Я думала, що вісімнадцять років тому витягла щасливий білет – з Борисом я познайомилася на роботі.

Молодий чоловік мені одразу сподобався, із залицянням затягувати не стали, Боря мені практично одразу зробив пропозицію.

Весілля зіграли скромне, вирішили не витрачатися на пишну урочистість. Відразу після розпису я перевезла свої речі у квартиру до свекрухи, Алевтини Станіславівні. Та, до речі, від вибору сина була не в захваті.

Три роки ми жили усі разом. Я від свекрухи витерпіла багато гидот. Великої праці мені варто було вмовити чоловіка з’їхати:

– Нам треба жити окремо, – пояснювала я чоловіку, – Христина маленька, вона твоїй мамі заважає. Це видно, Борю! Ну скільки ми тут квартируватимемо? Давай думати про щось своє!

– Ти перебільшуєш, Марино, – відмахувався Борис, якому дуже не хотілося витрачати зайві гроші на оренду окремого житла, – чого ти в’їлася на матір?

– Вона через вік скандалить, сумно їй просто. Навіщо звідси з’їжджати? Мама не вічна, їй допомога наша потрібна!

– У неї крім тебе, Борю, ще дві дочки є! Які, до речі, також від мене не в захваті. – Твоя старша сестричка мені нещодавно сказала, що я – проживала, яка добре влаштувалася на чужій території!

– Набридло мені, Борю! Чому я маю вислуховувати образи? З’їжджаймо!

Борис на мої умовляння все ж таки піддався, чоловік винайняв окрему квартиру і перевіз нас туди.

Алевтина Станіславівна зраділа: нарешті ненависна невістка перестане мелькати перед очима, та діяти їй на нерви.

До покупки свого житла ми йшли довго. Коли дочці виповнилося два роки, я вийшла на роботу. Христину я залишала зі своєю мамою.

З проханнями доглянути дівчинку, до свекрухи не чіплялася, знала, що Алевтині Станіславівні турбота про власну онучку буде тягарем.

Христину свекруха не любила, бо вона і зовнішністю, і характером у мене. Старші сестри Бориса дівчинку теж своєю увагою не балували.

Власним житлом ми охазяйнувалися лише шість років тому, не без допомоги моїх батьків – вони продали дачу, щоб допомогти мені закрити іпотеку.

Весь цей час я з родичами чоловіка намагалася не контактувати. Алевтина Станіславівна захворіла зненацька, з кожним днем ​​її стан погіршувався.

Пів року тому жінка зовсім лягла. Борис взяв на себе фінансову сторону: купував матері ліки, продукти, возив в лікарні.

Я теж свій внесок вносила – іноді купувала свекрусі нові речі, у вихідні готувала для неї їжу, не протестувала, коли Боря на мої гроші щось для матері купував.

Сестри Борі по черзі матір доглядали, не забуваючи при цьому дорікнути мені в черствості.

– А що ж, Борю, твоя дружина носа сюди не каже? – цікавилася старша, Валентина, – хоч раз прийшла б заради пристойності, матір би провідала! Вона що, мало хорошого для вас зробила?

– Валю, годі, – смикав сестру Борис, – не починай скандалу! Марина щомісяця зі своєї зарплати гроші на маму дає, коли, може, готує для неї.

– Доглядати її моя дружина в жодному разі не може, працює позмінно, добу через добу. Ти сама чудово знаєш!

– Та що ваші гроші, – відмахувалася Валентина, – мамі турбота потрібна, увага, присутність рідних людей поряд! – Щось я в тебе, Борю, особливого бажання тягати з-під мами судно не бачу!

– Приїдеш, сунеш нам з Оленою пакети, посидиш пів години біля мами і їдеш. І це ти називаєш турботою?

Алевтина Станіславівна і раніше була жінкою сварливою, а тепер взагалі стала нестерпною. І синові, і дочкам Алевтина Станіславівна постійно висловлювала претензії.

– Валько, іди сюди! Ось це у тарілці що? Суп? А ти сама його куштувала? То покуштуй! Це варево навіть собака твоя жерти не стане!

– Звичайно, ти псину свою дорогим кормом напихаєш, а матері можна і помиї посьорбати! – Забери негайно від мене цю гидоту, доки я тобі на голову її не вилила!

– Лєнка, а ну йди сюди! Наволочка чим смердить? Ні, вона саме смердить! Я вчора попросила тебе поміняти постільну білизну, ти брудну постелила, чи що?

– Господи, за що мені ці муки! Допоможи мені пересісти в крісло і поміняй білизну!

– Борю, а чому ліки зовсім не ті, що я просила? А я говорю, що не ті! На матері економиш, дешеву заміну десь у переході у торгашів купуєш, не хочеш, щоб я на ноги встала?

– Ну, зрозуміло, іншого від вас я й не чекала! Перестаньте до мене ходити, дайте мені піти спокійно на той світ!

Олени та Валентини вистачило ненадовго. Спочатку доглядати матір відмовилася старша сестра. Валя зателефонувала Борі й заявила:

– Справляйтеся тепер без мене. Я втомилася! Вона мені всі мізки проїла за кілька місяців! – Щоб я не зробила, все не так. Постійно претензії, образи, посудом кидається, виделку нещодавно в мене запустила! Все, я руки вмиваю!

За місяць не витримала й Олена. Борі вона сказала приблизно те саме, що й старша сестра:

– Твоя черга доглядати за матір’ю. Ми з Валькою свій дочірній обов’язок виконали. Бо добре ти влаштувався!

– Приїде двічі на тиждень на пів години, а ми цілодобово поряд з матір’ю сидимо! – Вальці з роботи довелося звільнитися задля цього. Давай, твоя черга тепер!

– Стривай, Олено, – обурився Борис, – та не можу я доглядати матір. Та це ж не правильно! Я ж чоловік, а її переодягати, купати треба! Скиньмося, і доглядальницю їй наймемо? Тисячі три-чотири з кожного на місяць виходитиме.

– Ага, зараз! – Розлютилася Олена, – звідки в мене таким грошам взятися? Ти чудово знаєш, що я одна дітей тягну, від Василя ніякого толку немає.

– Як розлучилися, він жодного разу у квартирі моїй не з’явився, і жодної гривні своїм синам не дав!Валька теж не працює, сидить на шиї у чоловіка, а Серьога таким станом речей дуже незадоволений!

– Сам, братику, сам! У тебе є дружина, вона – жінка, от нехай вона матір і доглядає!

Боря знав, що до Марини з цим питанням краще не підходити. Дружина його матері так і не пробачила однієї витівки – стільки років минуло, а Марина досі на свекруху тримала образу.

Коли Христині було чотири роки, Марина потрапила в лікарню. Борис був у відрядженні, батьки жінки поїхали з міста на похорон до далекого родича, залишити дитину на ніч Марині не було з ким.

Тому вона один раз звернулася за допомогою до свекрухи:

– Алевтино Станіславівно, завтра приїде моя мама, я ніяк із лікарні не можу вирватися, не відпускають. Христина у сусідки. – Алевтино Станіславівно, можна донька у вас переночує? Мама вранці її забере.

– Пожила спокійно, – почала обурюватись Алевтина Станіславівна, – а що, більше попросити нема кого? У тебе немає подруг?

– Ну ось така ситуація сталася, Алевтино Станіславівно! Я телефонувала всім, кому тільки можна, ніхто не може. Будь ласка, заберіть Христинку на ніч, сусідка на роботу йде, одна дитина залишиться!

Алевтина Станіславівна погодилася дати притулок онуці, але з однією умовою: з квартири вона нікуди не вийде, Христину до неї повинен хтось привезти.

Тільки пізніше Марина дізналася, що любляча бабуся чотирирічній дитині давала ліки для сну – пігулки, які лікар прописав їй від безсоння.

Марина почала з’ясовувати стосунки зі свекрухою, а Алевтина Станіславівна їй сказала:

– Кричала вона до півночі, тебе вимагала! Мені що ж, спати не треба було? Я теж хочу відпочивати.

– Чверть пігулки, і через п’ятнадцять хвилин глибокий, здоровий сон! Дякую скажи, що я взагалі дочці твоїй дала притулок. Невдячна!

Як і очікував Борис, Марина відмовилася ставати безплатною доглядальницею для свекрухи:

– Ми не порозуміємося, Борю. Вона мене ненавидить! Навіщо зайвий раз доводити до білого жару літню, хвору людину?

– Та і я не можу доглядати Алевтину Станіславівну, бо графік ненормований. Потрібно шукати інший вихід.

– Який? – розлютився Борис. – Я Лєнці з Валькою запропонував доглядальницю для матері найняти, а вони відмовилися! Сказали, що три-чотири тисячі на місяць у них не знайдеться.

– Величезна сума для них! А що ще я маю зробити? Зі своєї кишені один оплачувати няньку для матері? А жити ми на що будемо?

– Марино, єдиний варіант – ти! Хоча почекай, є ж Христина… Нехай вона переїжджає до бабусі, й доглядає її. Добре, як мені відразу це на думку не спало!

– Борю, навіть не думай, – похитала я головою, – випускний клас, доньці зараз тільки про навчання треба думати!

– Ти розумієш, що вона не вступить до інституту, якщо переїде до твоєї матері? Вона не матиме часу навіть уроки робити!

– Та й не хочу я психіку дитині ламати, твоя мати – мегера, вона з Христиною погано поводитиметься.
Ні, Борю, дочку я на поталу не віддам!

– Тоді сама до матері вечорами їзди, – розлютився Борис, – ти маму без допомоги кинути пропонуєш? Валька з Оленкою вже від неї відмовилися, доглядальниця їх теж не влаштувала. Який ще вихід із ситуації ти бачиш?

– Я сказав, нехай Христина переїжджає до бабусі! Це її рідна людина, наша дочка вже доросла, вона цілком може і приготувати обід, і квартиру прибрати.

– Ага, і твою матір на ручках у ванну віднести! Так?! Боря, я не хочу з тобою сваритись. Наша дочка з твоєю матір’ю не житиме! І крапка!

Ми посварилися, і не збиралися один одному йти на поступки.

Дійшло до того, що я зібралася подавати на розлучення. Якщо чоловік серйозно має намір зробити з нашої спільної доньки доглядальницю для своєї старої матері, то нам більше не по дорозі!

Жертвувати дитиною заради забаганок чоловіка, я не збираюся! А ви що скажете з цього приводу? Слушне рішення ухвалив рідний батько? Чи повинна донька брати в цьому участь? Можливо у вас є слушна порада?