— Богдане, а де ж тепер буде наша їжа?
Галина Петрівна дивилася на сина так, ніби він щойно оголосив, що віднині вони житимуть без світла й води.
Олена завмерла біля кухонного столу. Ще вчора вона подумки десятки разів відповідала на це запитання. А зараз лише міцніше стиснула рушник.
— У магазині, Галино Петрівно, — нарешті сказала вона. — Там, де ми її досі купували.
За столом стало тихо.
А почалося все того недільного ранку з риби.
— Олено, а де та малосольна? — свекруха відсунула тарілку з грінками. — Богдан учора приніс.
— Це мої батьки передали. Ось вона, перед вами.
— А масла немає? До риби треба масло, а не цей сир.
— Масло у дверцятах холодильника.
— Ну, то подай, будь ласка, ти ж стоїш.
Олена поставила перед нею маслянку й сіла. Кава вже охолола.
Галина Петрівна присунула до себе лоток і переклала на тарілку кілька найбільших шматочків.
— Мамо, залиш Олені, — озвався Богдан.
— А що, я все забираю? — свекруха ображено підняла брови. — Бери, Оленко. Хто ж тобі не дає?
— Дякую. Я потім.
Богдан поклав ложку. Надто різко — вона дзенькнула об край чашки.
— Ні. Не потім. Мамо, тату, нам треба поговорити.
Василь Миколайович опустив газету.
— Щось сталося?
— Сталося те, що ми цю розмову п’ять років відкладаємо.
Олена глянула на чоловіка. Він не відвів очей.
П’ять років тому його батьки попросили пожити в них трохи після переїзду. «Поки облаштуємося», — сказали тоді. Олена погодилася без вагань: квартира від бабусі дісталася простора, місця мало вистачити всім.
Згодом Галина Петрівна переставила посуд, зайняла найбільшу шафу й почала називати кухню своєю. А Олена навчилася не сперечатися через дрібниці.
Тільки дрібниць стало стільки, що ввечері вже не хотілося повертатися додому.
— Ми хочемо дитину, — сказав Богдан.
Свекруха аж випросталася.
— Оленко, ти?..
— Ні, мамо. Ще ні. Ми хочемо підготуватися. Відкласти гроші, пройти обстеження. І трохи спокійніше жити.
— То відкладайте! — Галина Петрівна всміхнулася, але вже насторожено. — Ми ж тільки за. Я з онуком допоможу, вам і няньки не треба буде.
— Дякуємо. Але зараз ми про витрати. З першого числа харчування буде окреме. Наше з Оленою — за наш кошт. Ваше — за ваш. Комунальні й побутові речі ділимо на чотирьох. Я щомісяця переказуватиму вам обумовлену суму на продукти та ліки.
— Стривай, — свекруха підняла долоню. — Це як — окреме?
— Ви купуєте те, що любите. Ми — те, що потрібно нам.
— А каструлі теж підписувати будемо?
— Якщо без цього не розберемося — підпишемо, — відповів Богдан.
Василь Миколайович потер перенісся.
— Сину, грошей не вистачає? То сказав би.
— Тату, я зараз і кажу.
— Але ж ми не чужі, — тихо промовила Галина Петрівна. — У родині так не робиться.
Олена поставила чашку.
— А як робиться?
Свекруха повернулася до неї.
— Що ти маєш на увазі?
— Я купую продукти після роботи. Готую. Потім чую, що хліб не той, суп рідкий, сир несмачний. Приходжу ввечері — того, що відкладала собі, вже немає. І я знову йду в магазин.
— То ти тепер кожен шматок порахувала?
— Ні. Я хочу перестати хвилюватися, чи буде мені чим повечеряти у власному домі.
Галина Петрівна відсунула тарілку.
— Богдане, ти чуєш?
— Чую, мамо. Нарешті чую.
Саме тоді й пролунало її розгублене:
— А де ж тепер буде наша їжа?
Після Олениної відповіді свекруха підвелася.
— Зрозуміло. Дуже гостинно.
— Мамо, — зупинив її Богдан. — Вас ніхто не залишає без їжі. Ми просимо вас брати участь у витратах і поважати наші покупки.
Вона нічого не відповіла.
Коли двері за батьками зачинилися, Олена нарешті видихнула.
— Думаєш, вони зрозуміли?
Богдан подивився на недопиту каву.
— Не знаю. Але я більше не вдаватиму, що нічого не відбувається.
Наступного дня Олена почула з кімнати свекрухи:
— Та пограються трохи в ту самостійність… Ні, сестро, це не Богдан придумав. Він у мене ніколи скупим не був.
Олена зупинилася в коридорі, а потім мовчки пішла до спальні.
Увечері Богдан застав її за підрахунками.
— Що рахуєш?
— Витрати на обстеження.
Він сів поруч.
— Мама щось сказала?
Олена усміхнулася самими губами.
— Я тепер скупа.
— Я поговорю.
Вона накрила його руку своєю.
— Не треба ще однієї розмови заради розмови. Просто не відступай, добре?
— Добре.
До першого числа залишалося кілька днів. Олена не вимагала негайно ділити кожну покупку, лише попросила не чіпати продукти на верхній полиці: лікар призначив їй дієту.
У середу вона повернулася додому майже о дев’ятій. Після роботи ще сиділа в черзі до гастроентеролога, дорогою пропустила автобус. У голові було одне: переодягнутися, поїсти й лягти.
Вона відчинила холодильник.
На верхній полиці стояла порожня тарілка.
Олена зазирнула за каструлю, переставила банку. Потім побачила у смітнику обгортку від безлактозного сиру.
— Галино Петрівно, а де мій сир?
Свекруха дивилася телевізор.
— Який?
— Той, що на верхній полиці. І груші, які поруч лежали.
— А, той прісний? Спробувала — ніякий. Викинула. А груші Богданчикові поклала, щоб на роботі перекусив.
Олена кілька секунд дивилася на неї.
— Ви викинули цілу пачку?
— Та там тієї пачки…
— Я просила не чіпати.
Галина Петрівна зітхнула й зробила телевізор тихіше.
— Олено, я не зрозуміла, у нас через сир скандал?
— Я голодна. У мене болить шлунок. Я купила те, що мені можна їсти, і попросила залишити. Що тут було незрозуміло?
— Ну, скажи скільки! Я тобі зі своєї пенсії віддам!
— Справа не тільки в грошах.
— А в чому ж?
Олена розтиснула пальці, якими вчепилася в спинку стільця.
— У тому, що я сказала: «Будь ласка, не чіпайте». А ви вирішили, що можна.
У передпокої клацнув замок. За хвилину на кухню зайшов Богдан.
— Що сталося?
— Та я вже злочинниця, — озвалася мати. — Сир несмачний викинула.
Богдан подивився на дружину.
— Той, що після лікаря купували?
Олена кивнула.
Він повільно зняв куртку.
— Мамо, ми ж пояснювали.
— Я не знала, що навколо нього стільки розмов буде!
— Ти знала, що він Оленин.
Олена відвернулася до чайника.
— Я зараз щось приготую, — тихо сказав їй Богдан.
— Мені не хочеться знову все пояснювати.
— Не треба. Я зрозумів.
Наступного вечора вони занесли до спальні маленький холодильник.
Богдан поставив його біля розетки й присів навпочіпки, розплутуючи шнур.
— Не думав, що до цього дійде.
— Я теж.
— Може, треба було одразу жорсткіше…
— Богдане, я не хочу жорсткіше. Я хочу купити собі йогурт і знати, що він залишиться до ранку.
Він підвів на неї очі.
— Пробач.
Олена сіла на край ліжка.
— Допоможи краще полицю всередині переставити. Сюди контейнер не влізе.
На дверцятах великого холодильника того вечора з’явилася магнітна дошка. Три колонки: батьки, Олена й Богдан, спільні покупки. У спільній — хліб, олія, сіль, цукор.
Василь Миколайович прочитав, постояв трохи.
— Хліб завтра я візьму, — сказав він і поклав маркер на місце.
Галина Петрівна відреагувала інакше.
— Це ще що за розклад? — покликала вона з кухні. — Олено, підійди!
Олена витерла руки й вийшла.
— Щоб ми знали, хто що купує.
— Я бачу! Ти мені поясни, навіщо з родини гуртожиток робити?
— Щоб не сперечатися через продукти.
— А без оцього не можна було?
— Я пробувала без цього. Учора.
Свекруха стиснула губи. Озирнулася, побачила крізь прочинені двері білий край нового холодильника й рушила до спальні.
— Це що таке?
Богдан став у дверях.
— Холодильник, мамо.
— Я бачу! Ви від мене їжу ховаєте?
— Ми зберігаємо окремо те, що Олені потрібно для дієти.
— Дожила. У моєму домі…
— Мамо, це не твоя квартира.
Вона замовкла.
Богдан говорив неголосно, але Олена бачила, як напружилася його шия.
— Це квартира Олени. Вона прийняла вас, бо ви мої батьки. П’ять років ми живемо разом. Але це не означає, що тут можна не зважати на неї.
— То тепер мені щодня нагадуватимуть, чия тут квартира?
— Ні. Але й ти не кажи, що моя дружина не має права вирішувати щось у власному житлі.
Галина Петрівна глянула повз нього на невістку.
— Могла б прямо сказати, що ми зайві.
— Ви не зайві, — втомлено відповіла Олена. — Але я теж тут не зайва. Я хочу, щоб ви це помічали.
З коридору підійшов Василь Миколайович.
— Галю, ходімо.
— І ти туди ж?
— Я п’ять років не питав, скільки коштує повний холодильник. А треба було.
Вона різко відвернулася й пішла до кімнати. Чоловік рушив слідом.
Олена опустилася на стілець. Руки дрібно тремтіли.
Богдан присів поруч.
— Ти як?
— Погано.
Він обійняв її, і вона нарешті притулилася до його плеча.
— Я не хотіла їх принижувати.
— Ти й не принижувала.
— Чому тоді так гидко на душі?
Богдан погладив її по спині.
— Бо ми довго мовчали. Тепер усім боляче чути.
Наступні дні Галина Петрівна розмовляла коротко й лише за потреби.
— Доброго ранку.
— Доброго.
— Вам чайник залишити гарячим?
— Залиш.
На нижній полиці з’явилися її каструльки. На дошці — великий напис: «НАШЕ МОЛОКО».
Олена прочитала, взяла маркер і поруч дописала: «Хліб купили. Дякуємо».
Більше нічого.
Богдан вчасно переказав батькам гроші. Вони з дружиною почали відкладати свою частину на окремий рахунок.
Одного вечора Олена дістала з маленького холодильника вечерю, сіла на ліжко й несподівано засміялася.
— Що? — Богдан відірвався від ноутбука.
— Уявляєш, цілий день знала, що в мене є вечеря. І не думала про це.
Він усміхнувся, але одразу посерйознішав.
— Треба було раніше.
— Так, — сказала вона. — Треба було.
За два тижні батьки пішли на ринок.
Повернулися з двома повними сумками. Василь Миколайович поставив їх біля столу й розтер пальці.
— От тобі й «взяти трохи овочів».
— Не бурчи, — відповіла дружина. — Зате на кілька днів вистачить.
Олена саме наливала воду в чайник і вже збиралася вийти, коли свекруха озвалася:
— Почекай. Тут тобі дещо.
Вона дістала з сумки яблука, а потім невелику упаковку сиру.
— Оцей можна?
Олена взяла пачку. Безлактозний. Той самий, який вона купувала собі.
— Можна.
— Ми в магазин біля ринку зайшли. Я продавчині сказала, що треба без… ну, без цього молочного цукру. Вона показала.
— Дякую.
— Чек я взяла. Якщо не той, то поміняємо.
— Той, Галино Петрівно. Дякую, що подбали.
Свекруха почала перекладати яблука, хоча вони й так лежали акуратно.
— Ціни, звісно… — пробурмотіла вона. — Я думала, той сир гривень сорок коштує.
Ніхто не відповів.
Галина Петрівна зупинилася, тримаючи яблуко в долоні.
— Олено, я тоді не мала його викидати.
Олена підняла голову.
— Так. Не мали.
— Ну, от. Не подумала.
— Мені було дуже прикро.
Свекруха кивнула.
— Я зрозуміла.
На кухню зайшов Богдан і на мить затримався в дверях.
— Чай будемо?
— Будемо, — відповів батько. — Я вже напокупав до чаю. Мати тричі з кошика викладала, а я назад клав.
— Бо ти голодний у магазин пішов! — відгукнулася Галина Петрівна й уперше за ці дні всміхнулася.
Потім глянула на дошку.
— Тільки таблицю не знімайте.
Богдан обережно перепитав:
— Не заважає?
— Ні. Зручно. Я вчора глянула — олія закінчується. Купила.
— Запишіть, скільки коштувала, — сказала Олена. — Ми свою частину віддамо.
Свекруха вже відкрила рота, але передумала.
— Добре. Зараз чек знайду.
Того вечора вирішили повечеряти разом.
— З нас картопля з м’ясом, — запропонував Богдан.
— А я пиріг спечу, — сказала мати. І повернулася до Олени: — Тобі яблучний можна? Чи краще щось окремо зробити?
— Яблучний можна. Тільки мені невеликий шматочок.
— Відріжеш сама, скільки захочеш.
Звичайні слова. А Олена раптом відчула, як відпускає напруження, яке вона носила в собі місяцями.
За вечерею Василь Миколайович розповідав, як торгувався за яблука. Галина Петрівна перебивала його, сміялася, доводила, що він переплутав продавців. Богдан підкладав батькові картоплю.
— Олено, тобі ще? — запитав він.
— Поки ні.
І ніхто не став переконувати її, що вона мало їсть.
Наступного ранку вони зі свекрухою зустрілися на кухні: Олена — зі своїм йогуртом, Галина Петрівна — з тарілкою сиру.
— Каву вариш? — запитала свекруха.
— Так. Вам теж?
— Якщо не важко.
— Не важко.
Галина Петрівна сіла до столу й підсунула їй вазочку з нарізаним яблуком.
— Пригощайся. Це спільне.
Олена всміхнулася.
— Дякую.
Маленький холодильник зі спальні нікуди не подівся. Дошка теж залишилася на місці. Іноді хтось забував купити хліб, іноді сперечалися, чия черга платити за пральний порошок. Але тепер це можна було обговорити, не ковтаючи образу разом з охололою кавою.
А через рік у квартирі вже лунав дитячий сміх.
Одного ранку Галина Петрівна зазирнула до кімнати, де Олена складала маленькі боді.
— Я там костюмчик побачила гарний. Малому на прогулянки. Можна куплю?
Олена підняла очі.
— Покажете?
— Зараз телефон принесу. Тільки ти чесно скажи, якщо не сподобається.
На порозі вони ледь не зіткнулися з Богданом, який ніс сина після сну.
— Про що змовляєтеся?
— Питаю, чи можна онука вдягнути, — відповіла мати й простягнула руки до малого. — А ти йди дружині каву зроби. Бачиш, не виспалася.
Богдан глянув на Олену.
— З молоком?
— З моїм, — усміхнулася вона.
— Знаю. У маленькому холодильнику.
— Не треба, — озвалася Галина Петрівна, вже вмощуючи онука на руках. — Я вчора нову пачку купила. На верхній полиці стоїть. Не переплутаєш — я підписала.
Олена зустрілася поглядом із чоловіком і тихо засміялася.
А з кухні вже долинуло Василеве:
— Кому грінки? Тільки кажіть одразу, скільки робити!
— Мені дві! — гукнула Олена.
Цього разу вона знала: її почули.