Страждати, коли хтось іде, це нормально. Злитися теж нормально. Як і не розуміти. Але, нарешті, ви зустрінете того, хто стане вам не просто уроком, а, швидше, результатом всього того, що ви вже встигли вивчити до цього моменту.
Ви завжди встановлюєте із людьми емоційний контакт. Впускаючи їх у своє життя, а тим самим дозволяєте їм пізнати себе так само близько, як і ви їх. Ви самі формуєте цей емоційний зв’язок. І вам дуже цікаво, як ви взагалі раніше могли одне одного не знати, просто проходячи повз і не усвідомлюючи, як багато ця людина для вас означатиме в майбутньому.
Люди постійно приходять і йдуть із нашого життя. Можливо, щоб чомусь нас навчити чи допомогти, коли ми найбільше цього потребуємо. Або, можливо, ці люди теж нас потребують.
Вам здається, що до цих постійних знайомств та розлучень можна звикнути. Ви думаєте, що не станете дуже прив’язуватися або емоційно залежати від наступної людини. Але ви помиляєтесь. А потім у вас розривається серце від того, що ця людина теж іде. Адже як можна стати чужими з тим, хто витратив стільки часу, щоб пізнати ваш внутрішній світ?
Все це гірко-солодке порочне коло. Ми ніколи не отримуємо бажаного, тому що щоразу віддаємо новому «гостю» частинку себе, і навпаки. Але він йде, і те, ким ми в результаті стали, багато в чому зумовлено його впливом.
Часом, коли я втрачаю близьку мені людину, я злуюся. Іноді я сиджу та аналізую, який з моїх вчинків став причиною її відходу. Буває, що її ім’я виринає в якійсь розмові і від спогадів про цю втрату мені знову стає боляче.
Я часто думаю про те, де ми були і де тепер опинилися. Про того незнайомця, який колись знав мене краще за мене. Про те, з ким проводила так багато часу, і про єдину причину, чому я сьогодні така, яка є. І ця причина – чоловік, з яким я навряд чи зможу привітатись ще раз.
Мені боляче сумувати за людьми, які виявилися лише черговими життєвими уроками, і яким судилося залишитися в минулому. Наше “надовго”, виведене на піску, просто розвіяв вітер.
А потім раптом розумію, наскільки мені все-таки пощастило знати певних людей, нехай і недовго. Справа в тому, що кожна особистість приносила в моє життя щось цінне, і я сподіваюся, що у відповідь теж змогла їх чогось навчити. Сподіваюся, що зробила їх кращими. Сподіваюся, що певний час робила їх щасливими. Тому що вони все це робили для мене.
Всі ці люди були ніби мітки на карті скарбів, що вказували напрямок до мого призначення. Часом мені здавалося, що вони є моя доля. Те, чого так довго шукала. Ще одним обранцем. Але вони були лише уроками, свого роду стрілками, що вказують на правильний шлях.
Мені залишалося покладатися лише на віру. Віру в те, що біль піде, і я зцілюся. У тому, що всі ці хлопці, які виявилися просто уроками, не стануть найбільшим моїм жалем. Але я розуміла, що не потрібно жалкувати за абсолютним коханням, навіть якщо ви помилилися зі своїм вибором.
За все своє життя я часто відкривала серце для інших людей. І це були зовсім не відчайдушні спроби, а, швидше, відважне бажання слідувати поклику свого серця. Навіть у моменти, коли це закінчувалося нічим. Я як і раніше вірю, що якщо хтось вам небайдужий, то ви не пригнічуєте це почуття в собі – ця людина заслуговує на знати, нехай і не може відповісти взаємністю.
Ось у чому полягає ваш урок: ви повинні вкладати якнайбільше у любов до людей і збереження віри, і тоді зрештою доля стане на ваш бік.
Деколи люди приходять у наше життя лише на мить, але встигають викладати найцінніші з уроків. Це мов комета в нічному небі, яка освітлює кожну частинку вашого «я», а потім гасне і зникає.
Таких людей не можна забути, навіть якщо їм не судилося прожити життя разом з вами. Ми втрачаємо людей, бо так має бути. Тому що ми повинні повірити Богові, що навіть люди, які лише на мить знаходять шлях до наших сердець і змінюють наші життя, також можуть бути великими. Але що якщо ви заслуговуєте на щось більше? Що якщо Бог готує вас до чогось настільки прекрасного, що перевершує всі ваші очікування?
Вам необхідно зрозуміти і прийняти той факт, що розставання з близьким може бути початком чогось такого, чого Бог не стане вам розкривати, доки ви не будете готові до цього.
Страждати, коли хтось іде, це нормально. Злитися теж нормально. Як і не розуміти. Але, нарешті, ви зустрінете того, хто стане вам не просто уроком, а, швидше, результатом всього того, що ви вже встигли вивчити до цього моменту. І тоді ваша віра в кохання та стосунки знову воскресне.
Ви знову опинитеся на колінах у недільний ранок, але ваш діалог з Богом вже не складатиметься з одних лише питань, бо ваша віра пройшла випробування на міцність. Тепер це буде розмова про вашу вдячність і подяку. Ви будете вдячні Богові за кожне розставання, причини якого раніше не розуміли.
