— Мамо, відчиняй! Це ми. Продукти привезли й ліки.
Андрій перехопив важкі пакети й знову натиснув на дзвінок. За дверима зашаркали капці, клацнув замок, натягнувся ланцюжок.
— Нарешті. Я вже думала, сьогодні не дочекаюся.
— В аптеці черга була. І діти з нами, ми їх із садочка та зі школи забрали.
Галина Петрівна зняла ланцюжок, впустила сина й одразу виставила долоню перед невісткою.
— Оленко, а ви почекайте надворі. Я щойно підлогу помила.
П’ятирічна Марійка визирнула з-за материної куртки:
— Бабусю, а я тобі малюнок…
— Потім, дитино. Бабуся погано почувається.
Дівчинка повільно опустила аркуш.
— Мамо, вони змерзли, — Андрій зупинився на порозі. — Яке надворі? Нехай хоч зайдуть.
— Андрію, у мене тиск. Мені зараз тільки біганини й криків бракувало.
— Вони не кричать.
— Ти прийшов зі мною сперечатися чи допомогти?
Оленка торкнула чоловіка за лікоть.
— Ми внизу побудемо. Тільки, будь ласка, недовго.
Він глянув на неї й кивнув. Уже вкотре.
На кухні мати відразу взялася розбирати пакети.
— Це що за сметана?
— Та, що була.
— Я яку просила?
— Мамо…
— Ні, скажи, яку? Невже так важко запам’ятати?
Андрій поставив ліки на стіл.
— Ось призначення, ось таблетки. Ці — вранці, а ці лікар сказав приймати ввечері. Я написав на коробці.
— Окуляри подай. І хліб ти знову білий узяв.
Він мовчки дістав із кишені складені квитанції.
— За квартиру цього місяця три тисячі. Дві я маю. Ще тисячу додаси з пенсії, добре? Ми ж домовлялися.
Мати перестала перебирати покупки.
— З якої це радості?
— Що?
— З якої радості я повинна віддавати пенсію на комуналку?
— Бо це твоя квартира, мамо. І я не прошу тебе все оплачувати. Тільки частину.
— У мене ліки!
Андрій показав на коробки перед нею.
— Їх я щойно купив.
— А якщо завтра інші знадобляться? А лікар? А на чорний день щось треба мати?
— Нам теж треба. У малого чоботи протікають.
— То купи дитині чоботи! Ти батько чи хто?
Він кілька секунд дивився на неї.
— Я працюю на двох роботах.
— Значить, мало заробляєш. Крутися, як усі. Я тебе виростила не для того, щоб ти в мене на старість останнє забирав.
У кишені завібрував телефон. Повідомлення від дружини: «Марійка змерзла. Ти скоро?»
Андрій поклав дві тисячі біля квитанцій.
— Решту поки не маю.
— Тобто мені тепер борги збирати?
Він уже був у коридорі.
— Мені треба дітей додому вести.
— А кран хто подивиться?
— Іншим разом.
— Отак завжди! На рідну матір часу немає!
На вулиці Оленка стояла під під’їздом, загортаючи доньці шию шарфом. Син сидів на лавці й ховав руки в рукави.
— Вибач, — тихо сказав Андрій.
Дружина лише похитала головою:
— Ходімо додому.
Дорогою Марійка простягнула йому малюнок.
— Тату, поклади в кишеню. Щоб не пом’явся.
На аркуші були будинок, сонце і бабуся у фіолетовій сукні.
Він акуратно склав малюнок навпіл.
Того вечора Оленка не дорікала. Нагодувала дітей, розвісила мокрі рукавиці, а потім сіла навпроти чоловіка.
— Скільки віддав?
— Дві.
— І ліки?
— Ще дев’ятсот.
Вона опустила очі на стіл.
— Ясно.
— Оленко, ну що я мав робити?
— Не знаю, Андрію. Справді не знаю. Але я сьогодні пояснювала синові, чому бабуся не пускає його в квартиру. І нічого розумного не придумала.
— Вона погано почувається.
— Вона третій рік погано почувається саме тоді, коли приходимо ми. А коли треба плитку вибрати — може пів дня по магазинах їздити.
Він потер обличчя долонями.
— Давай не сьогодні.
Оленка встала.
— Ми завжди кажемо: не сьогодні.
Після смерті батька Андрій звик жити від одного маминого дзвінка до іншого. То закінчилися таблетки, то перегоріла розетка, то треба терміново привезти води, бо з крана «якась не така».
Він їхав. Інколи після другої зміни, інколи у вихідний, коли обіцяв дітям парк.
— Ти ж у мене один помічник, — казала мати.
І цього вистачало, щоб він знову вдягав куртку.
Коли продали старий будинок і розбиралися з документами, Галина Петрівна сама заговорила про свою квартиру.
— Ця двокімнатна буде твоя, Андрійку. Хочу дарування оформити, щоб потім біганини не було.
— Мамо, не починай. Живи собі.
— Я серйозно. Ти тут, біля мене. Кому ж іще?
Він тоді не став нічого перевіряти. Згодом на запитання про папери вона відмахнулася:
— Усе владнала. Не забивай голову.
А він і не забивав. Міняв труби, клав плитку, оплачував вікна. Коли Оленка несміливо нагадувала про їхню власну кухню, відповідав:
— Там старе все. Зробимо мамі, а потім собі.
Їхня кухня так і чекала.
За тиждень після розмови про комуналку мати знову подзвонила:
— Дізнайся вже про ту субсидію. Не можу я такі суми платити.
Андрій узяв відгул. Збирав довідки, уточнював, які потрібні документи, і замовив витяг із реєстру нерухомості.
Працівник подав йому аркуш.
— Перевірте адресу.
Андрій пробіг очима рядки.
— Адреса правильна. А тут… почекайте. Тут власниця інша.
— У реєстрі зазначена Олена…
Пролунало прізвище сестри.
— Це моя сестра, — сказав Андрій. — Може, помилка?
Працівник ще раз глянув у монітор.
— Підстава — договір дарування. Дата ось тут.
Три роки тому.
Саме тоді, коли мати сказала: «Усе владнала».
— А на мене щось оформлювали?
— У цьому записі — ні.
Андрій ще стояв біля столу, хоча розмова вже закінчилася.
— З вами все гаразд? — перепитав працівник.
— Так. Дякую.
Надворі він набрав сестру. Довго слухав гудки.
— Привіт. Я на роботі, швидко кажи.
— Ти знала, що мама подарувала тобі квартиру?
На тому кінці стихли голоси.
— Знала.
— Три роки тому?
— Андрію…
— Ти знала, що вона мені казала?
— Мені вона сказала, що ви все обговорили.
Він сів на холодний край клумби.
— Ми нічого не обговорювали.
— Я не знала.
— А запитати мене ти не могла?
Сестра мовчала.
— Я ремонт там зробив, Олено. Вікна, ванну, труби. Я її рахунки оплачую. Ти хоч раз спитала, як ми справляємося?
— Вона казала, що ви нормально живете.
— Звісно. А що їй ще казати?
— Ти хочеш, щоб я квартиру повернула?
Андрій заплющив очі.
— Я хочу зрозуміти, чому ви обоє три роки мовчали.
Відповіді він не дочекався.
Удома пахло смаженою картоплею. Діти сперечалися, чия черга розкладати виделки.
— Тату, а ти рано! — зрадів син.
— Так, сьогодні рано.
Оленка вийшла з кухні й відразу помітила аркуш у його руці.
— Що сталося?
— Ходімо на хвилинку.
У спальні він поклав витяг на ліжко.
Дружина прочитала. Потім ще раз.
— Вона ж тобі обіцяла…
— Знаю.
— І весь цей час…
— Знаю, Оленко.
Він сів, не знімаючи куртки.
— Скажи щось.
Дружина присіла поруч.
— Я боюся зараз сказати зайве.
— Скажи.
Вона ковтнула клубок у горлі.
— Мені не квартири шкода. Я б і слова не сказала, якби вона чесно пояснила: житло доньці, допомога від вас обох, скільки можете. Але ж вона бачила, як ти засинав за столом. Чула, як ми кожну покупку відкладали. І все одно їй було мало.
Андрій дивився на свої руки.
— Я весь час думав: їй без тата важко. Треба потерпіти.
— Нам теж було важко.
Він кивнув.
— Я знаю. Тільки чомусь тебе просити потерпіти мені було простіше.
Оленка стиснула його долоню.
Саме тоді задзвонив телефон.
«Мама».
Андрій увімкнув гучний зв’язок.
— Ти де пропав? — почулася Галина Петрівна. — Я тобі ще вранці про сир казала. Уже вечір!
— Сьогодні не привезу.
— Чому?
— Бо я вдома.
— І що? Сів відпочивати? А мати нехай голодна сидить?
— У тебе повний холодильник.
— Ти мені ще розкажи, що в мене є! Сир купи домашній. І сантехніка викликати треба, під мийкою знову мокро.
— Подзвони Олені.
— До чого тут Олена?
— Вона власниця квартири.
У слухавці стало тихо. Андрій чув, як мати дихає.
— Ти копався в моїх документах?
— Я збирав папери на твою субсидію.
— І що з того? Моя квартира. Кому хочу, тому й дарую.
— Так. Твоє право.
Він зробив паузу.
— Навіщо ти мені брехала?
— Я не брехала.
— Ти сказала, що оформлюєш на мене.
— Мало що я тоді казала! У мене чоловік помер!
— А потім? Коли я ремонт робив? Коли ти казала: «Старайся, синку, це ж тобі залишиться»?
— То ти через квартиру мені допомагав? От воно що! Я так і знала!
Андрій підвів голову.
— Ні, мамо. Не через квартиру. І ти це добре знаєш. Якби через неї — я б документи в тебе першого дня попросив.
Оленка мовчки витерла сльозу.
— Олені важче, — швидко заговорила мати. — Вона далеко, на чужині. Їй треба мати куди повернутися. А ти чоловік, сам заробиш.
— Тоді чому вона не може допомагати тобі разом зі мною?
— Бо ти тут!
— А моя дружина теж тут. І діти. Вони під твоїми дверима мерзли, поки ти пояснювала мені, що я не ту сметану купив.
— Не приплітай невістку! Це вона тебе накрутила?
— Ні. Це я нарешті почув, як ти зі мною розмовляєш.
Галина Петрівна підвищила голос:
— Ти мені зараз умови ставиш? Рідній матері?
— Я більше не оплачуватиму всі твої витрати й не приїжджатиму на кожну вимогу. Продукти, рахунки, ремонти — тепер домовляйся з Оленою.
— Я тебе виростила!
— Знаю.
— Ночами не спала!
— Знаю, мамо.
— І ти ось так мені віддячуєш?!
Він заплющив очі. На мить знову захотілося вибачитися. Сказати: «Добре, я зараз приїду». Щоб тільки вона перестала кричати.
Але поруч сиділа дружина. А за дверима син тихенько пояснював сестрі, що татові сьогодні сумно й краще поки не заходити.
— Я більше так не можу, — сказав Андрій. — І не буду.
— Та я на тебе в суд подам! Ти ще приповзеш до мене!
— Не дзвони мені.
Він завершив розмову.
Телефон задзвонив одразу. Потім ще раз.
— Можеш вимкнути, — сказала Оленка.
Андрій довго дивився на екран. Тоді заблокував номер, поклав телефон на тумбочку й закрив обличчя руками.
Дружина обійняла його за плечі.
— Я ж не чужий їй, — глухо промовив він.
— Ні.
— Чому ж зі мною можна було так?
Оленка не знайшла відповіді. Тільки міцніше притиснула його до себе.
Перші дні Галина Петрівна сердилася.
— Перебіситься, — казала сусідці. — Куди він дінеться? Син же.
Але субота минула без пакетів під дверима. У неділю ніхто не запитав про тиск. На повідомлення невістка не відповідала.
Галина Петрівна кілька разів телефонувала Андрієві з чужих номерів. Щойно він упізнавав її голос — розмова обривалася.
За тиждень потекла труба під кухонною мийкою.
Спочатку вона підставила миску. Потім вода пішла сильніше, потекла по шафці на підлогу.
Галина Петрівна схопила телефон.
— Оленочко! Тут вода! Трубу прорвало!
— Перекрий кран.
— Який кран? Я не знаю! Подзвони Андрію!
— Мамо, викликай аварійну службу.
— Та навіщо мені чужі люди? Він же вміє! Скажи йому, нехай не дуріє!
Донька важко зітхнула.
— Він мені дзвонив. Не прийде.
— То змусь його! Я тут сама!
— Як я його змушу? Я в Польщі, на зміні.
У двері вже гупали сусіди знизу.
— Галино Петрівно! У нас зі стелі тече!
— Чуєш? — мати ледь не плакала. — Ти ж тепер власниця! Допоможи хоч ти!
— Зараз я нічого не зроблю. Викликай майстра, заплати йому. Мені треба працювати.
— Олено…
— Мамо, ти не можеш усім розпоряджатися, а потім вимагати, щоб Андрій усе владнав. Він не зобов’язаний без кінця це терпіти.
— То й ти проти мене?
— Я не можу зараз говорити.
Зв’язок обірвався.
Галина Петрівна стояла посеред мокрої кухні, притискаючи телефон до вуха. За дверима знову загупали.
Цього разу довелося відчинити. Сусід перекрив воду, викликав аварійку й сердито сказав:
— Треба було одразу дзвонити. Чого ви чекали?
Вона не відповіла.
Увечері, коли майстер пішов, Галина Петрівна дістала гроші зі своєї схованки й довго перераховувала залишок. Потім узяла телефон.
Відкрила повідомлення синові. Написала: «Ти хоч знаєш, що в мене сьогодні було?»
Подивилася на ці слова.
Так і не надіслала.
Андрієві теж не стало легко за один день.
Іноді він прокидався вночі й тягнувся до телефона. У магазині машинально клав у кошик мамин улюблений чай, а потім завмирав біля полиці.
Одного разу Оленка тихо сказала:
— Якщо хочеш їй подзвонити, я не триматиму.
— Не хочу.
Він помовчав і додав:
— Хочу, щоб вона сама колись запитала, як я. Не що купив і коли приїду. Просто — як я.
Дружина взяла його під руку.
Згодом грошей перестало бракувати за тиждень до зарплати. Дітям купили велосипеди. Оленці — пальто, яке вона дві зими називала «ще не дуже потрібним».
У примірочній вона провела долонею по рукаву й ніяково всміхнулася:
— Може, дешевше подивимося?
— Ні. Тобі це подобається?
— Дуже.
— Тоді беремо.
Влітку вони поїхали до моря. Андрій уперше за довгий час вимкнув робочий будильник і не поставив іншого.
Мати більше не з’являлася в їхньому житті. Він не шукав зустрічей, не відповідав на спроби передати через знайомих чергову претензію. Злість поступово минала, але повертатися до колишнього він уже не збирався.
Якось недільного вечора вони всілися дивитися фільм. Марійка вмостилася біля батька, син приніс миску яблук, а Оленка ніяк не могла знайти пульт.
— Тату, ти ж завтра нікуди не їдеш? — раптом запитала донька.
— На роботу їду.
— А потім?
— Додому.
— Точно?
Андрій повернувся до неї.
— Точно. А що ти хотіла?
Марійка зіскочила з дивана й принесла альбом.
— Намалюєш зі мною?
— Я ж не дуже вмію.
— Я навчу.
Він посунув миску з яблуками, звільняючи місце на столі.
— Тоді починай, учителько.
Оленка знайшла пульт між подушками, але телевізор так і не ввімкнула. Сіла поруч і взяла собі зелений олівець.