— Мамо, ну ми ж місяць тому домовилися! Я всім сказав, що буде твоє коронне меню… Марина? Марина не впорається з таким обсягом, ти ж знаєш…

Я чула цю розмову з кухні, де стояла з ганчіркою в руках… Ігор у передпокої зав’язував краватку перед дзеркалом, поклавши телефон перед собою. А я розуміла: ось прямо зараз вона скаже, що не зможе…

Три роки я це чую.

Від самого весілля Валентина Сергіївна пояснює мені, Ігорю, його друзям, сусідам, взагалі всім підряд, що я, звичайно, хороша, освічена, але хазяйка… ніхто.

— Ігорюня, а ти дружині сказав, що у фарш яйце треба додавати? — запитувала вона щоразу після наших недільних обідів, коли я виходила на кухню по чайник. — І хліб розмочити в молоці, тоді котлетки пухкі виходять, пишні такі… А в Мариночки жорсткі якісь…

І я мовчала. Усміхалася. Ігор теж, він взагалі завжди усміхається, коли мама приїжджає, стає якимось слухняним… І мені здавалося, що треба просто перетерпіти, перечекати, не розхитувати човен…

А потім, місяць тому, Ігор оголосив, що хоче відзначити свої тридцять п’ять років удома. Великою компанією. Чоловік двадцять. Друзі, рідня, колеги…

— Мама все приготує, — сказав він тоді так легко, так впевнено. — Вона обожнює, коли я прошу її щось зробити… Це ж мамине свято теж, у певному сенсі!

Навчання машини та штучний інтелект

І тут я випалила:

— Звичайно, Валентина Сергіївна готує геніально… Давай попросимо її зробити все меню! Нехай покаже, як треба…

Ігор на мене так подивився, здивовано, але задоволено. Мовляв, нарешті дружина зрозуміла, хто в домі головний… Визнала авторитет його матусеньки.

Однак запропонувала я це не просто так, просто вже знала, що буде в підсумку. Свою свекруху за ці роки шлюбу я вивчила чудово. Валентина Сергіївна обожнює обіцяти.

Розповідати, як вона віртуозно щось приготує, як усі ахнуть… Але от робити… це ж зовсім інше. У неї завжди знайдеться причина: то тиск, то ноги набрякли, то сусідка захворіла. І треба буде їй допомагати, тобто брати все на себе…

І коли Ігор подзвонив мамі й попросив, я чула навіть на відстані її захоплений вереск:

— Ой, Ігорьку, звичайно! Я таке приготую! Усі пальчики оближуть! Твій улюблений холодець із хріном, салат за моїм особливим рецептом, качку з яблуками, салат «Мімоза» і…

Вона перераховувала хвилин п’ять. Ігор сяяв, а я стояла й думала: ну давай, давай, обіцяй…

Валентина Сергіївна дзвонила щодня перші дні.

Розповідала, де можна купити особливу яловичину для холодцю, які спеції потрібні, як вона замочить качку в особливому маринаді…

— Мариночко, ти там не хвилюйся, — говорила вона мені поблажливо. — Я все зроблю, ти тільки квартиру прибереш гарненько… Пил протри скрізь, а то у вас вічно брудно якось…

— Звісно, Валентино Сергіївно, — відповідала я. — Дуже вам дякую…

Другий тиждень вона дзвонила рідше. І якось… ухильніше, чи що. Ігор питав:

— Мамо, ти качку вже купила? Нам же треба розрахувати порції…

— Куплю, куплю, синочку, не хвилюйся…

Третій тиждень — вона взагалі перестала піднімати тему їжі. Переводила розмову на погоду, на сусідів, на якийсь серіал, який дивилася… Ігор почав нервувати. Я бачила, як він вечорами хмуриться, набирає мамин номер, а потім відкладає телефон…

— Подзвони їй, — сказала я якось. — Уточни про меню…

— Не хочу її смикати, — буркнув він. — Мама завжди все робить в останній момент, але завжди встигає…

Я промовчала.

За тиждень до свята я пішла на базар. Купила все, що Валентина Сергіївна перерахувала телефоном, я навіть записала, щоб не помилитися. Качку. Яловичину і свинячі ніжки для холодцю. Креветки. Картоплю, моркву, горошок…

Готувала я вночі. Ігор їхав у відрядження на три дні, і я три ночі провела на кухні. Для холодцю зварила бульйон, процідила, заморозила окремо м’ясо й окремо бульйон, потім тільки змішати й дати застигнути… Навіть овочі відварила й по вакуумних пакетах розпихала.

А потім я стояла перед відчиненою морозилкою, дивилася на ці акуратні пакети й контейнери, і в мені щось таке тішилося… Решту — салати, нарізки — я зроблю в день свята, це швидко…

Але головне, що б не сталося — я була готова.

А за день до ювілею, що було для мене очікувано, Валентина Сергіївна подзвонила й сказала, що в неї, здається, загострення, ноги набрякають, тиск скаче, вона, звичайно, спробує щось приготувати, але не впевнена…

Навчання машини та штучний інтелект

Ігор зблід. Буквально. Сів на диван, поклав телефон на коліна й сказав:

— Треба все скасовувати… Я подзвоню всім, скажу, що переносимо… Як ми без неї все організуємо?

І тут я спокійно так виступила:

— Не треба нічого скасовувати. Я впораюся сама.

Він подивився на мене з такою… недовірою, чи що. Ні, навіть не з недовірою, зі співчуттям. Мовляв, ти, звичайно, мила, але не вмієш готувати як моя мама.

— Марино, це ж двадцять осіб… Ти не уявляєш, скільки це роботи

— Уявляю, — відповіла я. — Усе буде добре.

Він хотів щось сказати, але я пішла на кухню. Відкрила морозилку. Дістала пакети й контейнери. Розставила їх на столі один за одним… Бульйон для холодцю. М’ясо відварене…

Ігор зайшов на кухню, побачив мої заготовки й остовпів.

— Це… що?

— Це вечеря для твого ювілею, — сказала я. — Качка запікатися буде, холодець я сьогодні зберу й поставлю застигати, салати зроблю свіжі… Усе нормально.

— Ти коли… як…

— Спланувала заздалегідь, — відповіла я.

Він стояв і дивився на мене як на незнайому людину.

День ювілею розпочався з того, що Валентина Сергіївна подзвонила о дев’ятій ранку й слабким голосом повідомила, що зовсім погано почувається, але вона приїде, обов’язково приїде хоча б на годинку підтримати сина…

— Звісно, приїжджайте, — сказала я. — Будемо раді.

Ігор розставляв стільці, протирав келихи…

Він нервував, я бачила. Усе-таки не вірив, що впораюся. Три роки мама втовкмачувала йому, що дружина невмійка… Звичайно, Ігор у цьому був свято впевнений.

М’ясо та морські продукти

Гості почали приходити о шостій. Валентина Сергіївна приїхала о пів на сьому, бліда, у темній сукні, з нафарбованими губами… Сіла в крісло, обмахувалася хусточкою.

— Ох, ледве сиджу… Але як же я могла не приїхати, це ж мій синочок…

Усі співчутливо «ахали».

А я розносила страви. Холодець, змішала бульйон із м’ясом, він застиг ідеально… Качка на великій овальній тарілці, рум’яна, запашна, з ранку томилася в духовці, аж стікала соком… «Олів’є» — я його робила завжди добре, просто раніше мовчала. Виклала гіркою в салатниці, прикрасила креветками й перепелиними яйцями… Салат «Мімоза» шарами…

Гості «ахали» вже по-іншому.

— Марино, це захопливо!

Салати

— Боже, який холодець! Прозорий, як сльоза!

— А качка… Я такої не їла ніколи!

Ігор сидів із відвислою щелепою. Дивився то на страви, то на мене… А Валентина Сергіївна раптом ожила. Порожевіла.

— Ну, я ж не просто так стільки років учила Мариночку! Це все за моїми рецептами… Я їй стільки разів пояснювала, як холодець варити…

Гості закивали. Ігор усміхнувся матері вдячно…

І я зрозуміла — зараз або ніколи.

— Валентино Сергіївно, — сказала неголосно, але всі почули й замовкли. — Це не за вашими рецептами приготовлено. І взагалі, ви підвели свого сина, пообіцявши й не зробивши, як зазвичай. І якби не я, то сьогодні й свята б не було.

— Як ти… Як ти смієш…

— А ось вирішила, що смію. Тому що мене все дістало. Три роки я слухаю, яка я погана хазяйка і нібито ви вчите мене готувати. А самі, вибачте, ви востаннє коли щось робили? Згадайте-но… На минуле свято обіцяли принести свій фірмовий торт — захворіли. На день матері спекти пироги — те саме.

Я не звинувачую вас, може, справді погано почувалися. Але я тут до чого? Мені набридло почуватися невмійкою, тому сьогодні я говорю вам про це прямо в обличчя і перед гостями. І так! У мене чудово вийшло і з готуванням, і з промовою.

Ігор дивився на мене величезними очима. І раптом, я прям побачила це, він згадав. Усі ці свята. Згадав мамині нескінченні обіцянки й такі ж нескінченні відмовки…

А гості мовчали. Валентина Сергіївна сиділа червона, стиснувши губи… А потім встала, взяла сумочку й пішла до виходу.

— Мамо, — Ігор схопився. — Мамо, зачекай…

Вона обернулася у дверях. Подивилася на мене, і в очах у неї було стільки образи…

— Ти маєш рацію, — сказала вона раптом тихо. — Я справді не готую вже років п’ять. Мені ліньки, і я не зобов’язана на вас гарувати.

І вона пішла.

Свято продовжилося, гості їли, пили, говорили компліменти… Але я майже нічого не пам’ятаю. Чоловік зі мною досі не розмовляє. Я сиджу й думаю: а чи правильно я зробила? Чи треба було так жорстко?

💬 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!