Олена вийшла заміж у двадцять три — ніби й не рано, але й не запізно. Усі тоді говорили, що все складеться, як у тій приказці: «баби каються, дівки заміж збираються».
Петро гарно доглядав, а через рік уже зробив пропозицію. Мати відмовляла, бо його батько не просихав. Але Олена не послухала: Петро сам спиртного в рот не брав. Жити почали добре, згодом народився син. А от із другою дитиною не склалося.
Вона двічі втрачала малюка на ранньому терміні — тут уже нічого не вдієш. Петро працював, будував дім. Жили вони настільки добре, що й заздрити можна було.
До повноліття сина на рахунку вже лежали гроші не лише на навчання, а й на квартиру — збирали саме йому. Петро беріг кожну гривню, а Олена почувалася за ним, як за кам’яною стіною.
Їхній син Максим одружився в двадцять два. Дуже швидко: познайомилися, а за два місяці вже гуляли весілля. Батьки хотіли купити їм квартиру, але відразу не вийшло. У Петра помер батько — той самий, який усе життя не просихав. Потім поховали й матір Олени.
— Навіщо нам зараз купувати квартиру? — сказав син. — Ви вступите у спадщину, продасте все й одразу візьмемо хорошу, велику. Аня теж так вважає. І район підшукаємо нормальний.
— Ми хотіли дати вам старт, а велику вже заробляйте самі. У вас поки що й дітей немає. А нам уже пора думати про старість.
— Тату, тобі п’ятдесят, а мамі ще менше! Яка старість? Молодим треба жити, а у вас і так усе є. Дім стоїть, вам на життя вистачить.
— Дім наш, батько його власними руками ставив! І гроші ми заробили, не ти! Навчіться самі заробляти. Ти ще подяку мав би сказати, а натомість вимагаєш більше.
Після тієї розмови Олені й Петру стало дуже неприємно. Квартиру вони знайшли, але син із невісткою вперлися й категорично відмовилися там жити.
— У вас же робота поруч. Чого ще треба? — умовляли батьки.
— Ми цю квартиру дивилися пів року тому, її досі не продано. Значить, там якісь проблеми, — уперся Максим.
— У них була плутанина з документами, вони виставили житло на продаж ще до того, як отримали спадщину. Ось і все. Та вам же квартира подобалася.
— Тоді подобалася, а тепер, коли гроші є, ми можемо жити краще.
— Гроші заробили не ви! Ось ваш бюджет, — Петро написав суму на аркуші паперу. — Ідіть і шукайте самі. Більше ні копійки не отримаєте.
— Якщо хочете більше, то беріть іпотеку й працюйте. І мені не подобається, що ти став грубим! До нас дійшли чутки, що ти вже не раз міняв роботу. І що тебе виганяли через не тверезий спосіб життя.
— Це неправда, — розгублено сказав син.
— По тобі все видно! Та й одеколону ти на себе сьогодні вилив забагато. І на дзвінки не відповідаєш.
— Я маю право відпочити після робочого тижня. Аня мені це дозволяє.
— А ми маємо право на відпочинок. Знайдете квартиру — тоді й перекажемо гроші. Одразу як перший внесок. Без документів нічого не буде. Але умова є: ти й у чарку не заглядаєш.
***
Петро з Оленою вже почали думати, чи варто взагалі віддавати синові гроші. Виявилося, що Максим міняв не тільки роботи, а й зняті квартири. Сусіди скаржилися на нічний галас.
Петро намагався говорити з ним, але виходило не дуже. Максим нібито погоджувався, та нічого не змінював. Аня почала скаржитися на нього батькам, погрожувала розлученням, але від чоловіка не йшла. Вона працює, а він гуляє.
— Оце й гени, — подумала Олена, але чоловікові нічого не сказала. Та він сам заговорив про це першим.
— У мене батько був такий самий. Я не хотів так жити. Він усе життя ходив під мухою, мати працювала й боролася з його залежністю, а пішла з життя раніше за нього. Ось таке життя. Не думав я, що наш син таким буде. Виховували його, показували приклад, а вийшло…
— Нічого не вдієш, — тихо відповіла Олена.
— Нехай живуть самі. Їх, здається, все влаштовує. Грошей від нас вони не дочекаються. Знайдуть квартиру — оформлю її на себе.
***
Минуло ще п’ять років. Максим не змінювався: жив як хотів, іноді працював, іноді ні. Олена й Петро не розуміли, чому Аня досі з ним живе. Колись жінки терпіли, та й то не всі.
Аня прийшла сама, без Максима.
— Ми згодні на квартиру. На будь-яку.
— Згодні? Та квартири вже подорожчали, а наш бюджет не змінився.
— Та й добре. Будемо задовольнятися тим, що є. Тільки краще оформити квартиру на мене. У Максима борги. Ми вже знайшли варіант: перший поверх, одна кімната, потребує ремонту, зате дешево. Ремонт зробимо самі. Максим усе вміє, тільки горло в нього діряве.
— На тебе? Ти при надії?
— Ні. Народжувати від такого чоловіка страшно.
— А жити з ним не страшно?
— Ми кохаємо одне одного.
— Тоді квартиру ми можемо оформити тільки на себе.
— Квартира буде ваша, а ми там хто? Сім’я вашого сина для вас ніхто?
— Купимо — тоді й живіть. Ми вам давно це пропонували.
— То ви нам грошей на квартиру не дасте?
— Ні. І квартира вам не належатиме. Умови змінилися. Максим не виконав наше прохання.
За місяць Аня подала на розлучення. Навіщо їй Максим без квартири? Уже після розлучення вона зізналася.
— Я терпіла стільки років лише тому, що ви обіцяли квартиру. Обіцяли, але не купили. Я б і далі терпіла вашого сина, та без власного житла він мені не потрібен.
— Чекати спадщину довго, народжувати від такого — страшно. Я тільки змарнувала час, живучи з ним. Квартири немає, дитини немає, сім’ї вже теж нема, а мені вже за тридцять. Ви ні про кого не думаєте!
Аня пішла, а Максим раптом перестав заглядати в пляшку. Що саме на нього вплинуло? Він почав частіше їздити до батьків — спершу автобусом, а потім купив машину. Машина часто ламалася, але він її ремонтував. Батько допомагав і підказував.
Петро та Олена купили йому невелику квартиру, але з ремонтом.
— Не треба оформляти на мене, я ж у вас один. Розрахуюся з боргами, а тоді буде видно. Я сам цього хотів. Анька мене весь час пиляла, хотіла все й одразу, а я не міг. Більше про неї не будемо.
***
Минуло ще два роки.
— Тату, мамо, це Інна, вона при надії. Ми розписалися. Просто розписалися, бо гроші підуть на дитину.
— А вона знає, що ти вже був одружений? І чому ви розлучилися?
— Розлучилися ми через квартиру. А якщо ти про інше, то більше такого не буде. Я все зрозумів.
У Олени та Петра народилася онука, а потім ще одна. Довелося продати квартиру й вкласти гроші в перший внесок по іпотеці. Максим справляється. Працює. Він став дуже схожим на батька — не зовні, а в справах і вчинках.
***
Якось Аня побачила Максима з візочком. Він виглядав щасливим, був добре вдягнений, поруч ішла гарна дружина. Вона здивувалася. А через кілька років знову зустріла його й не втрималася, підійшла. Тепер він був сам.
— Привіт. Як ти? Як життя?
— У нас усе добре — сім’я, робота.
— То твої батьки розщедрилися на квартиру?
— Я сам купив. Ми з дружиною купили.
— Гарно виглядаєш. А про мене нічого не хочеш спитати?
— Ні. Ти — минуле. Погане минуле. Я все забув.
— А в кафе не запросиш? Згадаємо, вип’ємо по келиху.
— Ні. Прощавай. Мені це більше не потрібно, бо я щасливий зі своєю родиною, — і він пішов, не озираючись, у своє життя…
Дякую вам, шановні читачі, за ваші влучні коментарі та вподобайки! Читайте із задоволенням!