“– Борисе, – сказала сваха скривдженим тоном, – ми ж не просилися до вас! Ви самі нас запросили! Ніхто вас за язик не тягнув! – З ввічливості запросили!

“– Борисе, – сказала сваха скривдженим тоном, – ми ж не просилися до вас! Ви самі нас запросили! Ніхто вас за язик не тягнув! – З ввічливості запросили! – Як із ввічливості? – обурився сват. – Ви що, не щиро запрошували? – Щиро, але ж не на два тижні, з функцією – все включено!

Марина стояла на кухні та дивилася на продукти, що залишилися. До від’їзду сватів залишалося три дні, а холодильник уже порожній вдруге за тиждень.

– Борисе, – покликала вона чоловіка, – сходи в крамницю. Потрібно купити м’ясо, молоко, хліб.

– Знову? – здивувався чоловік. – Ми ж купували вчора!

– Учора купували, сьогодні все з’їли. А в нас гості.

Борис зітхнув. Коли пів року тому на весіллі дочки він із ввічливості запросив сватів до Києва, він не думав, що ті сприймуть запрошення серйозно. А тим більше не чекав, що приїдуть утрьох і одразу на два тижні.

– Мариночко, – з’явилася на кухні сваха Надія – а що в нас сьогодні на обід?

– Думаю, гуляш зробити з картоплею.

– Ой, як смачно! Потрібно вже готувати, а то Петя скоро зголодніє.

Петро – молодший син сватів, вісімнадцятирічний хлопець, який приїхав з батьками і їв за трьох.

– Добре, зараз приготую, – погодилася Марина, подумки прикидаючи витрати.

За тиждень перебування гостей сімейний бюджет тріщав по швах. Свати їли багато, з апетитом, не відмовлялися ні від чого. Мало того, щодня хотіли щось новеньке.

– А давайте завтра в ресторан сходимо! – запропонував увечері сват Віктор.

– Давайте, – погодився Борис, не подумавши про те, що платити доведеться йому.

У ресторані свати ні в чому собі не відмовляли, Петро з’їв дві основні страви, а рахунок становив п’ять тисяч гривень.

– Марино, – сказала Надія, влаштовуючись за кухонним столом, – а в театр ми коли підемо?

– В театр? – перепитала господиня.

– Так! Ми ж у культурній столиці! Обов’язково треба в театр сходити!

– Звісно, – відповіла Марина, уявляючи вартість театральних квитків.

– І в Лавру хочеться! І на екскурсію містом!

– Добре.

– І в планетарій! Петя дуже просив!

Марина кивала і рахувала про себе. Театр – дві тисячі мінімум. Лавра – тисячу. Екскурсія – півтори тисячі. Планетарій – півтори тисячі. Разом, це шість тисяч, а то й більше.

– А завтра можна в аквапарк з’їздити? – з’явився на кухні Петро. – Я ніколи в аквапарку не був!

– Можна, – машинально відповіла Марина.

Аквапарк – ще близько трьох тисяч. Плюс дорога туди-назад на таксі – тисяча. Плюс кафе там – дві тисячі мінімум. Разом близько шести тисяч.

– Марино, ти така молодчинка! – Похвалила Надія. – Так нас розважаєш! Ми вдома такого й не бачили!

Вдома вони справді такого не бачили. Віктор працював слюсарем на автобазі, Надія – продавчинею у крамниці. Петро навчався у технікумі. Жили у селищі скромно, заощаджували на всьому.

А тут – двотижнева відпустка класу люкс чужим коштом!

– А можна ще в цирк? – попросив Петро.

– Навіть не знаю, – приречено сказала Марина.

Увечері Борис підраховував витрати й злякався. За тиждень лише на розваги витратили чотирнадцять тисяч гривень. Це при тому, що зазвичай сім’я витрачала на це три тисячі на місяць.

– Марино, – сказав він дружині ввечері, коли лишилися самі в спальні, – а свати не пропонували витрати поділити?

– Не пропонували.

– Слухай, але ж ми не олігархи!

– Але ж ми їх запросили!

– Запросили з ввічливості! На весіллі усі одне одного запрошують!

– Так, ось вони й приїхали.

– І тепер ми повинні їх два тижні утримувати та розважати своїм коштом?

– А як інакше? Не зручно ж просити грошей із гостей.

Борис розумів, що дружина має рацію. Але й витрачати останні заощадження на розваги сватів теж не хотілося.

Наступного дня програма була не менш насиченою. Вранці – Лавра, вдень – обід у кафе, увечері – театр.

– Як цікаво! – захоплювалася Надія. – Петько, фотографуйся скрізь!

Петро фотографувався з виглядом людини, яка вперше побачила цивілізацію.

– А чи можна ще в Маріїнський палац з’їздити? – Запитав він маму.

– Звичайно, можна! – відповіла та. – Марино, завтра в Маріїнський палац поїдемо?

– Поїдемо, – погодилася Марина.

Додому повернулися пізно. Свати вечеряли з апетитом, обговорювали враження, будували плани на завтра.

– А післязавтра можна в Будинок з химерами, – замріяно сказала Надія.

– Марино, а у вас щодня таке цікаве життя? – поцікавився Віктор за вечерею.

– Ні, не щодня, – чесно відповіла господиня.

– А ми вдома тільки працюємо та спимо. Нема коли розважатися.

– Розумію.

– Добре вам у столиці живеться! І зарплати великі, і багато розваг!

– Зарплати не такі вже й великі, – обережно зауважив Борис.

– Та гаразд! – махнув рукою Віктор. – Якщо можете собі дозволити гостей два тижні розважати!

Борис хотів сказати, що не може собі дозволити, але промовчав.

– Я б ще хотів десь розважитися! – Оголосив Петро.

На десятий день перебування сватів Борис зрозумів – так більше не може тривати.

– Марино, – сказав він дружині, – поговорімо з ними про витрати.

– Як поговорити?

– Запропонуємо навпіл платити.

– Не зручно якось.

– А зручно розоритися?

Марина розуміла, що чоловік має рацію. Але, як розпочати таку розмову?

Можливість випала ввечері, коли планували похід в ресторан.

– Друзі, – обережно почав Борис, – а давайте вечерю навпіл оплачувати?

Свати переглянулися з подивом.

– Як навпіл? – не зрозумів Віктор.

– Ну кожен за себе. Або все навпіл.

– А чому? – Здивувалася Надія.

– Ну щоб справедливо було.

– Справедливо? – перервав Віктор. – Але ж ви нас запросили!

– Запросили просто на гостину, а не на повне утримання, – спробував пояснити Борис.

Повисла незграбна тиша.

– Борисе, – сказала Надія скривдженим тоном, – ми ж не просилися до вас! Ви самі нас запросили! Ніхто вас за язик не тягнув!

– З ввічливості запросили!

– Як із ввічливості? – обурився Віктор. – Ви що, не щиро запрошували?

– Щиро, але ж не на два тижні, з функцією – все включено!

– А на скільки тоді?

– На звичайні гості! Прийшли, попили чай, поговорили, розійшлися!

– Ми ж з іншого міста! Не можемо прийти на годину. Ми взяли відпустку спеціально, щоб до вас приїхати на ваше ж запрошення.

– Можна було приїхати на вихідні.

Борис зрозумів – пояснюватися марно. Свати щиро вважали, що запрошення означає повну оплату всіх витрат.

– Добре, – сказав він, – але давайте хоча б ресторан навпіл оплатимо.

– Якщо ми повинні платити, то не йдемо,- образився Віктор.

– Можна вдома повечеряти.

– Борисе, – втрутилася Надія, – якби ми знали, що доведеться самим платити, ми б не поїхали!

– Чому не поїхали?

– Тому що у нас немає таких грошей! Ми думали, коли запросили, значить, частують!

– Частуємо. Але ж не два тижні поспіль у ресторанах!

– Ви ж нас запросили показати місто! Так і сказали, слово в слово!

– Показати місто – не означає все оплачувати!

– А як показати без квитків?

Борис почував себе в безвиході. Логіка сватів була залізною – якщо запросили в гості, то мають розважати та годувати своїм коштом.

– Ми ж не туристи, ми тепер ваші родичі! – Сказав сват.

– Саме тому просимо вас витрати розділити! – відповів Борис.

Борис розумів – домовитись буде не можливо. Свати вважали себе почесними гостями, яких мають розважати безоплатно.

– Борисе! – обурився Віктор. – Це не красиво! Запросити людей і від них відмовлятися!

– Я й не відмовляюсь.

Розмова зайшла в глухий кут. Свати образилися і три дні, що залишилися до від’їзду. провели в демонстративному мовчанні. Їли мало, з хати майже не виходили, на пропозиції погуляти відповідали відмовою.

– Ми не хочемо вас обтяжувати, – говорила Надія.

– Ви нас не обтяжуєте, – намагався згладити конфлікт Борис.

У день від’їзду свати збиралися мовчки та похмуро. Прощалися холодно, дякували мимохідь.

– Дякую за гостинність, – сказав Віктор тоном людини, яку обдурили.

– Будь ласка, – відповів Борис.

На вокзал вони поїхали на таксі своїм коштом. Марина та Борис залишилися одні в порожній квартирі, зі спустошеним гаманцем та розумінням, що більше нікого в гості з ввічливості запрошувати не варто.

Ціна такої гостинності виявилася надто високою не лише у фінансовому сенсі, а й у моральному.

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.”