— Бач, нахабна яка! Шубу мою знімай і повертай! Я тобі її на якийсь час давала, поки ти в нашій родині була.
У кафе раптом стало тихо.
Ірина стояла біля вішалки й навіть ґудзиків розстебнути не встигла. Цього дня її доньці Олені виповнювалося тридцять. На свято зібралася рідня з обох боків, і слова колишньої свекрухи почули всі.
— Шубу? — Ірина повільно повернулася до Валентини Петрівни. — А вам більше нічого не треба?
— І підвісочку мою поверни, золоту! Я її краще Христині передарую. Їй потрібніше.
Христина, донька Сергієвої сестри Марини, почервоніла й поспіхом щось сказала чоловікові. Сергій удав, що захоплений розмовою з ведучим.
Олена поставила келих.
— Бабусю, ти серйозно?
— А що такого? Моє — значить, маю право забрати.
Ірина торкнулася підвіски на шиї.
— Це ту, що ви мені на весілля подарували?
— Не подарувала, а дала поносити.
Шубу Валентина Петрівна принесла Ірині на сорокаріччя. П’ятнадцять років тому святкували вдома. Ірина два дні стояла біля плити, а свекруха з’явилася з великою коробкою.
— Ірочко, це тобі від мене! Я її перешила, бо мені мала стала. Носи на здоров’я.
— Мамо, та навіщо ж ви? — розгубилася тоді Ірина.
— Та бери, бери! Сина мого любиш, онуку виховуєш, у домі порядок. Заслужила!
І обійняла невістку. Олені тоді було п’ятнадцять, і весь вечір вона знімала на свій перший смартфон.
Підвіску «з діамантом» свекруха надягла Ірині на шию ще на весіллі. Потім багато років розповідала всім, скільки вона їй коштувала. Був і чайний набір, привезений із поїздки. Його Валентина Петрівна називала імператорським.
— Усе? — спитала Ірина, дивлячись на колишню свекруху. — Більше нічого не згадали?
Вона тридцять років пропрацювала економістом на меблевій фабриці й звикла вести рахунок усьому: зарплатам, комуналці, подарункам і боргам.
Сергій над її записами посміювався.
— Ти ще чеки за хліб почни складати, — казав він.
А коли комусь потрібно було нагадати, скільки йому позичили, звертався до дружини:
— Іро, глянь у своїх записах. Ми ж йому більше давали, правда?
Свекруха теж позичала часто. Ірина не відмовляла.
П’ять років тому Валентина Петрівна зателефонувала синові: до дачного селища підвели газ, а в хаті в неї холодно.
Того ж вечора Сергій прийшов до дружини:
— Іро, мама взимку мерзне. Треба щось вирішувати.
— Що саме?
— Трубу вже до паркану дотягли. Треба по хаті розвести й котел поставити. У тебе ж гроші після продажу машини залишилися?
— Скільки потрібно?
— Тисяч сто п’ятнадцять. Може, сто двадцять.
Вийшло сто тридцять. Ірина сама домовлялася з підрядником, підписувала договір і платила зі своєї картки.
А потім свекруха щоліта збирала рідню на дачі й казала:
— Це мені Сергійко газ провів. Без сина я б тут замерзла.
Сергій слухав і не заперечував. Ірина теж мовчала: зрештою, допомогли матері — та й добре.
Коли рідня дізналася, що в подружжя можна попросити грошей, прохання посипалися одне за одним.
Два з половиною роки тому на кухні в Ірини сидів Кирило, син Марини й молодший брат Христини.
— Тьотю Іро, мені на перший внесок за машину не вистачає. Через рік усе віддам, чесне слово. На новій роботі премії обіцяли.
— Скільки?
— Двісті тисяч.
Ірина дістала чистий аркуш.
— Добре. Тільки напиши розписку й постав дату повернення.
— Ти як банкір, тітко Іро! Думаєш, я тебе обману?
— Не думаю. Але напиши.
Кирило засміявся, та розписку написав: двісті тисяч у борг, повернути до першого червня наступного року.
Відтоді минуло півтора року після зазначеної дати. При кожній зустрічі Кирило говорив про кредити й скаржився, що йому важко. Ірина слухала, не тиснула, а коли рідним знову потрібна була допомога, допомагала.
Минулого року Валентина Петрівна зібралася святкувати сімдесят п’ять років у ресторані на сорок гостей. За місяць до ювілею вона зателефонувала невістці.
— Ірочко, рятуй! Ресторан завдаток просить, а мій вклад тільки в грудні закривається.
— Скільки треба?
— П’ятдесят тисяч. І Сергію не кажи, добре? Він засмутиться, що в матері грошей немає.
Ірина переказала гроші. Того ж вечора отримала повідомлення: «Ірочко, дякую. Вклад закриється — віддам до Нового року».
На ювілеї свекруха підняла келих:
— За мого сина! Він мене ніколи не кидає!
Ірина тоді промовчала. Новий рік минув, за ним весна й літо. Про п’ятдесят тисяч Валентина Петрівна більше не згадувала.
А потім Ірина дізналася про гроші, які Сергій віддав сестрі.
Вони три роки відкладали на ремонт: труби в квартирі не міняли ще з дев’яностих. Рахунок відкрили на Сергія, але гроші на нього переказували обоє. Ірина щомісяця віддавала половину зарплати й бачила накопичення в додатку, хоча заглядала туди рідко.
У березні, коли вже треба було домовлятися з майстрами, вона відкрила рахунок.
— Сергію, а де двісті тисяч?
— Які двісті?
— Не прикидайся. У вересні ти перевів їх Марині. Навіщо?
Сергій важко зітхнув.
— У неї з фінансами туго, а на весілля Христини гроші були потрібні. Мама сказала, що незручно відмовляти. Рідня ж.
— А наш ремонт?
— Ще накопичимо.
— Двісті тисяч, Сергію! Ти міг хоча б мене спитати?
— А ти б дала? Ти ж над кожною гривнею трясешся зі своєю бухгалтерією!
Ірина закрила додаток.
За тиждень вона подала на розлучення. Сергій зібрав речі й переїхав до матері, а в червні їх офіційно розвели.
Того ж вечора зателефонувала Валентина Петрівна.
— Задоволена? Тридцять років мій син на тебе горбатився, а ти його через якісь гроші вигнала!
— Валентино Петрівно, річ не тільки в грошах…
— Люди ще дізнаються, яка ти насправді!
І кинула слухавку.
Люди справді дізналися. Тільки не те, що сталося, а те, що розповіла їм свекруха: невістка після тридцяти років шлюбу виставила її сина надвір.
Після цього вони не спілкувалися. Аж до Олениного дня народження.
— Мамо, я хочу, щоб ви обоє були на моєму святі, — попросила донька телефоном. — Будь ласка.
— Добре, доню. Я прийду.
Прийшли й Сергій із матір’ю.
Тепер Ірина мовчки зняла шубу, повісила на спинку стільця Валентини Петрівни, а поруч, на скатертину, поклала підвіску.
— Значить, поносити давали?
— Так. Ти нам тепер ніхто.
— Бабусю! — не витримала Олена. — Ти ж мамі цю шубу на сорок років подарувала! Я знімала твій тост. Відео досі в хмарі лежить. Показати?
— Мало що я тоді згаряча наговорила! Ти ще маленька була.
— Мені п’ятнадцять було, я добре пам’ятаю.
— Досить, Олено, — сказала Ірина. — Валентино Петрівно, якщо вже ви своє забираєте, у мене теж є вимога.
Свекруха насторожилася.
— Ще яка вимога?
— Газ на вашій дачі. Я за нього платила зі своєї картки. Сто тридцять тисяч.
— І що?
— А те, що, виходить, я вам його теж «поносити» дала. П’ять років ви на дачі в теплі жили.
— Що ти вигадуєш? Газ мені Сергій провів! Мій син!
— Сергію, — Ірина повернулася до колишнього чоловіка, — скажи мамі, з чиєї картки платили.
Він нарешті відірвався від ведучого.
— З Іриної, — тихо сказав він.
— Що? — Валентина Петрівна глянула на сина. — А ти мені казав…
— Мамо, ну платили з її картки.
Ірина перевела погляд на Кирила.
— До речі, твоя розписка на двісті тисяч у мене в телефоні є. Термін повернення минув півтора року тому. Якщо ми сьогодні все повертаємо, може, й ти свій борг повернеш?
— Тітко Іро, ну ти чого? — забурмотів Кирило. — Це ж по-родинному було.
— По-родинному ти позичав. А віддавати, виходить, не треба?
— Яка ще розписка? — Марина різко повернулася до сина. — Ти брав у неї гроші й мені нічого не сказав?
— Мамо, потім поговоримо.
— Ні, скажи зараз! Двісті тисяч?
Кирило опустив очі.
— А ви, Валентино Петрівно, на ювілей у мене п’ятдесят тисяч брали, — продовжила Ірина. — Писали, що до Нового року віддасте. Листування в мене теж збереглося.
— Ти що, надумала мене при всіх ганьбити? — скрикнула свекруха. — Я тобі тридцять років як мати була! Сергію, ти так і мовчатимеш?
Сергій не відповів.
— Наші діаманти носити їй було добре! І шубу теж!
Ірина подивилася на підвіску.
— До речі, я минулого року носила її чистити. Ювелір сказав, що це фіаніт.
Вона підсунула підвіску свекрусі.
— Валю, — озвалася двоюрідна сестра Галина, — ти ж нам про той діамант усі вуха продзижчала.
— Навіть якщо це фіаніт, — Валентина Петрівна схопила підвіску, — Христині вона все одно підійде.
— Бабусю, не треба мені, — поспішно сказала Христина. — Залиш її собі.
— Підвіску можете залишити, — сказала Ірина. — А борги, будь ласка, поверніть.
Валентина Петрівна зірвала шубу зі спинки стільця й жбурнула Ірині.
— Та подавись ти нею! Забирай, носи! Тільки відчепися від мене зі своїми боргами!
Ірина спіймала шубу.
— Значить, таки подарунок? Тоді й газ — подарунок. Його назад не прошу. А ось борги — це не подарунки.
Сергій узяв матір під руку й повів до виходу. Валентина Петрівна йшла, не обертаючись, і голосно говорила, що її ноги більше не буде там, де її ганьблять.
Підвіска залишилася лежати на скатертині.
Ірина подивилася на доньку:
— Олено, вибач. Я не хотіла зіпсувати тобі день народження.
— Мамо, це не ти його зіпсувала.
Олена взяла Ірину за руку й озирнулася до гостей.
— Ну що, хто з нами залишається — ходімо до столу.
За два дні зателефонував Сергій.
— Мама через тебе третій день із тиском лежить, із хати не виходить. Могла б і не звинувачувати її при всіх.
— А шубу з мене при всіх можна було вимагати?
— Ти завжди все записувала. Я думав, це так, для порядку.
— Так і було, Сергію. Для порядку. Ось він і настав.
Сергій помовчав і завершив розмову. Про шубу він більше не згадував.
За тиждень подзвонила Марина.
— Іро, я Кирилові таке влаштувала, що він тепер зі мною не розмовляє. Каже, віддаватиме по десять тисяч на місяць. Я простежу. Тільки до суду не подавай, йому ж проблеми не потрібні.
— Я й не збиралася, Марино. Мені треба було, щоб він про борг згадав.
— А про матір… Вибач її, якщо зможеш. Вона нам роками розповідала, як Сергійко її утримує. А виходить, ти допомагала.
Ірина нічого не пообіцяла.
На початку грудня зателефонувала Христина.
— Тітко Іро, я маму про гроші на наше весілля запитала. Вона зізналася, що їх дядько Сергій дав. А нам казали, що то подарунок від батьків.
— Головне, що розібралися.
— Мені соромно, тітко Іро.
— А тобі за що?
Ювілейні п’ятдесят тисяч Валентина Петрівна так і не повернула. Ірина більше про них не нагадувала.
Підвіску Олена наступного дня відвезла бабусі. Христина брати її відмовилася, і Валентина Петрівна поклала фіаніт назад у скриньку.
Тридцять першого грудня Ірина приїхала до доньки в тій самій шубі.
— Мамо, добре, що ти її вдягла, — сказала Олена, зустрічаючи її біля дверей.
— А чого б не вдягла? Тепла ж.
Поки донька різала салати, в Ірини задзвенів телефон. Кирило переказав десять тисяч і підписав: «Тьотю Іро, перший внесок».
— Ну що там? — запитала Олена.
— Кирило про мене згадав.
Ірина відкрила нотатки й у рядку «Кирило — 200 тисяч» виправила цифру на 190.
— Мамо, ти й це записуєш?
— А як же. Тепер ми обоє знаємо, скільки залишилося.
Вона прибрала телефон і пішла допомагати доньці накривати на стіл.