно било весняне сонце. Березень видався теплим, і на підвіконні вже зацвіла герань – червоні квіти здавалися особливо яскравими на тлі вицвілих фіранок. Аліса купила їх десять років тому, коли вони тільки в’їхали в цю квартиру. Тоді все здавалося іншим – свіжим, новим, багатообіцяючим.
Телефон завібрував у кишені фартуха. Аліса витерла руки й дістала його. На екрані висвітилося повідомлення від свекрухи: “Нам потрібно поговорити. Терміново.”
Аліса насупилася. Олена Павлівна рідко писала повідомлення, вважаючи за краще дзвонити. Та й слово “терміново” в її лексиконі з’являлося тільки в разі чогось справді важливого. Аліса вийшла в передпокій і набрала номер.
– Алісо? – голос свекрухи звучав схвильовано. – Добре, що ти передзвонила. У нас несподівані новини.
– Щось сталося?
– Прабабуся Вадима вирішила приїхати на твій день народження.
Аліса притулилася до стіни. Прабабуся була сімейною легендою – вона жила десь у Парижі і з’являлася в Україні раз на кілька років. Аліса бачила її тільки на старих фотографіях, де статна жінка з ідеальною поставою позувала на тлі Ейфелевої вежі.
– Але мій день народження через три дні…
– Я знаю, – у голосі свекрухи чулося роздратування. – Вона завжди так – вирішує все в останній момент. Каже, що вже купила квитки. І вона приїде не одна.
– А з ким?
– З якимось Глібом. Я не зрозуміла, хто він такий, але вона сказала, що це її… – Олена Павлівна зам’ялася, – супутник.
Аліса прикрила очі. Тільки цього не вистачало – приймати гостей, та ще й незнайомих. У холодильнику шаром покоти, квартира не прибрана, та й узагалі вона не планувала відзначати.
– І ще, Алісо… – свекруха понизила голос. – Не говори поки що Вадиму. Я сама йому скажу. Ти ж знаєш, як він ставиться до несподіванок.
Так, Аліса знала. Вадим не любив, коли щось порушувало його плани. А поява ексцентричної прабабусі з новим супутником явно не входила в його плани на найближчі вихідні.
Із вітальні пролунав голос чоловіка:
– Алісо! Ти де застрягла? Принеси мені чаю!
– Іду! – вона швидко попрощалася зі свекрухою і попрямувала на кухню.
Аліса кинула пакетик в окріп і завмерла біля вікна. Думки крутилися навколо загадкової прабабусі з Парижа. У животі ворухнулося давно забуте почуття – передчуття чогось незвичайного. Як у дитинстві, коли чекаєш на подарунок на Новий рік. Дивно, вона вже й забула, як це – чогось чекати.
– Чай охолов уже, напевно! – донеслося з вітальні.
Аліса прокинулася. Схопила чашку і поспішила до чоловіка. Той валявся в кріслі, гортаючи щось у телефоні. Навіть голови не підняв, коли вона поставила чай на журнальний столик.
– Цукор поклала?
– Так, дві ложки, як зазвичай.
– А лимон?
– Зараз принесу.
Повернувшись на кухню, Аліса дістала лимон із холодильника. Ніж ковзнув по жовтій шкірці, залишаючи соковитий слід. Крапля цитрусового соку потрапила на подряпину на пальці – защипало. Аліса поморщилася і пішла назад до чоловіка.
Вадим клацав каналами, бурчачи щось про політику і курс євро. Аліса відкрила ноутбук – треба закінчити цю презентацію, завтра показувати замовнику. Слайди розпливалися перед очима. Вона вже втретє перечитувала один і той самий текст, а в голові крутилося зовсім інше: яка вона, ця паризька прабабуся? І що за Гліб із нею приїде?
Об одинадцятій годині Вадим заворушився в кріслі:
– Я спати. Завтра рано вставати.
– Добре, я скоро прийду.
Аліса залишилася у вітальні. За вікном блимали ліхтарі, десь вдалині чувся шум машин. Вона відкрила браузер і вбила в пошук “Париж”. На екрані з’явилися яскраві фотографії – Єлисейські поля, Лувр, маленькі кафе з плетеними стільцями. Цікаво, як там живе прабабуся? І хто такий цей Гліб?
Зі спальні долинало сопіння і скрип пружин – Вадим ніяк не міг влягтися. Аліса зачинила ноутбук. У ванній довго терла обличчя милом, змиваючи втому дня. Глянула в дзеркало і скривилася: волосся стирчить на всі боки, під очима синці від недосипу, шкіра сіра від вічної біганини між домом і роботою.
“І це в тридцять п’ять,” – вона спробувала пригладити пасма, що вибилися. – “Ще трохи такого життя, і перетворюся на стареньку.”
Вона лягла поруч із чоловіком, намагаючись не потривожити його. Вадим уже спав, неголосно сопучи. Аліса повернулася на бік і заплющила очі. Перед внутрішнім поглядом знову виник Париж – місто, де живе жінка, яка може собі дозволити у вісімдесят з гаком років подорожувати з молодим супутником і приймати спонтанні рішення.
Засинаючи, Аліса посміхнулася – можливо, цей день народження буде не таким, як зазвичай. Можливо, щось зміниться. Хоча б ненадовго.
Наступні два дні пролетіли в метушні. Аліса метушилася між роботою і домом, намагаючись встигнути все: закінчити презентацію, прибрати квартиру, закупити продукти. Вадим не допомагав – він був зайнятий якоюсь одному йому відомою важливою справою.
У п’ятницю вранці зателефонувала свекруха:
– Вони прилітають сьогодні ввечері. Я зустріну їх в аеропорту і привезу до вас.
– Сьогодні? – Аліса мало не впустила телефон. – Але день народження завтра…
– Прабабуся сказала, що хоче відпочити перед святом. Ти ж не проти?
Звісно, вона була проти. У холодильнику продукти є, але нічого не приготовано, у гостьовій кімнаті треба міняти постільну білизну, а вона має бути на роботі до шостої. Але хіба в неї був вибір?
– Ні, звісно, не проти. О котрій ви приїдете?
– Думаю, близько восьмої. І так, Вадим уже знає. Я сказала йому вчора.
Аліса насупилася. Чому чоловік нічого їй не сказав? Хоча… це було в його стилі – вдавати, що нічого не відбувається, поки проблема не постане перед ним на повний зріст.
День тягнувся нескінченно. Аліса ледь висиділа на роботі, раз у раз поглядаючи на годинник. О п’ятій вона не витримала і відпросилася, збрехавши про мігрень. Дорогою додому заскочила в супермаркет, накупивши ще продуктів.
Вдома вона насамперед кинулася прибирати гостьову кімнату. Пилосос завив, втягуючи пил із кутів. Свіжа постільна білизна пахла лавандою – Аліса дістала її з шафи, де зберігала “парадні” комплекти для гостей.
О сьомій годині пролунав звук ключа в замку – повернувся Вадим. Він мовчки пройшов на кухню, навіть не глянувши на метушливу дружину.
– Ти міг би й попередити мене, що вони приїжджають сьогодні, – Аліса зупинилася в дверях кухні.
– А що б це змінило? – Вадим відкрив холодильник і дістав пляшку води. – Ти все одно б психувала і носилася як очманіла.
– Я не психую. Я просто хочу, щоб усе було добре.
– Та облиш, – він махнув рукою. – Прабабуся приїде, поживе кілька днів і поїде. Годі влаштовувати з цього подію століття.
О восьмій вечора у двері подзвонили. Аліса відчинила і застигла на порозі.
Прабабуся виявилася зовсім не такою, якою вона її уявляла. Замість манірної бабусі в строгому костюмі перед нею стояла ефектна жінка в яскраво-червоній сукні з блискітками. Сиве волосся було укладене в модну стрижку, а на губах грала пустотлива усмішка.
– Ну що ж ти застигла, дівчинко? – прабабуся зробила крок уперед і обійняла приголомшену Алісу. Від неї пахло дорогими парфумами і чимось невловимо французьким. – Дай-но я на тебе подивлюся.
Вона відсторонилася й окинула Алісу чіпким поглядом.
– Що вигляд такий змучений і пісний? Де гарна сукня, де стрази і пір’я?
– Та я поки готувалася до вашого приїзду трохи втомилася, не до пір’я начебто, – пробурмотіла Аліса.
– А що ніхто не допоміг? А чоловік? – прабабуся підвищила голос, явно розраховуючи, що її почують у квартирі.
За її спиною стояв чоловік – високий, підтягнутий, зі шляхетною сивиною на скронях. Він галантно вклонився:
– Гліб Олександрович, можна просто Гліб. Дозвольте вручити вам це, – він простягнув Алісі величезний букет троянд.
– Проходьте, проходьте, – Аліса посторонилася, пропускаючи гостей.
У передпокої з’явився Вадим. Він ніяково обійняв прабабусю:
– Ласкаво просимо…
– І це все? – прабабуся сплеснула руками. – Жодного захвату при вигляді рідної прабабусі? Жодних вигуків “який молодий вигляд маєте”?
– Ти чудово виглядаєш, – пробурмотів Вадим.
– То-то ж! – вона підморгнула Алісі. – Вчися, дівчинко, як тримати чоловіків у тонусі. А то зовсім розбалувала його.
За столом не змовкали розмови. Пробабуся – Софія Миколаївна, як справжня парижанка, розмахувала руками і сипала історіями – про вузькі вулички Монмартру, про велосипедні прогулянки вздовж Сени, про випадкову зустріч із Глібом. Виявляється, вони зіткнулися в галереї на виставці сучасного мистецтва.
– Уявляєте, стою я перед якоюсь незрозумілою плямою, яку автор назвав “Самотність у натовпі”, і раптом чую поруч: “По-моєму, художник просто пролив каву на полотно.” Обертаюся – стоїть цей красень, – вона поплескала Гліба по руці.
Аліса накрила на стіл, намагаючись догодити всім. Дістала святковий сервіз, який зазвичай припадав пилом у серванті. Розклала серветки, запалила свічки.
– Не метушись так, – шепнула їй прабабуся, коли Аліса вкотре схопилася, щоб принести щось із кухні. – Нехай чоловіки теж попрацюють.
Гліб тут же піднявся:
– Дозвольте мені допомогти.
Вадим робив вигляд, що захоплений телевізором.
Пізніше, коли всі розійшлися по своїх кімнатах, Аліса затрималася на кухні. Вона складала посуд у посудомийку, коли почула кроки.
– Не спиться? – прабабуся присіла за стіл. На ній був шовковий халат із драконами.
– Потрібно закінчити з посудом.
– Посуд почекає. Розкажи-но мені, як ти живеш.
Аліса знизала плечима:
– Звичайно. Працюю в рекламному агентстві, дім, готування…
– А де блиск в очах? Де радість? У твої роки я вже об’їздила півсвіту і закохувалася п’ять разів.
– У вас інше життя.
– Життя у всіх одне, дитинко. Просто хтось проживає його на повну котушку, а хтось… – вона багатозначно замовкла.
Прабабуся дістала з кишені халата маленьку фляжку:
– Будеш? Справжній, французький.
Аліса похитала головою, але прабабуся вже розливала бурштинову рідину в чашки.
– За твій день народження, який уже майже настав.
Вони цокнулися. Напій обпік горло, розтікся теплом по тілу.
– А тепер кажи, що у вас із Вадимом відбувається.
– Нічого не відбувається. Усе як завжди.
– Ось саме. Я за вечір не почула від нього жодного доброго слова на твою адресу. Він навіть не подякував тобі за вечерю.
Аліса промовчала.
– І давно це триває?
– Завжди так було. Просто… раніше я думала, що це нормально. Що всі так живуть.
Прабабуся фиркнула:
– Нормально? Знаєш, що я скажу тобі? Я бачила, як він дивиться в телефон. Не на екран, а під кутом – щоб ти не помітила. І ці його затримки на роботі… – вона багатозначно підняла брову.
Аліса відчула, як по спині пробіг холодок:
– Ви думаєте…
– Я не думаю, я знаю. У мене око наметане, – прабабуся налила ще . – І це не все. А ця історія з тим,що у вас діти не виходят?
– До чого тут це?
– До того, що я випадково дізналася цікаву річ. Доктор Михайчук, який робив вам обстеження, пам’ятаєш його?
Аліса кивнула. Три роки тому вони обстежувалися у відомого фахівця. Саме він поставив їй діагноз.
– Так от, – прабабуся понизила голос, – цей лікар уже рік як позбавлений ліцензії. За підробку медичних висновків.
Аліса застигла з чашкою в руці:
– Що ви хочете сказати?
– Те, що ти можеш мати дітей, дівчинко. Це Вадим підробив результати обстеження. Щоб приховати власні проблеми.
Аліса прокинулася від звуку крапель по бляшаному підвіконню. Годинник показував шосту ранку. У вікно лізла сіра хмара, і по склу змійками повзли дощові цівки. У квартирі стояла та особлива ранкова тиша, коли кожен шерех віддається у вухах.
Поки закипав чайник, вона крутила в голові вчорашню розмову. Ні, не може бути. Невже Вадим правда… І довідка ця липова… Від однієї думки про це починали тремтіти руки.
У передпокої почулися кроки – на кухню увійшов Гліб.
– Доброго ранку! Не заперечуєте, якщо складу компанію?
Аліса кивнула. Гліб налив собі кави і сів навпроти.
– Знаєте, – він відпив із чашки, – Софія Миколаївна дуже за вас переживає.
– Вона вам розповіла?
– Не все, звісно. Але достатньо, щоб зрозуміти ситуацію, – він помовчав. – Можна дати пораду?
– Спробуйте.
– Не бійтеся змінити своє життя. Я знаю, про що говорю – сам колись розлучився після п’ятнадцяти років шлюбу. Думав, світ завалиться. А він, уявіть собі, не впав. Навіть став яскравішим.
Коридором прокотився знайомий звук кроків – Вадим завжди ходив, припечатуючи кожен крок, ніби ставив печатки в документах. Він застиг у дверному отворі, пом’ятий зі сну.
– Про що шепочетесь? – примружився він, переводячи незадоволений погляд з одного на іншого.
– Про життя, – Гліб побовтав залишки кави в чашці. – Про те, як іноді страшно визнати очевидне.
Вадим поморщився:
– Філософствуєте з раннього ранку?
– Чому б і ні? – Гліб усміхнувся. – До речі, з днем народження, Алісо.
– Дякую, – вона відчула, як червоніє під пильним поглядом чоловіка.
День минув як у тумані. Приїхали гості – батьки Вадима, кілька колег із роботи. Аліса посміхалася, приймала привітання, розливала ігристе. А сама думала про те, що сказала прабабуся.
Увечері, коли всі розійшлися, вона відкрила ноутбук і набрала в пошуку “доктор Михайчук позбавлення ліцензії”. На екрані з’явилося кілька статей. В одній із них ішлося про гучний скандал – відомий лікар підробляв медичні висновки за гроші.
Поки Аліса читала, до кімнати увійшла прабабуся:
– Перевіряєш? Правильно робиш.
– Я не можу повірити… – Аліса закрила ноутбук. – Навіщо він це зробив?
– Щоб не визнавати власні проблеми. Чоловіки часто так роблять – їм простіше звинуватити жінку, ніж визнати свою… неспроможність.
– А інші жінки? Вони справді є?
Прабабуся кивнула:
– Є. Звичайно, є.
Аліса дивилася у вікно. Дощ посилився, краплі барабанили по карнизу. Десять років життя. Десять років вона звинувачувала себе в тому, що не може мати дітей. Готувала, прибирала, терпіла причіпки. А він весь цей час…
– Що мені робити?
– А що ти хочеш зробити?
Аліса вивчала візерунок на чашці, водячи пальцем по обідку. У голові вперше за роки прояснилося – ніби хтось відчинив кватирку в задушливій кімнаті.
– Знаєш що, – прабабуся присунула стілець ближче і понизила голос, – я ж теж прожила десять років із таким самим… Який вважав мене чимось на кшталт домашніх меблів. Думала – так треба, така жіноча доля. А потім вирішила – до біса все. Поїхала в Париж, почала нове життя. І знаєш що? Це було найкраще рішення в моєму житті.
– Але у вас була можливість виїхати…
– У тебе теж є можливості. Ти молода, красива, розумна. Просто він змусив тебе забути про це.
Уранці Аліса прокинулася з ясною головою. Вона знала, що потрібно робити.
Дочекавшись, поки Вадим піде на роботу, вона дістала валізу і зібрала його речі. Акуратно склала сорочки, штани, краватки. Упакувала зубну щітку, бритву, улюблений одеколон.
Потім сіла за стіл і написала записку: “Я подала на розлучення. Можеш уже оновити анкету на сайті знайомств. Не забудь вказати, що потрібна служниця і нянька.”
– Браво! – у дверях стояла прабабуся. – Нарешті ти показала характер.
– Ви їдете? – Аліса помітила, що валізи гостей уже зібрані.
– Так, час додому. Але я залишу тобі подарунок, – вона простягнула конверт. – Тут квиток на літак із відкритою датою та адреса моєї квартири в Парижі. Приїжджай, коли будеш готова почати нове життя. До речі, дорогою в аеропорт можу завезти валізу правнука до його матері.
Увечері зателефонував Вадим:
– Це що за цирк? – його голос тремтів від злості. – Ти що собі дозволяєш?
– А що ти собі дозволяв усі ці роки? – спокійно відповіла Аліса. – Зустрічі з коханками? Підроблені довідки від лікаря?
У слухавці повисла тиша.
– Звідки… Хто тобі…
– Неважливо. Важливо, що я більше не буду твоєю служницею. І нянькою теж не буду.
– Алісо, давай поговоримо…
– Ні, Вадиме. Ми вже все сказали одне одному за ці десять років.
Вона повісила слухавку і підійшла до вікна. Дощ закінчився, і в просвітах між будинками з’явилася веселка. Аліса дістала з конверта квиток.
У двері подзвонили. На порозі стояв кур’єр із величезним букетом троянд:
– Алісо Сергіївна? Вам записка.
На маленькій картці почерком прабабусі було написано: “Життя починається там, де закінчується страх. Чекаю на тебе в Парижі. З днем народження!”
