Брата Дарина зненавиділа відразу, як тільки побачила його у своєму ліжечку. Ще кілька днів тому вона спала під своєю улюбленою ковдрою з веселими різнокольоровими ведмежатами.

Брата Дарина зненавиділа відразу, як тільки побачила його у своєму ліжечку. Ще кілька днів тому вона спала під своєю улюбленою ковдрою з веселими різнокольоровими ведмежатами.

А сьогодні, коли бабуся привела її додому, вона виявила в  ліжку якусь маленьку, зморщену істоту, яка огидно хрюкала, зображуючи щось на зразок плачу.

Але найгірше було те, що батьки, замість того щоб зрадіти приходу дочки, схилилися над “цим” і ласкаво сюсюкали.

Потім мама нарешті підняла голову і радісно промовила:

— Ось, Дарина, твій братик. Його звуть Ігор.

Дарина обережно підійшла до ліжечка, притиснулася обличчям до дерев’яного бортика і втупилася в брата.

Коли бабуся розповідала їй, що мама поїхала в лікарню за дитинкою, та уявляла велику, красиву ляльку, яку вона буде годувати із соски і катати в колясочці.

А батьки принесли додому не зрозумій кого! Та ще й в її ліжечко поклали!

Як тільки дорослі вийшли на кухню, намилувавшись немовлям, Даринка просунула руку між рейками і, схопивши брата за ногу, спробувала витягнути його з  ліжка.

Але непроханий гість, мало того що застряг, не бажаючи покидати чуже  ліжко, так ще й завищав так, що дівчинка злякалася і сховалася.

Вона забилася під стіл і завмерла, намагаючись не видавати ні звуку. У вухах дзвеніло від гучного плачу немовляти, а серце калатало так, ніби зараз воно вискочить з грудей.

Вона ніяк не могла зрозуміти, чому цей кричущий малюк викликає у всіх стільки радості, в той час як їй, Даринці, сумно і прикро.

У кімнату влетіли батьки. Мама схопила на руки плачучу дитину, а тато опустився на коліно і, суворо подивившись на доньку, сказав:

— Дарина, так поводитися не можна! Ігор — твій брат, і ти повинна піклуватися про нього, а не ображати!

Мама, притискаючи до грудей немовля, додала:

— Ми тебе попереджали, що не можна чіпати братика брудними руками, а ти, зла дівчинка, хотіла йому нашкодити!

Дарина відчула, як очі наповнюються сльозами. Їй було страшно. Ніколи раніше батьки не розмовляли з нею в такому тоні.

— Що ти хотіла зробити з братиком? — грізно запитав батько, силоміць витягуючи дочку з-під столу.

— Дарина, відповідай! — підливала масла у вогонь мама.

— Це моє ліжечко, — схлипнула дівчинка.

— Не знав, що ти у нас така жадібна! Ми з мамою купили тобі інше, велике ліжко. Сьогодні його привезуть і ти будеш спати на новому місці.

— Не хочу інше! — заревіла дівчинка. — Хочу своє ліжечко!

— Оце ще новини! Ти вже доросла, а поводишся, як мала дитина! Який приклад ти, Дарина, подаєш братику?!

— Це моє ліжечко! — продовжувала плакати дівчинка.

Батько грубо взяв її за руку і відвів в іншу кімнату.

— Залишишся тут, поки не заспокоїшся і не подумаєш над своєю поведінкою! — похмуро вимовив він і вийшов з кімнати, щільно прикривши двері.

Дарина залишилася одна. Вона схопила свого улюбленого плюшевого ведмедика і притиснула до грудей.

На цей момент він виявився єдиним другом, здатним її хоч якось втішити.

Малій було шалено страшно. Здавалося, що світ, в якому вона жила досі, кудись зник, і вона опинилася в зовсім іншому, чужому житті, де близькі люди раптом перетворилися на незрозумілих незнайомців, які називали її дивним ім’ям: Дарина.

Раніше батьки зверталися до неї ласкаво: Даринка, Даруся. Іноді, коли дівчинка пустувала, батьки приймали суворий вигляд і зверталися до неї офіційно, але лагідно – Даринка.

Це було верхом їхнього несхвалення. І раптом, звідки не візьмись, з’явилося це холодне ім’я: Дарина. Дівчинка знову схлипнула. З-за дверей долинали голоси.

— Може, даремно ви з нею так суворо? — схвильовано говорила бабуся. — Їй всього три роки, що вона може розуміти?!

— Вона все розуміє! — різко відповів батько. — Якщо негайно не зупинити її витівки, то невідомо, що вона наступного разу придумає.

— Таку поведінку не можна залишати без уваги! — приєдналася до думки чоловіка мати. — А якби вона покалічила Ігоря? Що б ти тоді сказала?

— Але ж ніхто не постраждав, — продовжувала захищати онуку бабуся.

— Ще б пак, щоб постраждав! Ти сама знаєш, як довго ми чекали на цю дитину! І тепер я нікому не дозволю заподіяти шкоду моєму синові!

Даринка чула голоси, не розуміючи, про що сперечаються дорослі, але інтуїтивно здогадалася, що з цього моменту її життя вже не буде колишнім.

***

— Дарина, чому Ігор плаче? Ти знову ображаєш братика? — роздратовано вимовила мати, вбігаючи в кімнату, де гралися діти.

— Нічого я його не ображала! — огризнулася дівчинка. — Він вирвав сторінку в моїй книжці з казками, і я в нього її забрала. А він, як завжди, розкричався.

— Тобі вже 7 років, а ти поводишся, наче маленька! — мати з обуренням подивилася на дочку і взяла на руки сина. — Ти повинна поступатися Ігорку, бо він твій молодший братик!

А ти для нього якусь книжку пожаліла. Мені соромно, що у мене виросла така егоїстична дочка.

— Але цю книжку мені подарувала бабуся, — процідивши крізь зуби, пробурмотіла дівчинка. — Я не хочу, щоб він зіпсував мій подарунок!

— Господи, Дарина, про що ти говориш?! Ця книжка і так вся рвана! До того ж, це не привід доводити братика до сліз. Ти зобов’язана його любити!

— А я не хочу його любити, бо він шкідливий, а ви завжди за нього заступаєтеся! — викрикнула дівчинка, виплескуючи весь біль, який накопичувався з тих пір, як у їхній родині з’явився цей хлопчисько. — Я ненавиджу вашого Ігорка!

— Ось, значить, ти яка! — вигукнула мати і, опустивши сина на підлогу, схопила дочку за руку. — Ану, ходімо на кухню, поговоримо.

Цю розмову Дарина запам’ятала на все життя.

Мати шльопала дівчинку по губах і трясла за плечі, примовляючи, яка у неї невдячна дочка. Незабаром до неї приєднався і батько.

— Подивися, кого ми виростили! Ця дівчинка зізналася, що ненавидить нашого сина! Останнім часом я вже боюся залишати їх наодинці!

— Ну, розповідай, — вступив у виховний процес батько, повернувши Дарину до себе.

Дівчинка заплющила очі. Материнські крики і ляпаси не йшли ні в яке порівняння з холоднокровними покараннями батька.

— Я нічого поганого не зробила, — зриваючи голос, прошепотіла вона. — Він… він сам заплакав. Я його навіть не чіпала.

— Ось як? Ти вважаєш, що дитина буде плакати без причини? Ти, Дарина, не просто зла дівчинка, ти ще й брехуха. А як слід поводитися з брехунами?

— Я не брехуха! — викрикнула Даринка, з жахом спостерігаючи, як батько розстібає ремінь на штанах.

Після покарання, стоячи в темному кутку в передпокої, Даринка для себе зробила висновок: ніколи, за жодних обставин не варто відкрито висловлювати свої думки.

Та й навіщо це робити, якщо все одно ніхто не захоче її зрозуміти і почути. А стусанів і образ можна отримати сповна.

Вона продовжувала ненавидіти брата, вважаючи його винуватцем усіх своїх бід, але робила це, нікому не показуючи справжніх почуттів.

Ігор ріс розпещеною дитиною. Йому діставалося все, про що Даринка навіть мріяти не сміла.

Так, вона не ходила в лахміттях. Батьки дбали про неї рівно настільки, щоб ніхто зі знайомих не звинуватив їх у поганому ставленні до дочки.

Ігор же ні в чому не знав відмови. Варто було йому тільки натякнути, що він мріє про ту чи іншу річ або іграшку, як батьки відразу купували йому бажане.

— Якби ти, Дарина, — любили повторювати батьки, — була такою ж розумницею, як Ігор, то ми із задоволенням і тобі б дарували подарунки. Як то кажуть: що заслужила, те й отримала.

Дівчинка тільки посміхалася у відповідь. Як би вона не намагалася бути хорошою, ніхто це не цінував.

Коли Ігор пішов до школи, це стало ще одним приводом для докорів.

Дарина вчилася слабенько. Точні науки їй не давалися, скільки б вона не сиділа над підручниками.

Вірші запам’ятати було важко, вона вчила їх до пізньої ночі, а в школі, вийшовши до дошки, відразу від хвилювання все забувала.

А вдома отримувала покарання за чергову низьку оцінку.

Ігорю ж навчання давалося з легкістю. А те, що він не розумів, компенсувалося зусиллями репетиторів.

***

У 16 років Дарина пішла з дому, маючи намір ніколи не повертатися до батьків.

Сталося це після того, як вона повернулася з дитячого табору, де провела два літні місяці.

Після втрати бабусі, яка любила онуку, батьки щороку відправляли дочку в табір, щоб «відпочити» від тягаря.

На Ігорка це не поширювалося, він проводив канікули разом з батьками. Приїхавши додому, Дарина на свій жах виявила у себе вошей.

— Не вистачало ще всіх нас заразити! — вигукнула мати і, перш ніж дівчинка встигла зрозуміти, що відбувається, взяла ножиці і обрізала волосся, зав’язане у хвіст.

— Що ти наробила?! — обурилася Дарина. — Я так довго відрощувала волосся, а ти…

— За гігієною стежити треба було! Ось закінчиш школу, поїдеш, тоді й будеш робити все, що захочеш.

А поки я вирішую, кому і як стригтися! Начепила всякої зарази, а тепер обурюється!

— За що ти мене так ненавидиш? — ховаючи сльози і обхопивши голову руками, прошепотіла дівчина.

— За що тебе можна любити? — з викликом відповіла мати.

— Вечір уже, що ви так розкричалися? — запитав батько, заглядаючи в кімнату.

— Подивись на цю нечупару! Вона вошей додому притягла! Ще й істерику влаштувала, коли я їй волосся відрізала.

— Побрий її налисо, та й справа з кінцем. Принести машинку?

— А давай! Якщо по-хорошому не захотіла, нехай взагалі лиса ходить.

— Ні! — верескнула дівчинка. — Краще я з дому піду!

— Давай, давай! Твоє місце якраз з безхатьками, — різко викрикнула мати їй прямо в обличчя.

Дарина вискочила з кімнати, на ходу схопила кросівки і вітровку і вибігла з квартири.

— Може, не варто було з нею так грубо? — запитав батько, коли за дочкою зачинилися двері.

— Терпіти її більше не можу, — стримуючи ридання, відповіла жінка. — Я тобі казала, що потрібно її назад у дитбудинок здати, а ти заладив:

«Незручно, соромно». Переїхали б в інший район і ніхто нічого б не дізнався.

— Сама знаєш, твоя мати була проти. Вона Дарину як рідну любила.

— Ось і забрала б її до себе! Чому я повинна була мучитися стільки років тільки тому, що колись зробила дурницю і дозволила тобі себе вмовити взяти ЦЮ нахабу з притулку?!

***

Дарина спустилася по крутому насипу і опинилася під мостом. Останнім часом це було її улюблене місце, де вона могла посидіти на самоті, приходячи до тями після причіпок матері і батька.

Було зовсім темно, холодно і вогко. Вона застебнула вітровку і сіла на перевернутий ящик.

— Що за красуня до нас завітала? — пролунав голос і з сутінок з’явилася чоловіча постать. — Чую, що цієї ночі мені не доведеться мерзнути наодинці.

Дівчинка підхопилася на ноги, але тут же опинилася в міцних лещатах чоловічих обіймів.

Вона намагалася вирватися, кричала, кусала руку, що затискала їй рот, але сили були нерівні.

Холодна волога обпекла тіло, притиснуте до землі. Але чоловік раптово зм’як і впав на бік.

— Даринка, ти в порядку?

— Ти як тут? — Даша підняла голову і з подивом виявила брата, що стояв поруч. У руці у нього була палиця.

— Вставай, а то застудишся, — Ігор простягнув їй руку і допоміг підвестися на ноги.

— Він же живий? — дівчинка кивнула в бік чоловіка.

— Думаю, так. Я просто його злегка огрів палицею по потилиці. Дивись, він уже заворушився.

— Ходімо звідси швидше, — тремтячим голосом прошепотіла Дарина і потягла брата в бік від страшної людини, яка намагалася підвестися на ноги.

Вони довго бігли. Коли міст залишився далеко позаду, вони зупинилися і, знайшовши лавку, без сил плюхнулися на неї.

— Дякую, що врятував мене, — промовила Дарина, коли дихання повернулося до норми. — Ще трохи і…

— Ніякого «і» бути не могло. Я побіг за тобою відразу, як тільки ти пішла з дому. Так що ти, сестричко, була під моїм непорушним захистом!

— Але навіщо ти пішов за мною? Ніколи не повірю, що батьки послали тебе.

— Тут ти права, батьки не знають, що я пішов. Вони перебувають у щасливій омані, що я безтурботно спочиваю у своєму м’якому ліжечку.

Даринка, я чув усе, що сталося. Мені набридло терпіти знущання над моєю сестрою.

— Жартуєш? На мою думку, ти сам і є причиною всіх моїх нещасть. «Ах, Ігорку, чи не ображає тебе твоя зла сестра?»

А Ігор губки надує, сльози з оченят вичавить і скаржиться: «Так, ображає».

— Згадала! Коли це було?! Я вже три роки на тебе не доношу.

— Цікаво, чому? — недовірливо запитала дівчинка.

— Чому?… Мені анітрохи не подобалося, що батьки тебе гноблять, а з мене намагаються виліпити якогось безвольного слимака.

Щоб ти знала, я завжди тобою пишався і хотів бути таким, як ти. Мир? — хлопчик простягнув руку сестрі.

— Мир, — та відповіла взаємним рукостисканням. — Тільки куди тепер іти, не знаю. Додому я точно вже не повернуся.

— А у мене ось що є! — Ігор витягнув з кишені ключі і потряс перед Дарининим носом. — Прихопив про всяк випадок ключі від бабусиної хати. Можемо туди піти.

— Батьки нас приб’ють, якщо дізнаються, що ми без дозволу…

— Розслабся, сестричко. Бабуся цю квартиру тобі заповіла. Мати за тебе вступила в спадщину.

Я випадково дізнався, що вона її продати по-тихому хотіла, але не вийшло. Так що ти у нас багатійка.

— Це хороша новина! Тоді ходімо швидше, а то я замерзла.

Брат із сестрою взялися за руки і побігли. Тепер Дарина знала, що у неї є опора, і від цього на душі стало так тепло, як давно вже не було.

Так, попереду ще багато буде чого поганого: істерики матері, що Дарина вчить поганому Ігорка, і що погана сестра, якщо не хоче переписати квартиру на молодшого брата.

Але ні Дарина, ні Ігор більше не будуть звертати уваги на батьків. Адже нарешті усвідомили, що вони брат і сестра. Нехай і не рідні по крові.