“Зранених школою дітей віддають на реабілітацію до бабусь.
Тримісячна терапія котами, полуницею, запопадливою турботою, молоком, борщами і смаколиками.
Прогулянки між травами, геліотерапія, іпотерапія, апітерапія, запахотерапія і ще з добрий десяток терапій, котрі затягують подряпини шкільної екзистенції на ніжних шкірах дітлахів.
Секрет бабиного методу, як професійного психоаналітика, у регресії в дитинство.
Вони віднімають 5 років від реального віку дитини і поводяться з ними відповідно. 15-річний підліток стає десятирічкою, а 8-річний – дошкільнятком.
– Васильку, зіш зупки трошки. На ше чайочку. Загріти?
Не совайся на табуретці, бо впадеш.
Чекай, я тобі виберу кісточки з м’яса.
Бабці оточують дітей безумовною любов’ю у три шари, без оглядки на виховання та іншу педагогіку. І на малих бахурах всьо заживає як на собаці.
Бо бабця – це найміцніший бастіон беззастережної любові”.
Володимир Гевко