— Ти справді зараз про це питаєш? При Борисі? — Алла так різко поставила чашку, що кава хлюпнула на блюдце.
Ще хвилину тому ми спокійно сиділи в неї на кухні. Борис привіз сестрі мед від знайомого пасічника, вона запросила нас на каву. Говорили про спеку, про ремонт під’їзду, про дорогі помідори.
А потім Алла нагадала, що до весілля її сина залишилося три тижні.
— Я ж можу розраховувати на брата? — спитала вона. — Сто п’ятдесят тисяч дуже допомогли б Артемові й Лізі.
Я глянула на Бориса. Він утупився в телефон, наче там раптом з’явилося щось надзвичайно важливе.
— Алло, я звертаюся до вас обох, — сказала я. — І питаю спокійно: чому ти вважаєш нормальним просити у нас сто п’ятдесят тисяч? Два роки тому на весілля Катрусі ти подарувала п’ять.
— І що з того? Тоді були важкі часи. А зараз Артемові потрібна допомога. Він мій єдиний син. І Борис, між іншим, його хрещений.
— Я пам’ятаю.
— Тоді навіщо рахуєш чужі гроші?
— Я рахую не чужі, Алло. Я рахую наші.
Борис нарешті підвів очі.
— Валю, годі. Давай удома поговоримо.
— Давай удома.
Я допила каву, подякувала й пішла вдягатися. Борис затримався на кухні. Я вже стояла в коридорі, коли почула голос Алли:
— Братику, це ж не мені! Це дітям на перший внесок. Їм десь жити треба!
Дорогою додому ми мовчали. Я дивилася на запилені липневі дерева за вікном і згадувала, скільки разів уже чула від Алли: «Борисе, допоможи».
Коли вона розлучалася, Борис дав їй гроші на адвоката. Коли Артем готувався до вступу, оплатив чотири місяці занять із репетиторами. Зламалася пральна машина — купив нову й сам привіз.
Я не заперечувала. Алла виховувала сина сама, а рідні, на мою думку, повинні підтримувати одне одного. Тільки з роками я помітила: допомога завжди йде в один бік.
Борис щовесни лагодив сестрі паркан і перекопував грядки. Вона жодного разу не запропонувала посидіти з маленькою Катрусею, навіть коли я буквально падала з ніг.
На дні народження Алла приходила з коробкою цукерок або зефіром. Борисові дарувала шкарпетки. Катрусі здебільшого надсилала коротке привітання в месенджері.
Одного травня, коли доньці виповнився двадцять один рік, Алла запізнилася на годину й принесла пакет із коробкою зефіру. Катруся усміхнулася, подякувала й поставила його на полицю.
А ввечері, коли ми мили посуд, тихо спитала:
— Мамо, а тітка Алла мене взагалі любить?
Я ледь не впустила тарілку.
— Чому ти таке питаєш?
— Вона навіть імені мого хлопця не пам’ятає. Щоразу перепитує.
— Може, просто забуває…
— Про Артема вона нічого не забуває.
Я тоді не знайшла, що відповісти.
А за рік Катруся виходила заміж. Ми готувалися пів року: ресторан, сукня, фотограф, музиканти. Я сама телефонувала родичам.
— Алло, ви з Артемом прийдете? — запитала я.
— Я прийду, а Артем не зможе. У нього відрядження.
На весіллі Алла веселилася, танцювала, а перед від’їздом простягнула племінниці конверт.
— Катрусю, вибач, що небагато. Часи зараз важкі, сама розумієш.
У конверті було п’ять тисяч гривень. Донька показала мені не для того, щоб поскаржитися: вона записувала всі подарунки в зошит, аби знати, як потім віддячити.
Я нічого не сказала. Хоча бачила в соцмережах, що того самого місяця Алла купила собі телефон за шістдесят тисяч.
При цьому Артема ми ніколи не обділяли. На випускний я подарувала йому двадцять тисяч і шкіряну сумку для документів, Борис додав від себе. На кожен день народження передавали конверт і ще якусь річ.
Артем завжди телефонував.
— Тітонько Валю, дякую! Светр саме такий, як я хотів.
Або:
— Дядьку Борю, сумка просто клас. Ви мене розбалували!
Хороший хлопець. Щирий. Тому, коли він зібрався одружуватися, ми зраділи й одразу почали думати про подарунок.
А тоді Алла написала в сімейний чат, що весілля буде скромним, але молоді збирають на перший внесок за квартиру.
«Від найближчої рідні заведено дарувати істотно. Ми ж не колеги з роботи», — додала вона.
Борисові написала окремо:
«Я розраховую, що ви з Валентиною дасте сто п’ятдесят тисяч. Ти ж хрещений батько. Це святе!»
Я випадково побачила повідомлення на екрані його телефона. Борис відповів: «Мені треба поговорити з Валентиною».
Того вечора він довго крутив виделку в руках, а потім обережно почав:
— Валю, ти бачила, що Алла написала?
— Бачила.
— Може, допоможемо? Артем хороший хлопець. Їм із Лізою справді потрібне житло.
— Сто п’ятдесят тисяч, Борисе?
— Ну… можна взяти із заощаджень. Там якраз стільки є.
Я поставила перед ним вечерю.
— Ти про гроші на ванну?
— Ванна почекає.
— Вона вже два роки чекає! Плитка відпадає, Борисе. До ванної чекала кухня. А ще раніше — наша машина, бо ти позичив Аллі на ремонт її автомобіля.
— Ну, позичив…
— Вона повернула?
Він мовчав.
— Я люблю Артема, ти знаєш. Але ми збирали ці гроші три роки. І ти пропонуєш віддати все?
— Алла сама його виховувала.
— Ми їй допомагали. І ще допоможемо, але не такою ціною.
— У неї тоді, на Катрусиному весіллі, грошей не було.
— На телефон за шістдесят тисяч були.
Борис відсунув тарілку.
— Ти хочеш, щоб я відмовив сестрі?
— Я хочу, щоб ти подумав і про нашу сім’ю теж.
Він болісно скривився. Відмовляти Аллі Борис ніколи не вмів. Між ними було шість років різниці, і він усе життя почувався відповідальним за молодшу сестру. До того ж перед смертю їхня мати попросила його:
— Борисе, піклуйся про Аллу.
Він і піклувався. Іноді мені здавалося, що Алла давно навчилася користуватися цією обіцянкою.
Наступного дня вона зателефонувала мені.
— Валентино, привіт. Хотіла поговорити про весілля.
— Слухаю.
— Артемові з Лізою потрібна квартира. Зарплати в них невеликі. Хто допоможе, як не рідні?
— Алло, а коли Катруся виходила заміж, ти подарувала їй п’ять тисяч.
— Знову ти про це! Я ж пояснила: у мене тоді були важкі часи!
— У нас теж не зайвих сто п’ятдесят тисяч. Ми на ремонт збираємо.
— Ремонт почекає. А весілля раз у житті!
— У Катрусі теж було раз у житті.
Алла замовкла, а потім заговорила ображеним голосом:
— Я так і знала. Тобі для племінника шкода. Борис би дав, якби не ти.
— Не треба так. Я кажу про суму, яку ти просиш.
— І що ж із нею не так?
— Це нахабство, Алло.
У слухавці стало тихо.
— Я поговорю з братом, — нарешті сказала вона. — Без тебе.
— Говори.
Я поклала слухавку й сіла в коридорі. З вітальні долинав футбольний коментар. Борис дивився матч і ще не знав, що зараз почнеться.
Я знала. Алла плакатиме, згадуватиме матір, нагадуватиме про обіцянку. А Борис слухатиме й почуватиметься винним.
Я пішла до спальні, дістала з комода Катрусин весільний зошит і розгорнула потрібну сторінку: «Алла Петрівна, конверт, 5 000 грн». Поруч я колись дописала: «Сказала, що важкі часи».
Поклала зошит на тумбочку й згадала саму Ніну Василівну.
За рік до смерті свекруха сиділа в нас на кухні й пила чай із варенням. Напередодні Борис знову дав Аллі гроші — на зимові чоботи, хоча в нас на дачі протікав дах.
— Борис у мене надто м’який, — сказала тоді Ніна Василівна. — Увесь у батька. Той теж слова «ні» не знав.
Я зітхнула:
— Він не може Аллі відмовити.
— А ти його тримай міцніше, Валю. Бо вона йому на шию сяде.
— Ніно Василівно, це ж ваша донька.
— Тому й кажу. Я свою Аллу добре знаю.
Я ніколи не переказувала цієї розмови Борисові. Не хотіла використовувати слова його матері в сімейних суперечках.
Телефон задзвонив саме тоді, коли я повернулася на кухню. Борис говорив із сестрою довго. Я чула лише уривки:
— Алло, ну почекай…
— Я все розумію.
— Давай я подумаю.
Коли він нарешті зайшов до спальні, вигляд у нього був виснажений.
— Вона плаче, — сказав він і сів на край ліжка.
— Знаю.
— Каже, мама б нас не схвалила.
Я взяла зошит і поклала йому на коліна.
— Прочитай.
Він подивився на запис.
— І що це означає?
— Катруся теж твоя донька, Борисе. Алла дала їй п’ять тисяч, і ми нічого не сказали. А тепер просить у нас сто п’ятдесят. Усі наші заощадження.
Він довго дивився на сторінку, потім закрив зошит.
— Що ти пропонуєш?
— Подарувати Артему щось гарне. Від душі. Але не віддавати всі гроші на ванну.
— Алла образиться.
— Вона ображається щоразу, коли не отримує бажаного. Але ж ми не можемо через це постійно відкладати власне життя.
Борис ліг обличчям до стіни. Я вимкнула світло. Ми ще довго не спали, але більше не сперечалися.
Вранці я зварила каву. Борис вийшов на кухню неголений, сонний, сів за стіл.
— Я сьогодні поїду куплю подарунок, — сказала я.
Він кивнув.
— Добре.
У торговому центрі я обрала білий сервіз із тонкою сірою облямівкою та набір добрих каструль. Усе разом коштувало п’ятнадцять тисяч. Попросила загорнути коробки, а вдома написала листівку:
«Дорогі Артеме і Лізо! Нехай у вашому домі завжди буде затишно, смачно і весело. Любимо вас. Тітка Валя і дядько Борис».
У конверт поклала двадцять тисяч.
Борис побачив пакунки в передпокої.
— Це на весілля?
— Так. Сервіз і каструлі.
— А гроші?
— Двадцять тисяч у конверті.
Він потер потилицю.
— Алла буде скаженіти.
— Знаю.
Борис більше нічого не сказав і за заощадженнями не поліз.
Весілля святкували в невеликому кафе. Артем у костюмі здавався зовсім дорослим, хоча трохи розгублено поправляв краватку. Ліза тримала його за руку й усміхалася.
Я обійняла племінника, поцілувала наречену й простягнула пакунки.
— Це вам на нову кухню. Каструлі важкі, зате добрі.
— Тітонько Валю, дякуємо! — Артем міцно мене обійняв.
Ліза зазирнула в коробку.
— Ой, який гарний сервіз! Артеме, дивись!
— Ага, тепер доведеться вчитися гарно сервірувати стіл, — засміявся він.
Алла стояла поруч і мовчки дивилася на конверт.
Увесь вечір вона мене уникала. А коли гості почали розходитися, перехопила Бориса біля гардероба. Я була за кілька кроків і все почула.
— Борисе, ти жартуєш? Двадцять тисяч? Я просила сто п’ятдесят!
— Алло, ми ще посуд подарували. І в конверті нормальна сума.
— Людмила з чоловіком дали тридцять, а ви двадцять! Ти ж мій брат!
Я підійшла ближче.
— Алло, досить. Ти подарувала Катрусі п’ять тисяч, і ми не влаштовували сцен. Артему ми дали вчетверо більше, ще й купили посуд. Якщо тобі цього мало, мені шкода.
Вона подивилася на брата.
— Борисе, ти так це залишиш?
Він помовчав. Я вже приготувалася почути: «Валю, не треба». Але Борис став поруч зі мною.
— Алло, Валя має рацію.
Сестра розвернулася й пішла до зали.
Ми вийшли надвір. Борис сів за кермо, але не заводив машину.
— Вона ж моя сестра, — сказав він нарешті.
— Я знаю. І я не хочу, щоб ви сварилися.
— Вона тепер довго не пробачить.
— Можливо. Але ми нічого поганого їй не зробили.
Він кивнув і повернув ключ.
Алла не телефонувала цілий тиждень. Потім подзвонила Борисові й говорила з ним хвилин сорок. Увечері він сам розповів:
— Каже, ми її принизили перед гостями.
— Чим? Тим, що привітали молодих і подарували подарунок?
— Каже, всі бачили, який тонкий конверт.
— Нехай говорить.
Борис сів навпроти мене й довго мовчав.
— Я більше не переказуватиму їй гроші щомісяця.
Я підвела голову. Останні два роки він надсилав Аллі по п’ять тисяч гривень «про всяк випадок». Я знала, але чекала, поки він сам вирішить, чи хоче це продовжувати.
— Ти впевнений?
— Так. Якщо в неї колись буде справжня біда, допоможу. Але просто так — більше ні.
— Це твоє рішення.
— Моє, — твердо сказав він.
За десять днів після весілля мені зателефонував Артем. Я саме мила посуд, поспіхом витерла руки й узяла слухавку.
— Тітонько Валентино, добрий вечір! Ми з Лізою хотіли вам подякувати. Сервіз чудовий. А в каструлі вона вже борщ зварила!
На тлі я почула Лізин голос:
— Скажи, що дуже смачний!
— Каже, щоб я передав: дуже смачний, — засміявся Артем.
— Передай їй, що я не сумнівалася. Користуйтеся на здоров’я.
Він трохи помовчав.
— Тітонько, мама розповіла, що просила у вас сто п’ятдесят тисяч. Я не знав. Мені дуже соромно.
— Артеме, ти тут ні до чого.
— Я б ніколи не дозволив їй таке просити. Ви з дядьком Борисом і так завжди мені допомагали. Я все пам’ятаю.
— Сину, не муч себе. Ви з Лізою щасливі?
— Щасливі.
— Ну от. Нам цього достатньо.
Алла сердилася ще довго. Не писала в сімейний чат, не приходила в гості. Борис кілька разів телефонував їй сам, але розмови виходили короткими. Я не втручалася.
А наприкінці листопада в чаті з’явилося її повідомлення:
«А що даруємо дітям на Новий рік? Може, скинемося на щось спільне?»
Я відповіла:
«Давай обговоримо».
Ми обговорили. Без натяків і докорів.
Тридцять першого грудня Алла прийшла до нас із мандаринами, пляшкою шампанського та згортком у золотому папері. Катруся саме приїхала на свята.
— Катрусю, це тобі, — сказала Алла, простягаючи згорток. — Давно хотіла подарувати, та все якось не виходило.
Донька розгорнула папір. Усередині лежав м’який рожевий кашеміровий шарф.
— Тітонько, який гарний! Дякую.
Катруся обійняла її. Алла на мить розгубилася, а потім обійняла у відповідь.
— Ну що, — сказала вона, відступивши й поправляючи волосся, — де там ваше олів’є? Я вже страшенно голодна.
— Зараз поставлю ще одну тарілку, — усміхнулася я.
Борис розливав шампанське. Катруся намотала шарф на шию, покрутилася перед дзеркалом і так, не знімаючи його, сіла за святковий стіл.