Наталя вся внутрішньо стиснулася, коли побачила племінницю чоловіка, Олеську.
Дівчисько, не дивлячись в очі і шморгаючи носом, подало складений навпіл аркуш у клітинку і швидко втекло.
Наталя розгорнула листок, вона внутрішньо чекала чогось подібного, тому написане не стало сильним шоком.
“Наталко, я йду, вибач. Так, я чиню, як боягуз, але в мене немає сил, я втомився, пробач, дітей не кину, з тобою жити не буду. Будинок я продав, ось твоя частина. Поїдь до матері. Там тобі вистачить на перший час грошей”.
Наталя байдуже опустила руки і стояла тихенько погойдуючись, вона дивилася байдуже на папірці, що розсипалися.
— Наталочко… що там? – Прошелестіла бабуся Віра, заглядаючи в очі Наталі, – телеграма?
— Все добре… ба… йди чай пити, я там печиво… витягнути треба, а то згорить.
Кімнатою розплився запах ваніліну і підгорілого тіста.
Вона очікувала чогось подібного, будинок був Віктора, дістався йому від бабусі, останнім часом він став частіше не приходити ночувати додому, посилаючись на те, що в брата затримався допізна, вони будували там свинарник.
Говорив, що до заморозків необхідно встигнути. До Наталі доходили непевні чутки, дружина брата Віктора, Світлана, з очима, що бігають, все намагалася щось розповісти, кидала натяки, але Наталя не чула або не хотіла чути.
— Мамо, – з вулиці заглянув десятирічний Іванко, – мамо, там дядько Петро сусід, просить вийти.
— Бабусю, доглянь за Катрусею, я зараз, – сказала і, накинувши пальтечко, вийшла на вулицю.
— Так, Наталя, здрастуй, що я це, прийшов ось оглянути, що… Я це… Як його… це саме.
— Це ви будинок купили?
Кивнув.
— Ти це… не нервуй, якщо не я, то хтось би інший. А я це… ти живи скільки треба, поки Ксенія моя не виросте, це я для неї… ну тут, по-сусідськи.
— Дайте мені три дні і я з’їду, – сухо сказала і зайшла в будинок.
— Та куди ж ти… Наталко…
Мовчки зачинила двері.
Слідом забіг розчервонілий на морозі Іванко.
— Мамо?
— Все добре, синку.
— Мамо, де тато?
Притягнула до себе, обійняла рідне худеньке тільце, поцілувала у спітнілу верхівку голови, зітхнула рідний запах і… заплакала, тихенько витираючи сльози.
— Мамо, він пішов, так? Пішов?
Кивнула.
— Я його ненавиджу.
— Ні, синку, не треба, ми сильні, ми впораємося.
Заплакала Катруся, заспокоїла її, посадила дітей вечеряти. Зайшла в кімнату до бабусі Віри. Та сиділа біля віконця, тихесенько здригаючись худими плечиками.
— Наталочко, ти мене в будинок для літніх людей допоможи оформити.
— Що? З глузду з’їхала?
Бабуся Віра була рідною сестрою її покійної бабусі Валі. У бабусі Віри були дві доньки, цілком благополучні. Невеличке селище, в якому жила бабуся Віра, розформували, старих когось діти забрали, когось до будинку престарілих.
Бабуся Віра виявилася “не до двору” своїм рідним дітям. Одна дочка жила далеко за кордоном, інша – в невеликому містечку, недалеко від того селища де жила Наталя з чоловіком і дітьми.
Друга дочка попросила Наталку прихистити на час бабусю, мовляв, будинок великий у тебе, вона на свіжому повітрі, та з дитиною тобі допоможе.
Перша обірвала будь-який зв’язок, щойно зʼявилася перспектива забрати матір, то бабуся Віра й залишилася в Наталі, уже й Катрусі шостий рік.
— Не вигадуй, поїдемо з нами.
— Куди ж, Наталочко?
— Поки що не знаю, там видно буде.
Наталя не думала, що Віктор негідник, що залишив її без житла з дітьми, вона завжди знала, що дім не її, мріяла збудувати свій, їхній із Віктором і дітьми дім, але не судилося.
Подзвонила матері.
Та заохала, погрожувала подати на зятя до суду, всіляко співпереживала.
— Що ти будеш робити? Іди, іди до цього негідника, нехай будинок тобі з дітьми залишає, кинь йому в морду ці гроші погані.
— Ні, – сказала і відключила телефон.
Матір вона розуміла, у тієї давно інша сім’я, діти. Вітчим ледве як витерпів, коли Наталя закінчить школу, і виставив її з дому.
З Віктором познайомилася, рік зустрічалися, потім заміж вийшла. Раділа який хороший…
Мати знову зателефонувала.
— Наталко щось зв’язок перервала, а куди ти подінеш бабусю Віру?
— Ну вже точно не до тебе привезу.
— Навіщо ти так?
— Все, мені ніколи.
Узяла стару записну книжку, знайшла номер. Вийшла на вулицю, набрала.
— Але, тітко Наталю, – сказала тій, на чию честь її назвали, – я з Віктором розійшлася, бабусю Віру до тебе привезу?
— Ні, ти що, у мене тиск. Сиди там, ви що?
— Вона твоя мати, у тебе три кімнати.
— І що? У мене тиск, у мене приходять онуки…
— Зрозуміло.
Вони їхали в плацкартному вагоні.
Худенька молода жінка, зовсім дівчисько, з великими сумними очима, хлопчик, тихий і серйозний, дівчисько з живими очима і сухенька старенька, яка тихо витирала сльози.
— Здрастуй, тату.
— Наталя… дітки? Ой, бабуся Валя?
— Віра…
— Що?
— Це бабуся Віра.
— Проходьте, проходьте.
— Тату, ми не будемо проходити, дай, будь ласка, ключі від моєї квартири, вона ж є?
— Що, донечко?
— Моя квартира, яку мені бабуся Марія, твоя мама, заповідала.
— Аааа, так звісно, а ви проходьте, Люда, Люся… щастя яке, донечка ось з онучатами в гості… Та ще й з бабусею Вірою, давайте заходьте, заходьте… Там розумієш, люди живуть.
— Ну ми тоді в готель, тату, поки люди нове житло знайдуть.
— Який готель, – розплилася в усмішці Людмила, батькова дружина, – що ми чужі…
Через три дні Наталя почула шепіт Людмили про те, коли з’їдуть гості?
— Татку, що там із людьми? Коли вони з’їдуть?
Людмила кинула ложку, батько подавився супом, який приготувала Наталя.
— Розумієш, донечко… там…
— Та немає в тебе ніякої квартири, бач ти губи розкатала, батько їй аліменти до вісімнадцяти років платив…
— До шістнадцяти.
— Що?
— Кажу до шістнадцяти, пам’ятаєте я до вас приїхала в гості, а ви мене потягли відмову на аліменти писати?
Людмила підібгала губи..
— Так що, тату? Нам би вже визначитися, втомилися на пташиних правах.
— Та що ти мовчиш? Скажи їй. Немає тієї квартири давно, нема.
— Як це немає, тату?
Не дивиться в очі.
Ми з мамою твоєю… ми продали, гроші поділили… відразу.
— Як? Вона ж мені… Бабуся Марія мені…
— І що? Він син, кажіть спасибі, що вам якісь гроші…
— Я… дайте термін три дні…
— Донечко…
— Три дні.
— Матусю, куди ми?
— Тут жити будемо, синку, ми ж сильні, ми впораємося. Це моя батьківщина. Нам із тобою розкисати не можна, у нас бабуся Віра і Катруся.
— Так! Я до школи після канікул тут піду?
— Так.
Вирушила Наталка на пошуки кращого життя…
“Вибачте, з дітьми не здаємо”.
“А ви точно, оплату будете робити вчасно? Бо мені за три місяці наперед треба”.
“А що, домовимося? Без мужика чи що”
“Ну ось така кімната, туалет зате є, інші он на вулицю. Вода з труб взимку гаряча, холодна є, душ у сусідки, познайомитеся з нею, вона теж одиначка… Вперед за два місяці”.
“А у вас є досвід”?
“Без досвіду не беремо”.
“Маленькі діти”?
“Вибачте, ви нам не підходите”…
“Без досвіду? Ну що ж, навчиться доведеться. Мене Борис звуть, це наш дружний колектив. Молода, швидко навчиться. Дівчата приймайте”…
“Новенька, три дні тобі на навчання і вперед, працювати. Квартир багато здається, зараз начебто купівля пішла добре, поки на оренді посидиш, навчишся й угоди почнеш укладати”…
Знову три дні, думає Наталя.
— Бабуся, діти, ми переїжджаємо.
— Куди? – злякано дивиться Іванко.
— Побачиш!
— Ух ти! Ми тут будемо жити?
— Так. Це ваша з Катею кімната, а ми з бабусею в іншій.
— А третя ж кому, мамо?
— А в третій ми гостей будемо приймати!
— Ууух ти, ось це так…
Плаче бабуся Віра.
— У тягар я тобі, дитинко, три роки одна живеш, чи це нормально? Не було б мене, може чоловіка б собі завела, ти от он яка дівка справна, здай мене…
— Що таке кажеш? Ми сім’я, зрозуміла! Сім’я. Нікому ми з тобою не потрібні, чуєш? Тільки дітям, спасибі тобі що дивишся за ними, що весь побут на тобі, ти моя помічниця, що я без тебе? Хто я без вас?
Я запитати хотіла, поради. Борис Аркадійович пропонує вчитися піти, йому юрист потрібен хороший, фірма розвивається.
— Іди, іди, дитинко, я чим можу допоможу, іди, моя мила.
— Мамо, це правда що ми квартиру купуємо?
— Так, Катрусю, підслухала?
— Ні, бабуся по секрету сказала.
— Так, синочку.
Іванко вже підліток, перший раз заговорили про батька. Допомога, яку він обіцяв… А не було ніякої допомоги…
— Ось це так, мамо, це наше? Усе наше? Така величезна? І в мене, і у Івані будуть свої кімнати?
— Так і в бабусі, і в мене!
— Ух ти, а гостей приймати ми тут будемо?
— Тут…
Дзвонить двоюрідна тітка, згадала…
— Наталю, у мами ж іменини сьогодні.
— Серйозно?
— Ну так, – незадоволеним тоном, – ти що не знаєш? Сьоме червня.
— Угу, тільки липня.
— Так?
— Так. Тільки два роки як немає бабусі з нами, осиротіли ми…
— Як це? Ти що поганка? Ти приховала від мене, що моєї мами немає?
— Я приховала? Та я тебе сповіщеннями і дзвінками доставала, ти ховалася від мене, а потім донечка твоя сказала, щоб я залишила вас у спокої, я залишила. Сестра твоя, до речі, знає, попросила заощадження мамині їй відправити, їй потрібніше.
— Які заощадження?
— Не знаю, вам видніше. Ви, напевно, думали, що вона зі мною живе, а пенсію свою дбайливо складає для доньок улюблених.
— Так немає заощаджень чи що?
Наталя вимкнула телефон. Дорахувала до трьох. Фух. День пам’яті бабусі, вона якраз зараз у неї. Розповідала, що Іванко відучився, знайшов хорошу дівчину, Катерина школу закінчила, а в неї начебто намітилися зміни в житті.
— Ба, пам’ятаєш Сергійка, – шепоче Наталя, – пам’ятаєш, ти мене вмовляла, що він гарний… Я тебе, напевно, послухаю… Він мені три дні дав на роздуми, сказав, що занадто довго чекав. Тож ти не переживай, я не самотня…
Глянуло з-за хмаринки сонечко і ласкаво обійняло своїми променями Наталку.
Це бабуся Віра, подумалося.
