Юрко лежав із заплющеними очима. Я знала, що він не спить. Минуло два тижні, як його привезли з обласної лікарні. Але жодного разу в темний час доби він не ввімкнув світло.

Настільна лампа стояла на тумбочці непотрібним атрибутом, як ноутбук. Поруч із диваном на підлозі валялися записник і ручка. Чий ще номер телефону він викреслив?

І скільки їх залишилося із двохсот двадцяти п’яти? Ці телефонні номери та дні народження навпроти я сама диктувала синові рік тому перед черговою складною операцією на хребті.

При згадці про операції моє серце завмирає і кров холоне. У дитинстві син майже ніколи не хворів. Ріс здоровим, веселим, щасливим. Займався спортом зі своїм нерозлучним другом Сергієм.

Якось на тренуванні Юра впав на спину і не зміг самостійно підвестися. Викликали «швидку». Пролежав три тижні у лікарні. Стало легше. А за кілька місяців у спині з’явився такий пекельний біль, що терпіти не було сил. Зробили операцію. Через рік – другу, бо біль відновився.

Після другої операції була поряд із сином. Вмовила таки головного лікаря та завідувача хірургічного відділення, щоб дозволили доглядати за Юрою. Втомлювалася від переживань та напруги.

Полегшало, коли до хірургії прийшло кілька студентів на практику. Юрко сподобався одній зі студенток. Хлопець він гарний, високий, стрункий. Оленка була готова і вдень і вночі бути поряд і виконувати будь-яке його бажання та прохання.

Але Юрко тільки хмурився, коли я йому говорила про Оленку, яка вона уважна, гарна і розумниця. Мені її однокурсниці розповіли, що Олена відмінниця і що у Юру закохалася вперше і з першого погляду. Юра ж тільки засмучувався від цих розмов.

– Мамо, ну посуди сама, навіщо я їй? У неї це просто захоплення. Вона мені також подобається. Але я боюся закохатися. Ось побачиш, варто нам зі столиці виїхати в наше селище, як вона і не згадає про мене. А це додатковий біль.

Він навіть свій номер телефону не хотів їй давати. І Олена попросила у мене. Я дала їй і Юрка номер, і домашній. Передзвонювалися, переписувалися SMS-ми, бачилися по скайпу.

Олена збиралася приїхати до нас. І раптом – ще операція та тривале лікування. Ця операція не покращила його стан, а зробила інвалідом. Після неї він втратив здатність ходити та стояти міг не більше пів години.

На сина неможливо було дивитися. У нього з’явилася така туга та безвихідь, що душа боліла від жалю та страху за нього. Ночами прислухалася, чи дихає?

Щодня перевіряла пігулки, боялася його відчайдушного вчинку. Насамперед веселий і усміхнений, тепер він замкнувся у собі, став дратівливим.

Але, дякувати Богу, не озлобився. Боялася, що він зненавидить життя і світ, в якому живе, і не зможе нормально спілкуватися та сприймати щастя та радість інших.

Якось зазирнула до записника сина. Оленчин телефон був закреслений. Значить, і вона на його вітання із Днем народження не відповіла. Він же, як і раніше, вітав із днем ​​народження всіх своїх однокласників та знайомих.

Але вони не відповідали на його вітання та SMS-ки. І він, прикусивши губу до крові, щоб стримувати крик, викреслював черговий телефон. Підняла з підлоги записну книжку, погортала.

Залишилося п’ять телефонів навпроти імен: Серьога, Вадим, Микола, Оля, Світлана. Вадим та Микола – однокласники. Дівчат я не знала.
А Сергій – друг дитинства. З дитсадка, коли їм було по три роки від народження.

Ось із цих трьох років, з восьмої ранку, як тільки вихователька їх посадила за один столик, вони стали друзями та дружать уже двадцять сім років. Скрізь разом: у школі, за однією партою, у спортзалі. І лише після закінчення школи їх шляхи розійшлися.

Сергій вступив до університету. А Юра всі ці роки працював програмістом (дякую, директор організації дозволив виконувати колишню роботу вдома) та часто лежав у лікарні.

Сергій дзвонив Юрі майже щодня. А коли приїжджав на канікули, то мчав до Юри, розповідав йому про все, змушував робити вправи, сам робив йому масаж ніг, підіймав та виносив на вулицю.

Усаджував у машину і возив із собою на полювання, на футбол, у місто, де навчався, до родичів, на море. Мені постійно дзвонив, розпитуючи, як Юра, його настрій, чи не потрібна допомога.

Про допомогу питав тільки в мене, бо Юрко навідріз відмовлявся від будь-якої допомоги. Але Сергій його не слухав.

Після закінчення університету Сергій став успішним бізнесменом. Одружився з Настею, однокурсницею. Але нічого не змінилося у стосунках із Юрою.

Тільки тепер вони всюди їздили втрьох. Попри заперечення друга, Сергій незмінно купував три путівки, три квитки, і слухати не хотів його доводи та відмовки. Побували в Англії, Єгипті, Туреччині.

Треба було бачити, як Сергій, метр дев’яносто два сантиметри на зріст, носив Юру, як дитину, хоча той трохи нижче за його зріст. Але він ніс його дбайливо від машини до трапу літака, потім піднімалися вільним трапом, оскільки всі поступалися їм дорогу.

Настя бігла поруч, щебетала, посміхалася, намагалася згладити незручність, яку Юра відчував від того, що його ніс друг, від поглядів пасажирів та перехожих.

Звертали увагу на гарного хлопця, який намагався не дивитися на всі боки, і … зітхали. Робота та увага Сергія з Настею розтопили серце сина. Він повеселішав, підбадьорився, повірив у те, що все буде добре і що він зможе ходити.

Але життя не поспішало радувати його… Невідомо, що спричинило, але в одну з ночей знову з’явився пекельний біль, довелося викликати «швидку».

О шостій ранку приїхала швидка із бригадою лікарів, і Юрко знову поїхав до обласної лікарні. Коли заносили носилки він усміхнувся і сказав:

– Мамо, ти не хвилюйся, все буде добре. Ти ж знаєш, який я чіпкий до життя. Тільки Сергію нічого не кажи. Добре?

– Гаразд, не скажу.

Поїхали. Дала волю і сльозам, і серцю. Думала і благала Господа тільки про одне, щоб залишився живим єдиний синочок і зміг ходити.

Сказати-то я не сказала, та Сергій вранці прибіг стривожений:

– Що з Юрою? Де ж він? Я відчуваю, що йому погано!

Чого там було таїти. Розповіла все як є. У другій половині дня Сергій був уже в обласній лікарні, подзвонив мені та сказав:

– Тьотя Валя, щойно переговорив із хірургами, робитимуть операцію. Запевнили, що операція має пройти нормально, серце ж у хлопця міцне! Тож не хвилюйтеся. Ви ж знаєте Юрка, він сильний.

– Господи, Сергію, знову операція? Коли робитимуть, не сказали? Адже мені треба позичати грошей на операцію.

– Операція вже за чотири години. Я все сплатив і буду тут до кінця. Про гроші не думайте, ніколи навіть не згадуйте про це. Домовились? Я вам обов’язково зателефоную.

Після дзвоника Сергія молилася всім святим і Богу, щоб допомогли моєму синочку вижити та перемогти хворобу. І Господь мене почув.

Сергій зателефонував, що операція пройшла успішно, але в лікарні доведеться побути кілька місяців. Четверта операція – це серйозно.

Сергій з Настею часто їздили до Юри, купували ліки, книги, відео (ноутбук Сергій відвіз йому одразу після операції). Брали мене з собою до синочка і заборонили навіть думати про витрати.

Двічі їздила до Юри автобусом, оскільки Сергій та Настя поїхали у справах фірми на два місяці до Німеччини. Але й звідти Сергій часто дзвонив Юрі та мені.

З обласної лікарні Юру привезла районна швидка два тижні тому. І ці дні він не вмикає світло. Лежить із заплющеними очима, немов боїться, відкривши їх, побачити свою долю, яка так жорстоко обійшлася з ним.

Тихенько зачинила двері в його кімнату і пішла до себе знову в безсоння і біль серця. Сліз уже немає. Зникли, коли всю ніч молила Бога і всіх святих, щоб допомогли хірургам врятувати життя мого синочка.

А рано-вранці мені зателефонував Сергій:

– Тьотю Валя, ми приїхали. Як там Юрко? Хандрить? Нічого, розважимо, розвеселимо. І ще хочу повідомити Вам хорошу новину. Мені вдалося знайти в Німеччині клініку та лікарів, які багато кого вже поставили на ноги з таким діагнозом, як у Юри. Отже, є надія, що Юра ходитиме як раніше. Ви йому поки що не кажіть про це. А то, як завжди, заперечуватиме, відмовлятиметься і сердитись буде із цього приводу. Він ще спить? Зателефонуйте мені, коли прокинеться. Добре? І ми з Настею приїдемо до вас. Сюрприз йому хочемо зробити. Привезли подарунок, про який давно мріяв. Тоді ж і скажемо йому про поїздку до Німеччини.

Через три місяці Сергій знову ніс Юру на руках з третього поверху до машини, а потім до трапу літака і в літак. І знову Настя, як завжди, бігла поруч, щебетала, немов птах щастя, усміхалася, підбадьорювала друзів, які були одним цілим і душею та думками.

Богом і долею було зумовлено їхню дружбу. І те, що саме сила дружби зможе продовжити життя одному з них.

…Минуло два роки. Юрко почав ходити без сторонньої допомоги та навіть без тростини. Працює. Зустрічається із чудовою дівчиною. Сергій з Настею радіють цій щасливій події, так само як раділи появі свого первістка, якого назвали Юрієм.

Приїхали до нас із крихіткою-синочком, щоб познайомилися і щоб спитати у Юри: чи згоден він стати хрещеним батьком їхнього сина?

І Юрко, нікого не соромлячись, уперше за роки їхньої довгої дружби заплакав. Плакав довго і надривно, змиваючи сльозами весь біль, розчарування, розпач, очищаючи своє серце для радості, щастя та любові.

Кохання та подяки до єдиного друга, який жодного разу його не зрадив, не засмутив, не сказав поганого слова, а подарував йому ЖИТТЯ!

Плакали усі. Тільки маленький Юрко посміхався! А великий Юрко тільки й зміг сказати:

– Боже, Сергію, і ти ще питаєш? Більшого щастя для мене не може бути! Ти ж знаєш, яке у мене здорове та сильне серце. І я готовий будь-якої хвилини, якщо знадобиться, віддати його вам, щоб врятувати ваше життя.

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?