…І це за місяць до весілля! – Олена майже кричала, відвертаючись від Сашка.

– Та мені вже байдуже, – Сашко заклав руки за спину, ніби намагаючись знайти в повітрі хоч якусь опору. – Хочеш ти чи не хочеш, але мене та мою матір ображати не треба.!

– Ображати? – Олена недовірливо дивилася на нареченого. – Та твоя мати мене тільки-но мало не «брехухою» назвала, а моя… – Вона обірвала фразу, кинувши погляд на свою маму.

Людмила Юріївна сиділа на дивані з напруженим обличчям. Не відриваючи погляду від Олени, вона сказала:

– А що, у нареченого сім’я зовсім злиденна? – причому сказала вона це з такою неприхованою зарозумілістю, що навіть її дочка розгубилася.

– Мамо, як ти можеш так говорити?! – Олена замахала рукою.

– А що не так? Ми тут уже на ресторан десятки тисяч готуємо, а вони навіть не мають наміру нічим допомогти!

Сашко скривився, дивлячись на свою матір, яка сиділа поруч із ним біля стіни, й вперто стискала сумку в руках.

Тамара Іванівна не зводила очей з Людмили Юріївни й, здавалося, готова була висловитися, але поки що мовчала – лише стискала губи в невдоволенні.

– Сашко, – не стерпіла вона нарешті, – скажи їм, хай не забувають, що ми також люди. І скільки можна нам дорікати «злиднями»? Ми, може, й не мільйонери, але не побираємося по чужих кутках!

– Та припиніть вже! – Олена втомлено опустила плечі, ніби щойно пробігла довгу дистанцію і втратила всі сили. – Ми ж про кохання говорили, про сім’ю… А зараз усе перетворилося на якийсь базар…

На цьому місці у кожного присутнього ніби зірвало гальма: всі заговорили навперебій, кожен намагався перекричати іншого.

І, хоча чулися уривчасті фрази про «треба було думати раніше», «хто платитиме за банкет» і «не потерплю такого відношення», до кінця зрозуміти, де корінь конфлікту, було не просто.

…Ще рік тому все виглядало безхмарно. Олена познайомилася з Сашком під час відрядження у Дніпро: він був інженером на одному із заводів, а вона – менеджером з продажу, приїжджала до них в офіс у рамках співпраці.

Все закрутилося стрімко, ніби вони обидва нарешті знайшли «ту саму людину».

Сашко приїхав до неї у Київ, винаймав кімнату кілька місяців, потім Олена запропонувала йому перебратися до неї у квартиру, яку колись подарував їй батько.

Ніхто не мав сумніву, що весілля не за горами. Однак батьки з обох боків стали з побоюванням поглядати на це «стрімке» кохання.

– Тату, все ж нормально! – переконувала Олена свого батька, Андрія Вікторовича, коли той спитав, чому Сашко так швидко переїхав. – Ми дорослі люди й розуміємо, що робимо.

– Доню, справа не у віці. Просто ваша швидкість… Ну та гаразд, тобі видніше, – Андрій Вікторович вважав за краще не сперечатися, але його обличчя залишалося незвично серйозним.

Незабаром розпочалися обговорення майбутнього весілля. Звичайно, мати Олени, Людмила Юріївна, відразу заявила, що «дешеву столовку» вона не потерпить, адже «у нас в роду ніколи не економили на урочистостях».

Олена знизувала плечима, намагаючись згладити кути, але вже тоді вона відчула, що розмови про фінанси набували якогось нездорового напруження.

Сашко спочатку не надавав цьому значення, і з ентузіазмом їздив з Оленою по всіх запланованих заходах.

Але коли настав час знайомити батьків, і обговорювати конкретні витрати, все пішло наперекіс.

– Ну, давайте по-чесному, – сказав Андрій Вікторович за сімейним обідом, – ми готові внести більшу частину, але й з боку родини Сашка хотілося б бачити участь. Гостей буде багато, не тільки наші.

– Тату, Сашина мама виховувала його одна, вона працює в школі… У неї не супердохід, та й взагалі, я не маю бажання все це ділити на частки! – Олена намагалася говорити спокійно, але в неї вже наростало занепокоєння.

– Доню, я все розумію, але дорослі зазвичай домовляються на березі. Ми не вимагаємо від Тамари Іванівни непосильних сум.

– Просто, якщо вона може щось внести – чудово, ні – теж буває, але нехай не обурюється, як ми організуємо свято, і не накликає своїх родичів.

Саша того разу тільки промовчав, а ввечері, повернувшись додому з Оленою, раптом накинувся на неї зі звинуваченнями:

– Олено, це що ж виходить? Твій тато каже, що ми взагалі ніхто, і не маємо права голосу, доки грошей не дамо?

– Сашко, припини, у тебе якесь надто емоційне сприйняття. Батько міркує логічно: якщо твоя мама не може допомогти, то нехай не кличе гостей, і ми робитимемо все по-своєму.

– А нас не треба спитати, як ми хочемо? Може, я теж маю деякі накопичення, а ти вже заздалегідь відмела можливість, що ми щось сплатимо!

Олена тоді тільки зітхнула і сказала:

– Урочистість вже не за горами! Тож треба остаточно визначитися з кількістю гостей з вашого боку, якщо ви готові брати матеріальні витрати.

– Тоді зробимо все, як разом вирішимо. Але твоя мама сама говорила: «Ми підтримаємо морально». І я не проти. Навіщо зараз із цього конфлікт влаштовувати?

На тому й зупинились. Але осад залишився.

Минуло кілька тижнів і почалися нові складнощі. Людмила Юріївна влаштувала зустріч із батьками Сашка. Точніше, з матір’ю, бо батько Сашка пішов із сім’ї, коли йому було десять, і налагоджувати контакт давно ніхто не намагався. Зустріч виявилася напруженою.

– Тамаро Іванівно, а з вашого боку, скільки буде гостей? – Людмила Юріївна говорила розмірено, але в її голосі прозирав холодний розрахунок.

– Так, чоловік двадцять, не менше. У нас рідня велика, усі хочуть приїхати, привітати.

– Добре, – суворо кивнула Людмила Юріївна. – На кожну людину в середньому близько тисячі гривень виходить, з урахуванням їжі та обслуговування. А ви готові…

– Людмило Юріївно, ви що хочете сказати? Щоб я за кожну з двадцятьох людей заплатила прямо зараз? – Тамара Іванівна відчутно завелася.

– Ну, не прямо зараз, – втрутився Андрій Вікторович, – ми просто хочемо зрозуміти, скільки гостей, і чи ви збираєтеся за них платити?

– Щоб не вийшло потім, гості прийшли, випили, поїли, а платити за чужих людей будемо ми! Адже весілля не дешеве.

– Ми як можемо, так і беремо участь, – не стрималася Тамара Іванівна. – Не думайте, що я маю намір відбутися вашим коштом! Але й ходити по банках, та залазити в кредити – тим більше не збираюся!

– Що ви влаштували ромашку, дайте конкретну відповідь:”З нашого боку буде двадцять гостей, я за них сплачу двадцять тисяч!” Що тут мусолити? – Гаркнув сват.

Тоді Олена спробувала зупинити цю суперечку:

– Заспокоймося. Якщо потрібно, будемо рахувати по мінімуму. Мені та Сашкові не важливо, скільки там страв на столі, аби атмосфера була приємна.

– Так, – кивнув Сашко, – не хотілося б, щоб це перетворилося на торг. Все-таки ми збираємось сім’єю стати…

Але, схоже, і Людмилу Юріївну, і Тамару Іванівну понесло. Вони дорікали одна одну в жадібності, зарозумілості, в нерозумінні традицій. Сашко та Олена затихли, та безпорадно переглядалися.

За тиждень після тієї зустрічі Тамара Іванівна зателефонувала Сашкові.

– Сашко, ну що там із рестораном? Я щойно говорила з двоюрідною тіткою – вони вже квитки купили, а ти мовчиш, нічого не розповідаєш.

– Мамо, ми ще не затвердили меню. І потім, Олена з батьками хочуть там мало не феєрверк замовляти. Знаєш, це дорого.

– Все одно, коли вирішили весілля робити, треба вже остаточно домовлятися. Не тягни гуму! Я, звичайно, не розбагатіла, але трохи допоможу – накопичую ж. А там якось домовимося.

– Зрозумів, – тяжко промовив Сашко. – Я завтра зайду до них, поговорю.

Поки Сашко розмірковував, як усе обговорити з Оленою, у неї відбувалася своя розмова з мамою.

– Олено, ми з татом уже внесли передоплату десять тисяч, але там треба ще тисяч тридцять. Так, як і планували, із розрахунку – тисяча на людину.

– За своїх ми ще десять тисяч сплатимо, а інші двадцять – повинні взяти на себе Сашко та його мама. Так буде по совісті. Ми не збираємося годувати чужих людей своїм коштом.

– Мамо… Мені якось не зручно про це говорити Саші прямо. Може, ми таки самі закриємо ці витрати, щоб не злити Тамару Іванівну?

– Ти думаєш, що говориш? В сенсі закриємо самі? Значить, вони хочуть накликати рідні, яку ми навіть в очі не бачили, але маємо за них платити?

– А його мама не думає, як нас не злити? Сашко твій непоганий хлопець, але ж на весіллі гуляти всією сім’єю будемо, тут треба відразу все вирішити, щоб потім не було претензій.

Олена промовчала, розуміючи, що новий спалах конфлікту не забариться.

У результаті знову всі зібралися в Олени вдома, щоб остаточно все вирішити. З перших хвилин розмова пішла на підвищених тонах.

Тамара Іванівна наполягала, що вона готова сплатити «символічну частину» урочистості, але не має наміру викладати величезну суму за банкет. Людмила Юріївна відповідала, що «символічними грошима» весілля не покриєш.

Сашко намагався згладжувати конфлікти, але його власне самолюбство не дозволяло спокійно слухати натяки на те, що «сім’я в тебе ніяка, ось вони й не допомагають».

Олена мріяла зупинити весь цей переговорний жах, але чи не знала як, чи сама піддалася спільному роздратуванню.

– Сашко, – тихо звернулася вона до нареченого, коли батьки на мить зайнялися перерахунком потрібних сум, – я більше не хочу пояснювати твоїй мамі, чому в нас усе так дорого, і вислуховувати від неї, що вона не хоче платити за своїх людей.

– Олено, ти розумієш, у нас і справді не звикли до таких витрат. Невже не можна було простіше зробити, без шику?

– Який шик? Ти що, не бачив, які зараз ціни на продукти? Чи тобі сподобається сидіти за напівпорожнім столом?

– Та тільки один весільний торт на сорок гостей вісім тисяч коштує! Ти ж знаєш маму: якщо робити свято, то робити, як треба! А зараз уже пізно змінювати плани, зал зарезервований, гроші внесено.

– Ну, і що тепер? – Сашко вимучено посміхнувся. – Всі, значить, продовжуємо лаятись, а потім насуплені фоткаємося у костюмах?

Розмова зайшла у глухий кут. Батьки перейшли на особистості. Тамара Іванівна почала перераховувати, скільки грошей їй доводиться витрачати на ремонт своєї квартири.

Яка потім неодмінно дістанеться синові, а Людмила Юріївна у відповідь наголосила, скільки вони з чоловіком вклали в освіту Олени, і що без них жодної квартири в неї не було б.

– Та скільки можна! – Олена підвищила голос, встаючи з крісла. – Мені вже погано від цих розмов про гроші! Ми що, одружуємося заради фінансових звітів?

Тамара Іванівна розлютилася:

– Ну якщо вам така важлива лише «красива картинка», то ми тут до чого? Робіть, що хочете. А потім нас, мабуть, ще й обіллєте брудом, та скажете, що бідно одягнулися, або скромний подарунок подарували.

– Ніхто так не говорив! – Заперечив Саша. – Мамо, ти перебільшуєш!

– Я перебільшую?! – вигукнула та, обернувшись до Людмили Юріївни. – Сама ж вона хвилину тому наголосила, що «родина у нареченого злиденна». У відкриту сказала!

– Говорити правду не заборонено, – сказала Людмила Юріївна. – Як можна ще обізвати людину, яка покликала двадцять гостей, а ми так і не знаємо, чи сплатить вона за них, чи ні?

– Хоча з натяків зрозуміла, що платити нам! Ви нормальні? Я не хочу кліпати в день весілля, коли ви відмовитеся платити! Це так не працює!

Андрій Вікторович, який до цього намагався втручатися з ремарками, нарешті вдарив по столу долонею:

– Досить! Так діло не піде. У нас весілля, а не фінансова угода. Якщо ви відчуваєте, що не потягнете, ну не треба, не кличте гостей! Ми зробимо урочистість для дітей, а на банкеті погуляємо зі своїми гостями!

– Для дітей?! – Тамара Іванівна похитала головою. – Та Олена вже вся нервова ходить, Сашко теж на нервах. І все, через якусь показуху.

– Про яку показуху йдеться? Можливо ви хотіли, щоб ми на банкет замовили борщ, та картоплю в мундирах? Так не буде цього! У нас одна донька! І тисяча на людину в ресторані в наш час – це ні про що!

Сашко тяжко видихнув і подивився на Олену:

– Давай запитаємо себе: а чи потрібне нам таке весілля? Ну, дивися, все, що ми робили – не заради нас, а заради їхніх суперечок і статусів.

Олена стиснула руки і прошепотіла:

– Ти що хочеш? Втекти в РАЦС удвох, і розписатися за пів години? Я б з радістю, якби не всі ці передоплати, та шалені очікування.

– Та начхати на передоплату! – Сашко підвищив голос. – Олено, я не хочу починати сімейне життя з таких сварок. Це вже не свято – це якесь катування!

У цей момент Тамара Іванівна несподівано сказала:

– Сашко, та ми потягнемо якось, тільки не треба відмовлятися, це ж важливий день.

Людмила Юріївна встала, блиснувши очима:

– Ну, ви вже висловилися, що вам не по кишені. Чого ви взагалі до нашої родини лізете, якщо у вас навіть на весілля грошей немає?

Це був, мабуть, останній удар. Сашко підвівся:

– Олено, вибач, але я так більше не можу. Твоя мама не припиняє принижувати нас. Я розумію, ти намагаєшся помирити нас, але вже пізно…

– Саша, – тихо промовила Олена, – тобто ти хочеш скасувати все?

– Так, – гірко відповів він. – Краще жити спокійно, ніж виправдовуватись перед твоїми батьками, що ми не «жебраки», але й грошима не готові смітити.

– А як же ми? Ми ж кохаємо одне одного, – прошепотіла Олена.

– Кохаємо… але подивися, що діється! Це лише початок, далі буде гірше.

Людмила Юріївна хотіла щось заперечити, але Андрій Вікторович зупинив її жестом. Він із гіркотою спитав:

– Виходить, усі витрати, передоплати – коту під хвіст?

– Мабуть, так, – відповів Сашко, і подався в коридор за курткою. – Олено, вибач мені, але… так буде краще.

Олена не знала, що й сказати. Вона бачила, як наречений складає свої речі в сумку, як його мама з кам’яним обличчям підводиться, і кидає наостанок:

– От і добре, не треба було нас так принижувати! Ми своє рішення ухвалили. Нехай їм буде соромно!

Людмила Юріївна стояла, ніби втративши мову від того, що все так раптово зруйнувалося. Андрій Вікторович важко зітхнув та пройшов на кухню.

Олена залишилася посеред кімнати, дивлячись то на Сашка, то на своїх батьків, не знаючи, що робити. Тільки гіркі сльози котилися по її щоках.

– Сашко… – тихо повторила вона, ніби сподіваючись, що він зараз розвернеться, і обійме її.

– Пробач, – тільки й сказав він, ловлячи на собі докірливий погляд її матері.

Ось так весілля, про яке вони мріяли, розсипалося просто на очах. Не було більше ні весільного клопоту, ні хвилювань, ні суперечок. Все, що залишалося, – це гірке відчуття, що родиною вони так і не стали.

А через пару днів, коли Олена сиділа на кухні і гортала записи про урочисттість, яка не відбулася, пролунав дзвінок від Сашка.

Він зателефонував, щоб сказати, що вони з мамою їдуть назад до Дніпра, бо всі «ці плани» втратили сенс. Олена промовчала, насилу переводячи подих.

Здавалося б, дрібниця – гроші та різниця поглядів, але саме з неї виріс величезний розкол. І точно ніхто не очікував, що головне питання виявиться не «скільки хто заплатить», а «як жити разом, якщо родини не розуміють один одного»…

А найголовніше – куди поділося кохання, якщо все так швидко розпалося? Як можна сьогодні кохати, а завтра, сказати пробач, наші батьки не порозумілися – пішла геть!

Можливо й добре, що все з’ясувалося прямо на “березі” – хто є хто? Як ви вважаєте? Слушно вчинили свати, чи перегнули палицю? А, як вам вчинок нареченого?

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.