— Та дасть вона мені пів мільйона, про що тут говорити? — упевнено сказав Сергій. — Райка добра. Ніколи ні в чому не відмовляла.
— А віддавати коли думаєш? — запитала Жанна.
— Віддавати? — брат розсміявся. — Хай чекає. Пів року потягну, а потім скажу, що справа прогоріла. От і все.
Рая завмерла біля дверей ванної.
Вона відійшла від столу всього на хвилину. А брат із невісткою вже вирішили, як її обдурять.
Тиждень тому Сергій зателефонував їй схвильований.
— Раю, я нарешті надумав свою справу відкрити! Приміщення вже придивився, товар підібрав. Залишилося заставу внести та закупитися.
— Сергійку, ну вітаю! — щиро зраділа вона.
— Та постривай вітати… Банк із кредитом голову морочить, а гроші потрібні зараз. Інакше приміщення заберуть.
— Багато треба?
— Пів мільйона.
— Скільки?
— П’ятсот тисяч гривень. Допоможеш?
Рая тоді надовго замовкла. Гроші в неї були: кілька років відкладала. Про заощадження Сергій знав від неї самої.
— Я все поверну, — поспішив запевнити брат. — І ще п’ятдесят тисяч зверху дам. За те, що виручила.
— Не знаю, Сергію. Сума велика.
— Раю, ну я ж не чужий. Ти подумай, добре?
— Подумаю.
Насправді вона майже вирішила погодитися. Крім доньки, брат був її найближчою людиною. Хто ж допоможе, як не вона?
А тепер Рая стояла біля ванної й дослухалася, чи не скаже Сергій хоч щось таке, що змінить почуте.
— Тільки ти з нею лагідніше, — мовила Жанна. — А то ще передумає.
— Та знаю я свою сестру.
Раї так захотілося зайти на кухню й крикнути: «То ось що ти про мене думаєш!» Але вона перевела подих, поправила волосся і повернулася до столу.
— Де це ти так довго? — усміхнувся Сергій.
— Та ось, руки помила.
Жанна підсунула їй тарілку з пирогом.
— Бери, поки свіжий.
— Дякую.
Сергій заговорив про дитинство.
— А пам’ятаєш, як ти мене на великому велосипеді вчила кататися?
— Сама ж ледь уміла, — відповіла Рая.
— Зате командувала! «Крути педалі, не бійся!» А потім відпустила — і я просто в кущі.
— Ти ще тиждень на мене ображався.
— А як ми з кураги компот варили? — засміявся Сергій. — Мало кухню не спалили!
— Бо ти сказав, що вогонь має бути більший.
— Ну, був час…
Рая подивилася на нього. Він усміхався так само, як колись, і від цього їй стало ще болючіше.
Сергій помовчав, а тоді торкнувся її плеча.
— То що, Раю, надумала?
— Про що?
— Та про гроші. Заставу до кінця місяця внести треба.
— Надумала, Сергію. Як же тобі не допомогти?
— Справді? — Він аж випростався. — Дякую тобі, сестричко! Я знав, що можу на тебе покластися.
— Тільки гроші я в різних місцях тримаю. Одразу не зніму, відсотки втрачу. За тиждень зберу частинами.
— Та тиждень я почекаю!
— І ще, — Рая поставила чашку. — Давай розписку складемо.
Сергій на мить перестав усміхатися.
— Розписку?
— Ну так. Я бухгалтер, звикла все оформляти. Тим паче сума не маленька. Зберемося у тітки Валі, родичів покличемо. При них і передам.
Брат глянув на Жанну, потім махнув рукою.
— Та хоч десять розписок! Усе правильно. За тиждень, кажеш? Домовилися.
Коли Рая йшла, Сергій обійняв її біля порога.
— Ти в мене найкраща, чуєш?
— Чую, — відповіла вона.
У ліфті Рая подивилася на себе в дзеркало. Очі були мокрі.
Грошей братові вона не збиралася давати. Але їй хотілося, щоб він відповів за свої слова. Не тільки перед нею — перед родиною.
Упродовж тижня Сергій дзвонив майже щодня.
— Ну як, Раю? Збираєш?
— Потроху.
— Дивись, ти там не затягни. Я вже людям пообіцяв.
— Пам’ятаю, Сергію.
Після одного такого дзвінка Рая довго тримала телефон у руці. Пригадала, як маленький Сергійко біг до неї через двір із розбитим коліном.
— Раю, болить!
— Зараз помажу. Потерпи.
— Тільки подмухай, щоб не пекло!
Вона була старша за нього всього на п’ять років, але завжди почувалася відповідальною за брата.
— Куди ж усе поділося, Сергійку? — прошепотіла вона.
Змінюватися він почав після знайомства з Жанною. Рая бачила, як часто брат підлаштовується під дружину. Та цього разу він сам, без жодних підказок, сміявся, розповідаючи, як її обдурить.
У суботу всі зібралися у тітки Валі. Щойно сіли за стіл, Сергій дістав із кишені складений аркуш.
— Ну що, рідні мої, не будемо відкладати. Рая допомагає мені стати на ноги, а я, як чесна людина, усе оформлюю.
Він посунув папір до сестри.
— На, Раюшо. Почитай, розпишись.
Рая не торкнулася розписки.
— Це добре, що ти її приніс. Я от згадала нашу розмову у вас удома.
— Яку ще розмову? — Сергій перестав усміхатися.
— Не зі мною. З Жанною. Ту, що відбулася, поки я з ванної виходила.
Жанна поклала виделку.
— І що ж ти там почула?
— Що я добра і завжди тобі допомагаю, — Рая дивилася на брата. — А ще що ти пів року потягнеш, а потім скажеш, ніби справа прогоріла.
За столом стихли розмови.
— Та ну тебе, — Сергій нервово всміхнувся. — Не було такого.
— Було. Я кожне слово чула.
— Тобі здалося! — різко сказала Жанна. — Ми нічого такого не говорили.
— Я ж поруч стояла. Не здалося мені.
Сергій забрав руку з аркуша.
— Не думав я, що ти такою скнарою станеш. Шкода грошей — то скажи прямо. Навіщо оце вигадувати? Гроші, знаєш, людей псують.
— От саме! — підхопила Жанна. — Скажи чесно: не хочеш давати. А брата навіщо обмовляти?
Рая відчула, як затремтіли руки.
— Я ж тобі вірила, Сергію. Уже збиралася допомогти.
— А тепер передумала і шукаєш причину?
Він говорив упевнено, і Рая бачила, як родичі розгублено перезираються. Довести почуте вона не могла.
— Досить, — сказала тітка Валя.
Сергій повернувся до неї.
— Тітко, ну ви ж бачите…
— Бачу. Прибери розписку.
— Але ж…
— Прибери, я сказала.
Він зім’яв край аркуша, але зі столу не забрав.
— Ти до мене тиждень тому приходив, пам’ятаєш? — запитала тітка.
— Приходив. І що?
— Грошей просив. П’ятсот тисяч.
Рая глянула на брата.
— Ти й у тітки просив?
— Я думав… — Сергій почервонів. — Та я просто запитав.
— А про те, що сестру вже попросив, мені чому не сказав? — тітка Валя не відводила від нього очей. — Я ще думаю: звідки в мене такі гроші? А ти сидиш, жалієшся, що допомогти нікому.
— Я не знав, чи Рая погодиться.
— То ти хотів і в неї взяти, і в мене? А може, ще до когось пішов би?
— Та ні ж!
— А потім сказав би, що справа прогоріла? Як оце сестрі збирався сказати?
Сергій мовчав.
— Не дам я тобі нічого, — зітхнула тітка Валя. — І перед сестрою тобі соромно має бути.
Рая підвелася.
— Я ці гроші роками збирала. І все одно допомогла б тобі, Сергію. Ти мій брат.
— То допоможи! Я ж кажу, поверну.
— Я чула, що ти казав Жанні. Не отримаєш ти від мене ні гривні.
— Оце так, — озвався хтось із родичів. — У сестри просив, у тітки… Добре, що зараз з’ясувалося.
— Я вам не школяр, щоб мене соромити! — огризнувся Сергій. — Так, просив у обох. Якби Рая відмовила, сподівався на тітку. Що тут незрозумілого?
— А те, що ти сестру дурити збирався, теж незрозуміло? — спитала тітка Валя.
— Та не збирався я!
— Свою справу сам підіймай. Своїми руками й головою. А не грошима, які не збираєшся повертати.
Сергій схопив розписку зі столу.
— Та тьху! Ходімо, Жанно.
Вони пішли, грюкнувши дверима.
Рая ще трохи посиділа з родичами, але розмова вже не клеїлася. Вона попрощалася, одягнулася й вийшла надвір.
Біля зупинки її наздогнав Сергій.
— Раю, зачекай. Я щодо розписки серйозно!
Вона зупинилася.
— Я поверну тобі гроші, ось тобі хрест! Хочеш, просто зараз до нотаріуса поїдемо? Усе завіримо.
— Ні, Сергію.
— Та чого ти? Через дурну розмову тепер мені життя зіпсуєш?
— Через дурну розмову? — перепитала Рая. — Ти хоч раз сказав, що шкодуєш?
— Я ж пояснюю: ти не так зрозуміла.
Рая похитала головою.
— Вибач. Мені час.
— Куди тобі час? Додому, до телевізора? — крикнув він їй услід. — Ще й рідного брата тепер втратила!
Рая не відповіла. Вона пішла до зупинки, а Сергій залишився стояти посеред тротуару.
Відтоді вони не спілкуються. Від родичів Рая дізналася, що брат так і не відкрив своєї справи.