— Борисе, я розраховую, що ви з Валентиною дасте сто п’ятдесят тисяч. Це Артему на перший внесок. Ти ж хрещений батько. Це святе!

— Ти справді зараз про це питаєш? При Борисі? — Алла так різко поставила чашку, що кава хлюпнула на блюдце.

Ще хвилину тому ми спокійно сиділи в неї на кухні. Борис привіз сестрі мед від знайомого пасічника, вона запросила нас на каву. Говорили про спеку, про ремонт під’їзду, про дорогі помідори.

А потім Алла нагадала, що до весілля її сина залишилося три тижні.

— Я ж можу розраховувати на брата? — спитала вона. — Сто п’ятдесят тисяч дуже допомогли б Артемові й Лізі.

Я глянула на Бориса. Він утупився в телефон, наче там раптом з’явилося щось надзвичайно важливе.

— Алло, я звертаюся до вас обох, — сказала я. — І питаю спокійно: чому ти вважаєш нормальним просити у нас сто п’ятдесят тисяч? Два роки тому на весілля Катрусі ти подарувала п’ять.

— І що з того? Тоді були важкі часи. А зараз Артемові потрібна допомога. Він мій єдиний син. І Борис, між іншим, його хрещений.

— Я пам’ятаю.

— Тоді навіщо рахуєш чужі гроші?

— Я рахую не чужі, Алло. Я рахую наші.

Борис нарешті підвів очі.

— Валю, годі. Давай удома поговоримо.

— Давай удома.

Я допила каву, подякувала й пішла вдягатися. Борис затримався на кухні. Я вже стояла в коридорі, коли почула голос Алли:

— Братику, це ж не мені! Це дітям на перший внесок. Їм десь жити треба!

Дорогою додому ми мовчали. Я дивилася на запилені липневі дерева за вікном і згадувала, скільки разів уже чула від Алли: «Борисе, допоможи».

Коли вона розлучалася, Борис дав їй гроші на адвоката. Коли Артем готувався до вступу, оплатив чотири місяці занять із репетиторами. Зламалася пральна машина — купив нову й сам привіз.

Я не заперечувала. Алла виховувала сина сама, а рідні, на мою думку, повинні підтримувати одне одного. Тільки з роками я помітила: допомога завжди йде в один бік.

Борис щовесни лагодив сестрі паркан і перекопував грядки. Вона жодного разу не запропонувала посидіти з маленькою Катрусею, навіть коли я буквально падала з ніг.

На дні народження Алла приходила з коробкою цукерок або зефіром. Борисові дарувала шкарпетки. Катрусі здебільшого надсилала коротке привітання в месенджері.

Одного травня, коли доньці виповнився двадцять один рік, Алла запізнилася на годину й принесла пакет із коробкою зефіру. Катруся усміхнулася, подякувала й поставила його на полицю.

А ввечері, коли ми мили посуд, тихо спитала:

— Мамо, а тітка Алла мене взагалі любить?

Я ледь не впустила тарілку.

— Чому ти таке питаєш?

— Вона навіть імені мого хлопця не пам’ятає. Щоразу перепитує.

— Може, просто забуває…

— Про Артема вона нічого не забуває.

Я тоді не знайшла, що відповісти.

А за рік Катруся виходила заміж. Ми готувалися пів року: ресторан, сукня, фотограф, музиканти. Я сама телефонувала родичам.

— Алло, ви з Артемом прийдете? — запитала я.

— Я прийду, а Артем не зможе. У нього відрядження.

На весіллі Алла веселилася, танцювала, а перед від’їздом простягнула племінниці конверт.

— Катрусю, вибач, що небагато. Часи зараз важкі, сама розумієш.

У конверті було п’ять тисяч гривень. Донька показала мені не для того, щоб поскаржитися: вона записувала всі подарунки в зошит, аби знати, як потім віддячити.

Я нічого не сказала. Хоча бачила в соцмережах, що того самого місяця Алла купила собі телефон за шістдесят тисяч.

При цьому Артема ми ніколи не обділяли. На випускний я подарувала йому двадцять тисяч і шкіряну сумку для документів, Борис додав від себе. На кожен день народження передавали конверт і ще якусь річ.

Артем завжди телефонував.

— Тітонько Валю, дякую! Светр саме такий, як я хотів.

Або:

— Дядьку Борю, сумка просто клас. Ви мене розбалували!

Хороший хлопець. Щирий. Тому, коли він зібрався одружуватися, ми зраділи й одразу почали думати про подарунок.

А тоді Алла написала в сімейний чат, що весілля буде скромним, але молоді збирають на перший внесок за квартиру.

«Від найближчої рідні заведено дарувати істотно. Ми ж не колеги з роботи», — додала вона.

Борисові написала окремо:

«Я розраховую, що ви з Валентиною дасте сто п’ятдесят тисяч. Ти ж хрещений батько. Це святе!»

Я випадково побачила повідомлення на екрані його телефона. Борис відповів: «Мені треба поговорити з Валентиною».

Того вечора він довго крутив виделку в руках, а потім обережно почав:

— Валю, ти бачила, що Алла написала?

— Бачила.

— Може, допоможемо? Артем хороший хлопець. Їм із Лізою справді потрібне житло.

— Сто п’ятдесят тисяч, Борисе?

— Ну… можна взяти із заощаджень. Там якраз стільки є.

Я поставила перед ним вечерю.

— Ти про гроші на ванну?

— Ванна почекає.

— Вона вже два роки чекає! Плитка відпадає, Борисе. До ванної чекала кухня. А ще раніше — наша машина, бо ти позичив Аллі на ремонт її автомобіля.

— Ну, позичив…

— Вона повернула?

Він мовчав.

— Я люблю Артема, ти знаєш. Але ми збирали ці гроші три роки. І ти пропонуєш віддати все?

— Алла сама його виховувала.

— Ми їй допомагали. І ще допоможемо, але не такою ціною.

— У неї тоді, на Катрусиному весіллі, грошей не було.

— На телефон за шістдесят тисяч були.

Борис відсунув тарілку.

— Ти хочеш, щоб я відмовив сестрі?

— Я хочу, щоб ти подумав і про нашу сім’ю теж.

Він болісно скривився. Відмовляти Аллі Борис ніколи не вмів. Між ними було шість років різниці, і він усе життя почувався відповідальним за молодшу сестру. До того ж перед смертю їхня мати попросила його:

— Борисе, піклуйся про Аллу.

Він і піклувався. Іноді мені здавалося, що Алла давно навчилася користуватися цією обіцянкою.

Наступного дня вона зателефонувала мені.

— Валентино, привіт. Хотіла поговорити про весілля.

— Слухаю.

— Артемові з Лізою потрібна квартира. Зарплати в них невеликі. Хто допоможе, як не рідні?

— Алло, а коли Катруся виходила заміж, ти подарувала їй п’ять тисяч.

— Знову ти про це! Я ж пояснила: у мене тоді були важкі часи!

— У нас теж не зайвих сто п’ятдесят тисяч. Ми на ремонт збираємо.

— Ремонт почекає. А весілля раз у житті!

— У Катрусі теж було раз у житті.

Алла замовкла, а потім заговорила ображеним голосом:

— Я так і знала. Тобі для племінника шкода. Борис би дав, якби не ти.

— Не треба так. Я кажу про суму, яку ти просиш.

— І що ж із нею не так?

— Це нахабство, Алло.

У слухавці стало тихо.

— Я поговорю з братом, — нарешті сказала вона. — Без тебе.

— Говори.

Я поклала слухавку й сіла в коридорі. З вітальні долинав футбольний коментар. Борис дивився матч і ще не знав, що зараз почнеться.

Я знала. Алла плакатиме, згадуватиме матір, нагадуватиме про обіцянку. А Борис слухатиме й почуватиметься винним.

Я пішла до спальні, дістала з комода Катрусин весільний зошит і розгорнула потрібну сторінку: «Алла Петрівна, конверт, 5 000 грн». Поруч я колись дописала: «Сказала, що важкі часи».

Поклала зошит на тумбочку й згадала саму Ніну Василівну.

За рік до смерті свекруха сиділа в нас на кухні й пила чай із варенням. Напередодні Борис знову дав Аллі гроші — на зимові чоботи, хоча в нас на дачі протікав дах.

— Борис у мене надто м’який, — сказала тоді Ніна Василівна. — Увесь у батька. Той теж слова «ні» не знав.

Я зітхнула:

— Він не може Аллі відмовити.

— А ти його тримай міцніше, Валю. Бо вона йому на шию сяде.

— Ніно Василівно, це ж ваша донька.

— Тому й кажу. Я свою Аллу добре знаю.

Я ніколи не переказувала цієї розмови Борисові. Не хотіла використовувати слова його матері в сімейних суперечках.

Телефон задзвонив саме тоді, коли я повернулася на кухню. Борис говорив із сестрою довго. Я чула лише уривки:

— Алло, ну почекай…

— Я все розумію.

— Давай я подумаю.

Коли він нарешті зайшов до спальні, вигляд у нього був виснажений.

— Вона плаче, — сказав він і сів на край ліжка.

— Знаю.

— Каже, мама б нас не схвалила.

Я взяла зошит і поклала йому на коліна.

— Прочитай.

Він подивився на запис.

— І що це означає?

— Катруся теж твоя донька, Борисе. Алла дала їй п’ять тисяч, і ми нічого не сказали. А тепер просить у нас сто п’ятдесят. Усі наші заощадження.

Він довго дивився на сторінку, потім закрив зошит.

— Що ти пропонуєш?

— Подарувати Артему щось гарне. Від душі. Але не віддавати всі гроші на ванну.

— Алла образиться.

— Вона ображається щоразу, коли не отримує бажаного. Але ж ми не можемо через це постійно відкладати власне життя.

Борис ліг обличчям до стіни. Я вимкнула світло. Ми ще довго не спали, але більше не сперечалися.

Вранці я зварила каву. Борис вийшов на кухню неголений, сонний, сів за стіл.

— Я сьогодні поїду куплю подарунок, — сказала я.

Він кивнув.

— Добре.

У торговому центрі я обрала білий сервіз із тонкою сірою облямівкою та набір добрих каструль. Усе разом коштувало п’ятнадцять тисяч. Попросила загорнути коробки, а вдома написала листівку:

«Дорогі Артеме і Лізо! Нехай у вашому домі завжди буде затишно, смачно і весело. Любимо вас. Тітка Валя і дядько Борис».

У конверт поклала двадцять тисяч.

Борис побачив пакунки в передпокої.

— Це на весілля?

— Так. Сервіз і каструлі.

— А гроші?

— Двадцять тисяч у конверті.

Він потер потилицю.

— Алла буде скаженіти.

— Знаю.

Борис більше нічого не сказав і за заощадженнями не поліз.

Весілля святкували в невеликому кафе. Артем у костюмі здавався зовсім дорослим, хоча трохи розгублено поправляв краватку. Ліза тримала його за руку й усміхалася.

Я обійняла племінника, поцілувала наречену й простягнула пакунки.

— Це вам на нову кухню. Каструлі важкі, зате добрі.

— Тітонько Валю, дякуємо! — Артем міцно мене обійняв.

Ліза зазирнула в коробку.

— Ой, який гарний сервіз! Артеме, дивись!

— Ага, тепер доведеться вчитися гарно сервірувати стіл, — засміявся він.

Алла стояла поруч і мовчки дивилася на конверт.

Увесь вечір вона мене уникала. А коли гості почали розходитися, перехопила Бориса біля гардероба. Я була за кілька кроків і все почула.

— Борисе, ти жартуєш? Двадцять тисяч? Я просила сто п’ятдесят!

— Алло, ми ще посуд подарували. І в конверті нормальна сума.

— Людмила з чоловіком дали тридцять, а ви двадцять! Ти ж мій брат!

Я підійшла ближче.

— Алло, досить. Ти подарувала Катрусі п’ять тисяч, і ми не влаштовували сцен. Артему ми дали вчетверо більше, ще й купили посуд. Якщо тобі цього мало, мені шкода.

Вона подивилася на брата.

— Борисе, ти так це залишиш?

Він помовчав. Я вже приготувалася почути: «Валю, не треба». Але Борис став поруч зі мною.

— Алло, Валя має рацію.

Сестра розвернулася й пішла до зали.

Ми вийшли надвір. Борис сів за кермо, але не заводив машину.

— Вона ж моя сестра, — сказав він нарешті.

— Я знаю. І я не хочу, щоб ви сварилися.

— Вона тепер довго не пробачить.

— Можливо. Але ми нічого поганого їй не зробили.

Він кивнув і повернув ключ.

Алла не телефонувала цілий тиждень. Потім подзвонила Борисові й говорила з ним хвилин сорок. Увечері він сам розповів:

— Каже, ми її принизили перед гостями.

— Чим? Тим, що привітали молодих і подарували подарунок?

— Каже, всі бачили, який тонкий конверт.

— Нехай говорить.

Борис сів навпроти мене й довго мовчав.

— Я більше не переказуватиму їй гроші щомісяця.

Я підвела голову. Останні два роки він надсилав Аллі по п’ять тисяч гривень «про всяк випадок». Я знала, але чекала, поки він сам вирішить, чи хоче це продовжувати.

— Ти впевнений?

— Так. Якщо в неї колись буде справжня біда, допоможу. Але просто так — більше ні.

— Це твоє рішення.

— Моє, — твердо сказав він.

За десять днів після весілля мені зателефонував Артем. Я саме мила посуд, поспіхом витерла руки й узяла слухавку.

— Тітонько Валентино, добрий вечір! Ми з Лізою хотіли вам подякувати. Сервіз чудовий. А в каструлі вона вже борщ зварила!

На тлі я почула Лізин голос:

— Скажи, що дуже смачний!

— Каже, щоб я передав: дуже смачний, — засміявся Артем.

— Передай їй, що я не сумнівалася. Користуйтеся на здоров’я.

Він трохи помовчав.

— Тітонько, мама розповіла, що просила у вас сто п’ятдесят тисяч. Я не знав. Мені дуже соромно.

— Артеме, ти тут ні до чого.

— Я б ніколи не дозволив їй таке просити. Ви з дядьком Борисом і так завжди мені допомагали. Я все пам’ятаю.

— Сину, не муч себе. Ви з Лізою щасливі?

— Щасливі.

— Ну от. Нам цього достатньо.

Алла сердилася ще довго. Не писала в сімейний чат, не приходила в гості. Борис кілька разів телефонував їй сам, але розмови виходили короткими. Я не втручалася.

А наприкінці листопада в чаті з’явилося її повідомлення:

«А що даруємо дітям на Новий рік? Може, скинемося на щось спільне?»

Я відповіла:

«Давай обговоримо».

Ми обговорили. Без натяків і докорів.

Тридцять першого грудня Алла прийшла до нас із мандаринами, пляшкою шампанського та згортком у золотому папері. Катруся саме приїхала на свята.

— Катрусю, це тобі, — сказала Алла, простягаючи згорток. — Давно хотіла подарувати, та все якось не виходило.

Донька розгорнула папір. Усередині лежав м’який рожевий кашеміровий шарф.

— Тітонько, який гарний! Дякую.

Катруся обійняла її. Алла на мить розгубилася, а потім обійняла у відповідь.

— Ну що, — сказала вона, відступивши й поправляючи волосся, — де там ваше олів’є? Я вже страшенно голодна.

— Зараз поставлю ще одну тарілку, — усміхнулася я.

Борис розливав шампанське. Катруся намотала шарф на шию, покрутилася перед дзеркалом і так, не знімаючи його, сіла за святковий стіл.

Залишити коментар