Три тижні після дня народження Віри Павлівни Аліна майже не спала. Варто було заплющити очі — і знову чути:
— Сина в мене вкрала, нахабна!
Знову свекрушині пальці вчіплювалися їй у волосся.
Того вечора Аліна сиділа за кухонним столом, підібгавши ноги. Гліб стояв біля вікна з чашкою холодного чаю. За склом накрапав дощ.
— Аліно, нам треба поговорити.
Вона підвела на нього втомлені очі.
— Про що?
Гліб сів навпроти й потягнувся до її руки. Вона забрала долоню.
— Про маму. Я знаю, що вона вчинила жахливо. Я сам не повірив своїм очам. Але вона вже немолода, запальна…
— Не повірив? — Аліна гірко всміхнулася. — Коли вона кричала, що я відробляю своє місце в твоєму ліжку? Чи коли схопила мене за волосся і потягла до одвірка?
— Вона ж не хотіла тебе справді вдарити. Вона просто…
— Просто що? Глібе, у мене два тижні синець на руці не сходив. Вона напала на мене! Я могла викликати поліцію.
— Нам тільки цього бракувало! — Він ударив долонею по столу й одразу опустив очі. — Вибач. Я не хотів кричати.
Аліна мовчала.
— Ти ж знаєш, вона сама мене виховувала, — продовжив Гліб. — Батько пішов, коли мені було п’ять. Вона працювала, тягнула все на собі. У неї тиск, нерви… Їй важко звикнути, що я тепер не поруч.
— У неї є чоловік, Глібе. І справа не в тому, що їй важко звикнути. Вона мене ненавидить. І, схоже, не вважає, що зробила щось погане. Вона тобі дзвонила?
Він відвів погляд.
— Дзвонила.
— Що сказала?
— Що їй шкода, що так вийшло. Що погарячкувала.
— А вибачилася?
— Аліно…
— Сказала: «Аліно, вибач мене»?
Гліб потер перенісся.
— Ти ж знаєш маму. Їй важко визнавати помилки. До того ж вона думає, що ти її спровокувала.
— Я? Чим? Тим, що прийшла до неї з тортом і подарунком? Чи тим, що сказала: нам пора додому, бо в мене зранку зустріч?
— Ти різко відповіла їй про ремонт.
— Я сказала: «Віро Павлівно, це наша квартира, ми самі вирішимо, як вішати полиці». Що тут різкого?
— Для неї це прозвучало як ляпас.
Аліна різко встала. Стілець із гуркотом перекинувся.
— А те, що вона зробила зі мною, як прозвучало? При твоєму вітчимові, при тітці Галині! Тому що я не дозволила їй командувати нашим ремонтом!
Вона підійшла до вікна й обхопила себе руками. Гліб підняв стілець, потім став позаду неї й поклав руки їй на плечі.
— Я кохаю тебе, — тихо сказав він. — І маму люблю. Я між двох вогнів. Аліно, я прошу лише одного: подзвони їй. Ти ж мудра, можеш зробити перший крок.
Вона скинула його руки й обернулася.
— Після того, як вона мене вдарила?
— Щоб ми всі могли жити далі.
— А вона могла вирішити, що їй усе дозволено? Ображати мене, хапати за волосся?
— Та не про це йдеться! — вигукнув Гліб. — Я хочу зберегти сім’ю. Мама першою не подзвонить, ти ж її знаєш. А мені потрібна вона. І ти мені потрібна. Невже не можеш пробачити заради мене?
Аліна довго дивилася на чоловіка. Він справді страждав. Але чомусь саме вона мала все виправити.
— Вона за три тижні навіть не спитала, як я, — сказала Аліна. — Їй шкода, що все так вийшло. Але не того, що вона мене вдарила.
— Ти драматизуєш. Вона моя мати, вона дала мені життя. Хіба так складно сказати: «Віро Павлівно, я вас прощаю»?
— Подзвони їй сам.
— Що?
— Скажи: «Мамо, Аліна тебе прощає». Послухаємо, що вона відповість.
Гліб дістав телефон, покрутив його в руках і знову сховав.
— Ти навіть спробувати не хочеш. Ні її не хочеш зрозуміти, ні мене.
— А хто зрозуміє мене? — тихо запитала Аліна. — Коли вона на мене кинулася, ти стояв і дивився.
— Я її відтягнув!
— Не одразу. Вона встигла вчепитися мені у волосся і штовхнути об стіну. А тепер ти просиш мене вибачитися перед нею.
— Я прошу пробачити.
— Людину, яка не просить пробачення?
Аліна сіла на диван і підібгала ноги.
— Я не можу, Глібе. Якщо подзвоню і скажу, що все гаразд, то зраджу себе.
— Але я ж прошу! — У нього блиснули сльози. — Заради нашого майбутнього. Невже ти хочеш, щоб я розривався між вами?
— Ні. Але ти вже розриваєшся. І я не можу вирішити це за тебе. Ти хочеш, щоб мамі було спокійно, навіть якщо мені поруч із нею небезпечно.
— Це не так.
— Тоді чому ти просиш мене до неї йти?
Гліб опустився в крісло. Мати завжди кричала, коли сердилася. Могла й шльопнути. А потім обіймала, казала, що він у неї один і все вона робить заради нього. Він звик не сперечатися.
— Гаразд, — раптом сказав він. — Я сам їй подзвоню. Скажу, що ми чекаємо вибачень.
Аліна здивовано глянула на нього.
— Справді?
— Так. А якщо вона не вибачиться, ми не будемо з нею спілкуватися. Ні ти, ні я.
Він знайшов номер матері. Пальці тремтіли, коли натискав виклик.
Віра Павлівна відповіла не одразу.
— Так, Глібе? Ну що, опам’ятався, синочку?
Він поглянув на Аліну.
— Мамо, я хочу поговорити про твій день народження.
— А, про те! Ну вибач, якщо щось не так. Ти ж знаєш, у мене нерви. А твоя дружина вивела мене з себе. Могла б і поступитися.
— Мамо, ти вдарила її. Це неприпустимо. Ти повинна вибачитися перед Аліною. По-справжньому.
У слухавці запала тиша.
— Я повинна вибачитися? Перед нею? — перепитала Віра Павлівна. — Ти з глузду з’їхав?
— Мамо…
— Вона зіпсувала мені день народження! А ти замість того, щоб захистити матір, стаєш на її бік?
— Вона моя дружина. Я кохаю її.
— А мене вже не любиш? Вона тебе проти мене налаштовує! Я це зрозуміла, щойно ти привів її до хати. Хоче відірвати тебе від родини!
— Мамо, послухай…
— Ні, це ти послухай! Я все життя тобі присвятила! Забув, як батько нас покинув? Як я на двох роботах працювала? А тепер ти хочеш, щоб я перед нею принижувалася?
Гліб зіщулився. Коли він заговорив, голос його став ледь чутним:
— Не кричи, мамо. Я просто хочу, щоб ми помирилися.
— Помирилися? Добре. Заради тебе я готова вдавати, що нічого не було. Нехай вона прийде й скаже, що їй шкода, що вона мене засмутила. А я тоді подумаю.
— Але ж вона не…
— Або так, або ніяк! Я старша, і якщо вона хоче бути в нашій сім’ї, нехай мене поважає. А якщо ні — знайдеш собі іншу дружину. Я тобі й кращу знайду.
Віра Павлівна ще щось говорила, але Гліб завершив виклик.
Він сидів, дивлячись на телефон. Аліна бачила його мокрі очі й тремтячі губи.
— Ну що? — запитала вона. — Вона вибачиться?
— Вона сказала, що ти маєш прийти першою. Попросити вибачення. Тоді вона подумає.
Аліна повільно похитала головою. Підійшла до крісла, сіла на підлокітник і торкнулася його плеча.
— Що ти тепер робитимеш?
Гліб здригнувся й різко обернувся.
— А що я маю робити? Вона моя мати! Ти ж чула: вона не може вибачитися. Для неї це як смерть!
— Глібе…
— Чому ти така жорстока? Чому не можеш просто піти й покінчити з цим?
Аліна прибрала руку.
— Ти хочеш, щоб я прийшла до людини, яка мене вдарила, і попросила в неї пробачення?
— Я хочу, щоб у нас знову була родина!
— А я хочу почуватися в безпеці. Поруч із тобою теж.
— Це про кохання, Аліно!
— Тоді чому ти не захистив мене? Ні того вечора, ні зараз?
Він відкрив рота, але нічого не сказав.
Аліна пішла до спальні й зачинила двері. Відчинила шафу, дістала сумку. Руки тремтіли, коли вона складала речі, але вперше за три тижні вона знала, що має зробити.
Через пів години Аліна повернулася до вітальні.
Гліб усе ще сидів у кріслі, закривши обличчя долонями. Почувши кроки, він підвів голову. Побачив сумку й схопився.
— Ти куди?
— До мами. До своєї мами.
— Ні, Аліно, зачекай. — Він кинувся до неї, але вона виставила руку. — Не кидай мене. Я без тебе не впораюся. Я кохаю тебе!
— Я теж тебе кохала, Глібе. Але цього виявилося замало.
— Ми щось придумаємо. Тільки не їдь зараз.
— Що саме придумаємо? Ти знову проситимеш мене піти до неї?
Він мовчав.
— Я не хочу бути людиною, яку можна вдарити, а потім змусити вибачатися, — сказала Аліна. — Поки твоя мати диктує, як нам жити, а ти з цим погоджуєшся, мені тут немає місця.
Вона обійшла його й пішла до дверей. Поклала руку на ручку, але зупинилася.
— Знаєш, що найгірше? — сказала вона, не обертаючись. — Я, можливо, пробачила б її. Якби вона хоч раз сказала: «Вибач». Заради тебе, заради нас я б спробувала.
— Аліно…
Вона подивилася на нього. На очах у неї стояли сльози.
— Але вона цього не скаже. А ти чекатимеш, поки хтось інший усе вирішить. Я більше не можу. Прощавай, Глібе.
Двері тихо зачинилися.
Гліб залишився посеред кімнати. Цокав годинник, за вікном стукав дощ. Він так прагнув, щоб удома нарешті запанував мир. Тепер у квартирі було тихо, і він стояв у цій тиші сам.