Батько за пів року після маминого відходу поселив у квартирі нову жінку й заговорив про продаж, але я сказала своє слово.
Тато подзвонив у неділю, на початку жовтня. Голос бадьорий, майже святковий.
Я здивувалася. Із березня він говорив тихо й коротко. Дзвонив рідко. Коли я приїжджала, він сидів за столом з кухлем чаю й дивився у вікно. Майже не розмовляв. А тут — жвавий.
— Ірино, хочу познайомити тебе з Галею. Вона прийде сьогодні на вечерю.
— Яка Галя?
— Хороша людина. Познайомитеся, поговорите. Ти не проти?
Я не знайшла слів. Сказала «приїду» й поклала слухавку.
Мами не стало у квітні. Був жовтень. Усього шість місяців минуло. Я їхала до батька й думала: може, знайома. Може, сусідка з роботи, з якою він не бачився все літо. Може, я накручую себе. Татові важко самому — це зрозуміло. Нехай спілкується, нехай з ним поруч хтось буде. Йому шістдесят один рік, він жива людина.
Але коли я зайшла у передпокій, там стояли незнайомі капці. Рожеві, з помпонами. На полиці у ванній з’явилася чужа косметика — крем, парфуми, шпильки. Диванні подушки переставлені. Не так, як ставила мама.
Галина зустріла мене на кухні у маминому фартусі. Блакитному, з ромашками.
— Ірино! Нарешті! Твій тато стільки про тебе розповідав!
Я усміхнулася. Механічно. Сіла за стіл. Їла щось. Не відчувала смаку. Галина говорила багато — про роботу у поліклініці, про сусідів, про погоду. Тато кивав, усміхався. Підкладав їй салат. Вони переглядалися тепло. По-своєму.
Я їхала додому й плакала у машині. Вчепилася у кермо й плакала.
За тиждень ця Галина переїхала до тата. Не «приходила в гості» — саме переїхала. Її речі зайняли мамину шафу. Її халат висів на гачку у ванній. Її туфлі — біля дверей, там, де мама завжди ставила свої. Її зубна щітка — у склянці поряд з татовою. Тато повідомив про це буденно. Між іншим.
— Ми вирішили жити разом. Нам так зручніше. Ти ж розумієш.
— Тату. Минуло всього пів року, як не стало мами.
— І що? — він помовчав. — Мені що, самому бути все життя?
— Це ж мама. Твоя дружина. Тридцять п’ять років разом.
— Іро, не починай. Ти доросла людина. Я теж людина. Галя хороша людина. Я прошу тебе прийняти це.
Я поклала слухавку. Сиділа на дивані. Дивилася у стіну. Думала: щось пішло не так у моєму розумінні людей. Думала: може, я надто багато чекала. Може, це нормально — я не знаю.
Моя подруга Наталка сказала: «Іро, чоловіки так влаштовані. Їм потрібна жінка поряд. Вони не вміють наодинці. Не суди батька». Я промовчала. Не тому, що погодилася. Не знала, що відповісти.
Татові потрібен хтось — я розуміла. Але коли? Поки я ще не навчилася засинати без сліз. Поки рука досі тягнеться до телефона подзвонити мамі у неділю ввечері. Поки я купую її улюблений зелений чай і ставлю в шафу, хоча сама його не п’ю.
Я змусила себе приїжджати. Раз на два тижні. Намагалася триматися рівно. Зайшла, усміхнулася, поїла, пішла. Кожного разу одне й те саме.
Галина старалася — це треба визнати. Готувала, усміхалася, розпитувала мене про роботу, про друзів. Запитувала, чи не потрібна допомога. Була ввічливою, уважною. Причепитися не було до чого. Але щось було не так.
Вона сиділа на маминому місці за столом. Не на стільці навпроти — саме на тому, кутовому, де завжди сиділа мама. Дивилася мамин телевізор. Пропонувала мені чай з маминих чашок з трояндами. Розставила свої горщики з квітами на маминому підвіконні, поряд з маминою орхідеєю.
Я приїжджала й усміхалася. Пила чай. Відповідала на запитання про роботу. Говорила «дякую» за вечерю. Галина була уважною господинею. Тато був задоволений. Усе виглядало нормально. Тільки я кожного разу йшла звідти з відчуттям, що побувала у чужому домі. Який раніше був моїм.
Одного разу я відчинила кухонну шафу й побачила: мамин посуд з синьою каймою прибрано в кут. Нові тарілки — білі, на першому плані.
— Тату, а чому мамині тарілки з синьою каймою у кутку?
— А, Галя прибрала. Каже, старі, фарба облазить. Купили нові, гарні.
Я закрила шафу. Нічого не сказала.
Приїхала додому. Сиділа на кухні до другої ночі й думала: скільки ще мовчатиму. Скільки ще усміхатися, пити чай з маминих чашок і вдавати, що все добре.
У листопаді я приїхала й побачила у своїй колишній кімнаті ремонт.
Майстер наклеював шпалери. Бежеві, незнайомі. Пахло клеєм. Мої старі речі — книжки, коробка зі світлинами, дитячий малюнок, який мама берегла на полиці — все було складене у кутку передпокою.
— Тату. Що це?
— До Галини діти іноді приїжджають. Вирішили освіжити кімнату. Шпалери старі були, плями.
— Це моя кімната.
— Іро, ти не живеш тут десять років. — Він знизав плечима.
За вечерею Галина розповідала про свого сина Вову й невістку Ніну. Як вони скоро приїдуть з іншого міста. Як добре було б відзначити Новий рік усім разом, по-родинному.
— Усією родиною, — сказала Галина й подивилася на мене. — Ти ж приїдеш, Іро?
Усією родиною. Я їла суп і думала про ці два слова. Її діти, її невістка, мій батько, вона сама. Я десь збоку, з краю. Гість у власному домі.
За день тато подзвонив.
— Іро, Галя хоче трохи перевісити фотографії на кухні. Переоформити, як вона каже. Ти не могла б забрати ті, що з мамою? Їй якось ніяково дивитися на них щодня.
Я помовчала секунд три.
— Добре. Заїду у суботу.
Приїхала. Галина пішла у магазин — спеціально, як мені здалося. Я стала на табуретку. Зняла чотири світлини. Весілля батьків. Мама з маленькою мною на морі, нам обом добре. Мама й тато у парку — їй років сорок, вона сміється, обіймає його за плече. Ще одна — мама, сидить біля вікна й дивиться кудись у далечінь. Цю я особливо любила.
Загорнула в газету. Поклала в сумку зі сльозами на очах. Попрощалася з татом. Він провів мене до дверей. Ми не обійнялися. Дійшла до машини. Сиділа хвилин п’ять. Дивилася в лобове скло на сіру вулицю. Не плакала. Сиділа.
Новий рік я зустрічала у себе. Сама. Увімкнула телевізор. Опівночі подзвонила подрузі — привітали одна одну, посміялися.
Тато не подзвонив опівночі. Написав уранці другого січня: «З Новим роком, Ірино». Три слова. Галина додала смайлик. Я відповіла: «І вас. Будьте здорові». Звертання в множині — сама не помітила, як написала.
У лютому тато подзвонив і попросив приїхати. Сказав: треба поговорити. Голос діловий.
Я приїхала в суботу. За столом, окрім тата й Галини, сиділа незнайома жінка років п’ятдесяти з короткою стрижкою. Виявилося, Тамара — Галинина сестра. Працює рієлторкою.
— Ірино, ми з Галею дещо обміркували, — почав тато. Голос обережний, як перед важливою розмовою. — Квартира велика, три кімнати. Нам удвох цілком вистачить двокімнатної. А тобі ми готові виділити твою частку як дочці. Можна продати все. Ти отримаєш хороші гроші.
Я подивилася на нього. Потім на Галину. Потім на Тамару, яку бачила вперше в житті.
— Заждіть. Ви хочете продати квартиру, де ми прожили з мамою.
— Іро, це житло.
— Для тебе — житло. Для мене — ні.
— Галина добре розбирається в нерухомості, — втрутилася Тамара. — Зараз дуже вдалий момент для продажу, ціни зросли. Можна дуже вигідно вийти. Я веду кілька схожих об’єктів і…
— Перепрошую, — перебила я. Рівно, спокійно. — Ви хто така, щоб обговорювати нашу родинну квартиру?
Тамара замовкла на півслові. Галина кашлянула. Тато дивився у стіл.
— Іро, ти поводишся грубо, — сказав він.
— Ні. Я ставлю запитання. Чому стороння людина сидить за нашим столом і міркує про наше майно? Майже рік, тату. Минуло майже одинадцять місяців з того часу, як не стало мами. А ти хочеш продати квартиру.
Тиша. Галина потягнулася до чайника. Тамара раптом почала розглядати свої руки. Тато мовчав. Я встала, взяла куртку й вийшла. Не грюкнула дверима. Вийшла й зачинила тихо.
Наступного дня тато подзвонив. Голос примирливий, м’який.
— Іро, ти неправильно зрозуміла. Ми хотіли як краще. Хотіли тебе порадувати, а не образити.
— Тату, зачекай. Я хочу сказати тобі чесно дещо. Ти вислухаєш?
— Слухаю.
— Тобі вистачило шести місяців, щоб привести в дім іншу жінку. Ти прибрав з кухні мамині фотографії. Її речі зайняла інша. Переклеїли шпалери у моїй кімнаті для чужих дітей. Тепер ви зі сторонньою рієлторкою обговорюєте продаж квартири, де пройшло все наше родинне життя. Ти розумієш, що я бачу збоку?
— Ти драматизуєш.
— Ні. Я називаю те, що відбувається. Ти поспішаєш прибрати все, що нагадує про маму. Мені важко на це дивитися.
— Іро, мені теж було важко! — голос став суворішим. — Ти не знаєш, як мені було. Я доглядав за нею п’ять років. П’ять років. Кожного дня. Я маю право на нормальне життя.
— Маєш. Ніхто не сперечається. Але є різниця між «жити далі» й «стерти з пам’яті».
— Галя не заважає мені пам’ятати маму.
— Вона носить мамин фартух, тату.
Пауза. Довга.
— Це річ, Іро.
— Для тебе — річ. Для мене — ні.
Розмова закінчилася нічим. Він сказав, що я «зациклилася на горі» й що це нездорово. Я сказала, що мені потрібен час. Він сказав: «Як хочеш».
Наступного дня подзвонила Галина. Я не взяла слухавку. Вона написала довге повідомлення — про те, що розуміє мене, що не претендує на місце мами, що хоче тільки хорошого для тата. Я прочитала. Не відповіла.
Потім написала тітка Віра, татова сестра: «Іро, батько немолодий. Йому потрібна людина поряд. Ти розумна дівчинко, ти маєш зрозуміти. Не можна ж отак».
Я відповіла тітці Вірі коротко: справа не в тому, чи є поряд людина. Справа в тому — як скоро й яким чином. Тітка Віра написала, що я «зациклилася» й треба рухатися далі. Написала ще, що мама не хотіла б, щоб тату було погано.
Я подякувала й попрощалася.
Потім прийшло довге повідомлення від тата. Цілий аркуш. Про те, що йому було погано поруч з мамою в останні роки хвороби. Про те, що втомлювався щодня й не показував цього. Про те, що він теж людина й теж має право на щастя. Про те, що я «егоїстично вимагаю поступок від літньої людини». Про те, що Галя зробила його знову живим, і хіба це погано.
Я прочитала. Перечитала. Відповіла однією фразою: «Тату, я тебе люблю. Але приїжджати поки не зможу».
Він не відповідав три дні. Потім написав одне слово: «Зрозумів».
У березні я зрозуміла, що не поїду на річницю маминого відходу. Не тому, що не хочу. А тому, що там буде Галина. Тому, що мамині фотографії зняті зі стіни на кухні. Тому, що в маминих чашках тепер п’є чай чужа людина. Тому, що моя дитяча кімната обклеєна бежевими шпалерами для Вови й Ніни. Тому, що я не зможу стояти в тому домі й удавати, що все нормально.
Я поїхала сама. Постояла. Поговорила вголос — так, у повітря. Поклала білі хризантеми, мамині улюблені. Було тихо. Будень, майже нікого. Тільки птахи й далекий шум міста. Я простояла там довго. Додому їхала тихо. Без сліз. Тиха. Тато того дня не подзвонив.
Увечері прийшло фото: тато й Галина на весняній прогулянці. Обоє усміхаються, обоє у легких куртках. Підпис: «Хороший весняний день». Я видалила повідомлення.
Зателефонувала татові.
— Тату, хочу поговорити востаннє. Нормально, без сварки.
— Слухаю тебе.
— Я не вимагаю, щоб ти був сам. Але я не можу приїжджати туди, де стерта мама. Де її речі прибрані, її місце зайняте, її фотографії зняті. Це моє рішення. Прошу його поважати.
— Ти відмовляєшся від мене?
— Ні. Я відмовляюся від ситуації, якої не можу прийняти.
— У мене немає інших дітей, Іро.
Я видихнула.
— Тату. Я подзвоню тобі на день народження. Подзвоню на свята. Якщо потрібна буде допомога — скажи, приїду. Але бувати у тебе й Галини, удавати, що все добре — поки не зможу.
Він помовчав довго. Потім сказав:
— Ти завжди була впертою.
— Напевне.
— Мама була б незадоволена.
Я теж помовчала.
— Мама б зрозуміла.
Ми попрощалися. Він не передзвонив.
Ми спілкуємося раз на місяць. Телефоном, коротко. Тато запитує про роботу, здоров’я. Я відповідаю. Він розповідає про город, про балкон, про Вовині справи. Я слухаю. Ми не сваримося. Говоримо ні про що. Про маму — ніколи.
Галина одного разу попросила тата передати мені привіт. Він передав. Я промовчала. Квартиру вони так і не продали. Поки що. Мамин фартух висить у мене на кухні. Блакитний, з ромашками. Я його не надягаю. Дивлюся іноді, коли готую.
Іноді думаю: ну й нехай. Його право. Дорослий чоловік, сам вирішує. Я не проти Галини. Правда. Вона, може, нормальна людина. Але шість місяців, замало. Мама хворіла п’ять років. Він за нею доглядав. Я пам’ятаю, як він плакав у коридорі, думаючи, що я не чую. Я все чула. І я думала: ось це кохання. Оце — на все життя.
Вистачило шести місяців. Тато дзвонить іноді й каже, що сумує. За мною. За мамою. Я вірю. Але фотографії він зняв. Можливо, пізніше наші стосунки налагодяться, стануть тепліші. Але наразі, я не готова.