Біда в селі Олександрівка завжди ходить обійнявшись із чутками. А вже коли Настя Кузнєцова, перша красуня на селі, знепритомніла просто посеред крамниці, чутки полетіли швидше за серпневу пожежу в сухому полі.

– При надії! – першою здогадалася Петрівна, підхоплюючи бліду дівчину під руки. – Від міського кавалера свого залетіла, окаянна!

Настя прийшла до тями, відмахнулася від жінок, що голосили, і вибігла геть, але справа була зроблена. До вечора все село гуло, як потривожений вулик.

– А я казала, добром це не скінчиться! – хитала головою тітка Марія, розвішуючи білизну. – Бачила я, як вони з цим міським за клубом милувалися.

Тільки баба Клавдія, стара, як тутешні дуби, знахарка, сиділа на своїй лавці й посміхалася. Було в її погляді щось таке, від чого всі місцеві пліткарки при зустрічі з нею прикушували язики.

Знала стара щось таке, від чого всі їхні пересуди могли розсипатися, як торішнє листя…

Настя влетіла в рідну хату, грюкнувши дверима так, що ходуном заходили шибки в старих рамах.

– Господи, Насте! – сплеснула руками мати. – Що ж ти твориш?

– А хай! – Вигукнула дочка, розмазуючи сльози по щоках. – Хай хоч усе скло повилітає! Все одно тепер… все одно…

Зінаїда Павлівна, яка звикла за двадцять років удівства розв’язувати всі проблеми, важко опустилася на табурет.

Серце в неї тьохнуло – не дарма, мабуть, Петрівна до хвіртки підбігала, все шепотіла щось про непритомність Насті.

– Доню, – тихо покликала вона, – ти тільки правду мені скажи. Не приховуй.

Настя сповзла по стіні на підлогу, обхопила коліна руками. У свої двадцять три, вона була ще зовсім дівчиськом, тільки очі – батьківські, глибокі – видавали зовсім недитячу тугу.

– Четвертий місяць, мамо, – прошепотіла ледве чутно. – А Дімка… Дімка телефон змінив. І у соцмережах заблокував. Бабуся його, у якої він гостював, каже – одружений він виявився. Просто влітку розважався…

За вікном майнула зацікавлена фізіономія сусідки – новини в Олександрівці розносилися зі швидкістю світла. До вечора все село знатиме…

Зінаїда Павлівна підібгала губи. Не так вона уявляла собі долю єдиної дочки. Настя після технікуму в місто могла поїхати – освіта дозволяла.

Але залишилася у селі, крамницю прийняла після старої Семенівни.

– Не хочу, – казала, – як усі в міську метушню. Тут повітря чисте, люди свої…

Свої. Зінаїда криво посміхнулася. Завтра ці “свої” таке почнуть…

– Мамо, – Настя підійняла заплакане обличчя, – ти тільки не гони мене. Я впораюся, чесно. Працюватиму, дитинку підійму…

– Ти що, недолуга? – Раптом гаркнула Зінаїда. – Яке “гнати”? Ти подивися на мене – я тебе одна виховала, коли батько не стало? Виховала! І онука виховаємо!

За вікном знову майнула тінь – цього разу Петрівна, перша пліткарка на селі, навіть не ховалась. Зінаїда відчинила кватирку:

– Чого виглядаєш, Петрівно? Новин чекаєш? То я сама все розповім! Внука я чекаю! Чуєш? В-Н-У-К-А! І нехай тільки хтось косо на мою дочку гляне…

Петрівна відсахнулася від паркану, але Зінаїда знала – за годину все село гудітиме, як розтривожений вулик.

Надвечір наступного дня Настя зрозуміла – в крамницю краще не виходити. Покупці, особливо жінки, ніби спеціально затримувалися біля прилавка: хтось зітхав показово, хтось шепотівся, а хтось і безпосередньо починав вичитувати.

– І не соромно тобі, дівко? – гриміла бабка Надя, вибираючи цукор. – У пелені принести – то ж ганьба на все село! Ось у наш час…

– У ваш час, бабусю, від дітей позбавлялися в сараї у Дмитрівни, – раптом пролунав скрипучий голос від дверей. – А потім по кутках плакали.

До крамниці, спираючись на сукувату палицю, увійшла баба Клавдія. Стара знахарка рідко з’являлася на людях, воліючи відправляти за продуктами онучку. Але сьогодні прийшла сама.

– А ти, Надіє, мабуть, забула, як у п’ятдесят дев’ятому за одруженим головою бігала? – примружилася стара. – Чи склероз пробив?

Бабця Надія почервоніла і, кинувши цукор на прилавок, вискочила з крамниці.

– А ти, дівчино, – баба Клава повернулася до Насті, – увечері до мене зайди. Розмова є.

У її вицвілих очах Настя побачила щось таке, від чого грудка у горлі вперше за ці дні почала потихеньку танути.

Будиночок баби Клавдії стояв на відшибі, майже біля самого лісу. Говорили, що знахарка спеціально там оселилася – щоб цілющі трави під рукою були.

А ще казали, що вона відьма і з нечистою силою знається. Але коли припікало – всі бігли до неї: то спину прихопить, то дитина не спить, то порчу треба зняти.

Настя несміливо постукала в низенькі двері.

– Заходь уже, – пролунало зсередини. – Чого, як миша під віником ховаєшся?

У хаті пахло травами та свіжоспеченим хлібом. Баба Клава чаклувала біля печі, достачаючи глиняний горщик.

– Сідай, – кивнула вона на лаву. – Чай питимемо. З малиною та звіробоєм. Для тебе зараз, саме те.

Настя обережно присіла.

– А тепер слухай, – стара налила чай у два кухлі. – Історію тобі розповім. Про себе розповім.

Вона помовчала, наче збираючись із думками.

– У сорок восьмому це було. Надіслали до нас у село нового агронома з міста. Молодий такий, гарний… Очима виблискує, на гармошці грає. А я тоді… Ех, була я, як ти зараз – коса до пояса, очі блакитні…

Баба Клава сьорбнула чаю, прикрила очі, ніби бачила перед собою ту далеку весну.

– Закрутив він мені голову. Все обіцяв у місто відвезти, в інститут якийсь заочний… А як дізнався про дитинку – тільки його й бачили. Виїхав швидше за вітер, навіть речі у господині не забрав.

Настя завмерла з кухлем у руках.

– А село наше, – продовжувала стара, – воно і тоді таке ж було. Засуджували, пальцем показували. Мати від ганьби лягла, батько пити почав. Думала – життя ввірву.

Вона раптом різко обернулася до Насті:

– Знаєш, що мене врятувало? Бабця моя, Ангеліна, царство їй небесне. Привела мене сюди, у цей самий будинок, відпоювала травами, а потім навчила всього, що сама знала.

– Недолуга, – каже, – не в гріху справа, а в коханні. Дитя – воно завжди дар Божий, як не крути.

– І що потім? – пошепки запитала Настя.

– А потім син у мене з’явився. Красень, розумник. Професором у Києві став, між іншим. Онуки у мене там… А я тут лишилась. Бо зрозуміла – моє місце тут. Де біль людський, де допомога потрібна…

Баба Клава підвелася, дістала з полиці стару фотографію. На пожовклому знімку красивий чоловік у костюмі, обіймав жінку похилого віку – молодшу років на двадцять знахарку.

– Ось він, син мій, – у голосі старої прозвучала гордість. – До того міського кавалера мого жодного разу не їздив, не шукав.

– Ти, – каже, – мамо, мені за двох була.

А тепер слухай, що скажу…

Вона раптом взяла руки Насті у свої – сухі, шорсткі від роботи:

– Завтра на пошту підеш, заяву напишеш. У декрет раніше підеш – робота у тебе шкідлива, тяжкості тягати не можна. А як прийде час – до мене приїдеш, я тобі трави дам і маля прийму. Скільки вже їх за своє життя прийняла…

– Бабо Клавдіє, – Настя схлипнула, – а як же люди? Адже засміють…

– А ти голову вище тримай! – стара стукнула палицею об підлогу. – Думаєш, я просто так сьогодні до крамниці прийшла?

– Тепер будь-яка шавка знає – торкнуться тебе, зі мною діло матимуть. А мене на селі бояться більше дільничного. – Вона посміхнулася. – Та й Зінаїда твоя – баба бойова, в образу не дасть…

Настя вийшла від баби Клави затемна. На душі полегшало, ніби стара знахарка не лише словами, а і якоюсь стародавньою силою поділилася.

Але доля готувала новий поворот. Біля хвіртки власного будинку Настя зіткнулася з Василем – місцевим механізатором, який давно до неї залицявся. Мовчазний, працьовитий мужик, на п’ять років старший за неї.

– Настю, – він м’явся, смикаючи в руках кепку, – ти це… Не слухай нікого. Я все знаю і… Загалом, заміж тебе кличу.

– Васю, ти що? – Здивувалася вона. – Я ж… У положенні я…

– А мені все одно, – він вперше подивився їй прямо в очі. – Дитина – вона невинна. А я… Я давно до тебе нерівно дихаю. Тільки ти все на міських заглядалася…

Настя відчула, як зрадливо защипало в очах.

– Я подумаю, Васю…

– Думай, – кивнув він. – Я чекатиму. Хоч скільки…

У цей момент через паркан пролунав обурений голос Петрівни:

– Ой, гляньте! Ще одного обкрутити хоче, безсоромна!

– Ану цить, кума! – пролунав гучний голос. На дорогу, грізно виблискуючи очима, вийшла Зінаїда. – Заздриш, що твій Колька-пияка двадцять років, як загнувся, а до моєї доньки он які мужики сватаються?

Петрівна похлинулася на півслові. А потім, ніби на замовлення, з-за рогу вийшла баба Клава.

– Що, Петрівно, – примружилася знахарка, – ніяк не вгамуєшся? Так я можу і про твою доньку у місті розповісти. Як вона від чоловіка на сьомому місяці втекла…

– Та щоб ви… – Петрівна махнула рукою і поспішила геть.

А за тиждень трапилося таке, від чого все село охнуло. На новенькому “Мерседесі” прикотив Дімка – цей міський кавалер. Припаркувався біля крамниці, весь такий лощений, з букетом троянд.

– Насте! – гукнув. – Вибач! Я все усвідомив, розлучився! Почнімо спочатку!

Настя саме ящики з товаром приймала. Випросталась, глянула на нього – гарного, у дорогому костюмі. Тільки погляд уже не завмирав, як раніше.

– Пізно, Дімо, – сказала спокійно. – Пізно схаменувся…

– Як пізно? – Здивувався Дімка. – Я ж… Я на все готовий! Квартира в центрі, машина.

– А я вже не готова, – Настя раптом відчула дивовижний спокій. – Знаєш, у нас у селі кажуть: “Де тонко, там і рветься”. Ось у нас із тобою – порвалося.

– Та ти що? – Підвищив голос Дімка. – Ти розумієш, від чого відмовляєшся? Від якого життя?

– Розумію, – кивнула вона. – Від життя з чоловіком, який покинув дівчину в положенні, і телефон змінив. А тепер, як дізнався, що я виходжу заміж, прискакав. Гордість зіграла?

Біля крамниці вже зібрався невеликий натовп. Василь, звично мовчазний, став поруч із Настею. Не обіймав, не загрожував – просто стояв. Як стіна.

– Та хто він такий? – Дмитро окинув Василя зневажливим поглядом. – Тракторист сільський? А я…

– А ти – ніхто! – пролунав скрипучий голос баби Клави. Стара з’явилася, немов із повітря. – Порожнє місце! Он, навіть троянди не наші, привіз оранжерейні. Чужий ти тут. Їдь, звідки приїхав…

Дімка розгублено оглянув присутніх. Сільські дивилися на нього без жодної поваги – чужинець він і є чужинцем. Розвернувся, грюкнув дверцятами машини та поїхав, піднімаючи пил на ґрунтовці.

– Ну ось і казочці кінець, – хмикнула баба Клава. – А хто слухав – молодець.

…Весілля зіграли по-сільському – з розмахом. У Насті живіт уже округлився, але вона була така щаслива, що ніхто й не наважився шепотітися за спиною.

Василь світився, як Місяць на небі, а Зінаїда втирала сльози, дивлячись на дочку.

Через три місяці Настя стала мамою дівчинки – просто у будиночку баби Клави, як та й обіцяла. Василь, який всю ніч просидів на ґанку, першим узяв на руки дитину.

– Глянь, – прошепотіла баба Клава Зінаїді, – як рідну тримає. Ось де справжнє кохання…

А через рік Петрівна, та сама, що найбільше засуджувала, прибігла до баби Клави з онукою – животик у малечі болить. І доки стара знахарка чаклувала над травами, раптом сказала:

– Правильно все вийшло у Насті. По-людськи. Василь, он який батько… Нещодавно гойдалки у дворі повісив, сам змайстрував…

Кажуть, щастя – це коли вранці хочеться працювати, а ввечері – додому. У Насті тепер так і було. Вдень – у крамницю, де навіть найзліші язики примовкли. А ввечері – додому, де чекав Василь із маленькою Надійкою на руках.

Баба Клава частенько сиділа на своїй лавці, поглядаючи, як молода сім’я гуляє селом. Василь ніс доньку на плечах, та заливалася сміхом, а Настя йшла поруч – гарна, спокійна, наче й не було того страшного літа.

– Ось так воно й буває, – казала знахарка сусідкам. – Не там щастя шукаємо, де воно є! А воно, рідне, завжди поряд. Тільки розгледіти треба.

І щоразу, коли до Олександрівки приїжджав її син-професор з онуками, вона розповідала їм цю історію. Про те, як сільська дівчина не побоялося злих язиків, і знайшло своє щастя.

І про те, що кохання – воно різне буває. Міське – воно, як ті троянди оранжерейні: гарне, та недовговічне. А сільське – як ромашка в полі: просте, зате міцне, до морозів стоїть.

А Настя… Що ж, Настя тепер сама знає, яке кохання справжнє. І хоч пліткують часом бабки біля колодязя, мовляв, “не з кохання пішла”, тільки вона розуміє – саме з кохання. Того самого, що не в гарних словах, а в міцному чоловічому плечі, та в дитячому сміху вечорами.

Ось така сумна історія з гарним кінцем трапилася в Олександрівці. Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки. Читайте з задоволенням.