Чоловік прийшов із роботи. Зайшов на кухню та сів за стіл. Дружина поставила на стіл сковорідку зі смаженою картоплею, поряд сало та солоні огірки. За два місяці життя з молодою дружиною він уже звик, що обід завжди чекає на нього на столі:

– Аванс переказали на картку, шість тисяч, – сказав він, уплітаючи картоплю.

– Мені теж три, – дружина посміхнулася, – Новий рік відзначимо.

– Купиш все до Нового року, та моїм батькам якісь подарунки, не великі, але оригінальні.

– А моїм?

– Аня, у нас зарплатня буде тільки після новорічних свят, нам якось прожити треба.

– Вадиме, я не зрозуміла, чому твоїм батькам потрібно купити подарунки, а моїм – ні?

– Тому що мої нам цю квартиру купили, а твої тільки шафу і цей холодильник найдешевший!

– Вадиме, до чого тут це? Ми ж із тобою сім’я і в нас має бути все порівну.

– Однак, я отримую за місяць вісімнадцять тисяч, а ти – десять. Де ж твоя рівність?

– Але ж…

– Ось і слухай, що чоловік каже!

На очах Ганни з’явилися сльози, вона схопилася з-за столу і пішла в кімнату. Сіла на ліжко і тихенько заплакала.

Два місяці минуло після весілля. Спочатку все йшло непогано, але з кожним днем ​​вона все більше і більше відчувала, що в сім’ї головний чоловік, а вона так – наче прислуга:

– Ну чому він став таким? Так, його батьки купили квартиру, його родичі надарували більше подарунків на весілля.

– Але до чого тут все це? Адже ми кохаємо одне одного… А може кохали? А кохання вже минуло, і тепер все вимірюватиметься у квадратних метрах і гривнях.

– Гаразд, Аня! – чоловік сів поруч. – Купи й своїм, що-небудь! Тільки не дороге.

– Вадим, ну чому ти таким став? – Вона уткнулася йому в плече, продовжуючи плакати.

– Життя таке, – повчально промовив чоловік. – Ореш, ореш за ці вісімнадцять тисяч…

– Ми ж із тобою молоді. У нас все попереду.

– Твої батьки вже літні, а все в старій двокімнатній живуть і від зарплати до зарплати виживають.

– Іди до свого батька на завод, на шкідливе виробництво, там більше заробляють.

– Ти там хоч раз була? Батько начальником працює і на легені скаржаться, задихається постійно. А в мене освіта середня спеціальна. Ким мене візьмуть? У кращому разі формувальником. Хочеш, щоб я за кілька років загнувся?

– Я хочу жити нормально, – Аня з якоюсь надією подивилася на свого чоловіка.

– І я хочу, і все для цього роблю. Якщо ми подаруємо подарунок моїм батькам, вони подарують нам щось дорожче, або дадуть грошей. Від твоїх – жодної віддачі немає, гроші тільки даремно витратимо.

– Вадиме, хіба все в грошах вимірюється? Вони ж мої батьки!

– Все, пішли спати, – роздратовано промовив чоловік. – Нічого ти у сімейному житті не розумієш.

…Закохалася Ганна у свого майбутнього чоловіка саме за самостійність. Він постійно твердив, що житимуть окремо від батьків, самі з усіма труднощами впораються.

Після весілля, яке відбулося у жовтні, Ганна жодного разу не ходила в гості до батьків, у свій рідний дім, спілкувалася лише телефоном. У душі боялася чоловіка.

Декілька разів до них у гості приходила мама Вадима. Вона почувала себе в їхній квартирі господаркою. Аня намагалася не звертати на це уваги. Про взаємини свекрухи та невістки вона чула.

Свекра вона бачила лише один раз на весіллі. Він там був такий серйозний, що Аня мимоволі відчувала перед ним ніяковість. Але несподівано ставлення до нього у невістки змінилося.

Того дня, перед Новим роком, вона повернулася з роботи. Чоловік зателефонував і сказав, що затримається.

Він працював на верстаті й наприкінці місяця часто затримувався на роботі. Ганна приготувала вечерю і чекала чоловіка з роботи.

Раптом пролунав дзвінок домофона.

– Хто? – Підняла вона слухавку.

– Аня, це я твій свекор.

– Заходьте!

Він зайшов все такий же серйозний, але в зимовій куртці та шапці виглядав трохи простіше.

– Доброго дня, Ганно!

– Здрастуйте, Борисе Григоровичу! Проходьте на кухню!

Той роздягся і пішов слідом за невісткою. Аня одразу налила гарячого супу, та поставила перед ним.

– Їжте!

– Дякую! Гарна ти господиня, – спробував, – смачно!

Після того, як з супом було покінчено, невістка налила чай, а свекор запитав:

– Не кривдить тебе Вадим?

– Ні, – але при цьому опустила голову.

– Він у мене характером у матір, вічно вони чимось незадоволені, – потім усміхнувся. – Я ось чого прийшов.

– Давайте, на Новий рік приходьте до нас та й батьків своїх запроси. Вже два місяці після весілля минуло, а ми все, як чужі.

– Вони не прийдуть.

– Давай їх номери телефонів, сам їм зателефоную!

Він записав номери свата та свахи у свій телефон.

І тут у квартиру зайшов молодий господар квартири. Дружина вибігла його зустрічати, радісно посміхнулася:

– У нас гість, твій тато.

Вадим кинувся на кухню:

– Привіт, тату! – радісно потиснув руку.

– Привіт, сину! – кивнув на стілець навпроти. – Сідай! Господиня тобі вже суп насипає.

– Тату, а що ти надумав зайти? – З деяким побоюванням запитав син.

– Перевірити, як ви живете і запросити вас, та батьків Ганни до нас на Новий рік, – він підвівся з-за столу. – Гаразд, я пішов. Післязавтра до сьомої вечора чекаю!

Новий рік минув, на диво, весело. Борис Григорович відразу знайшов спільну мову зі сватом та свахою. Миттєво переривав усі спроби своєї дружини чи сина заговорити зарозуміло.

У момент зустрічі Нового року всі вже були веселі та щасливі. Загадали бажання.

Всю новорічну ніч танцювали, міняючись парами. Борис Григорович сказав, щоб краще дізнатися один про одного.

Все свято Ганну не залишала думка, що її свекор, наче прощається з усіма і хоче, щоб вони залишалися однією сім’єю. До того ж вона помітила, що у нього є проблема з диханням.

Рік, що настав, відразу обдарував Аню радісною подією, її взяли на роботу в нову філію банку в кредитний відділ, обіцяли двадцять тисяч на місяць і кар’єрне зростання.

А оскільки в неї вища освіта і вона на відмінно склала тести при прийнятті на роботу, то через пару місяців вона стала провідним фахівцем, і зарплата стала вищою, ніж у чоловіка.

Той ще намагався вдавати із себе главу сім’ї, але аргументів для цього у нього ставало все менше і менше.

Тут сталося, здавалося непоправне. Борису Григоровичу оголосили страшний діагноз – невиліковна хвороба легенів. Він потребував лікування за кордоном, вартість якого близько двох мільйонів гривень.

Його дружина та син швидко зрозуміли марність спроб знайти таку суму. Навіть, якщо продадуть його машину та обидві квартири – все одно не вистачить.

І тоді Ганна пішла до директора банку.

– Здрастуйте, Ігорю Кириловичу!

– Доброго дня, Аня Захарова! Що сталося?

– Моєму свекру необхідне лікування за кордоном. Мені потрібний кредит у два мільйони гривень.

– Захарова, а тобі не здається, що це надто велика сума, навіть для співробітниці нашого банку, тим паче молодої.

– Ні мені, ні родичам, більше нема де взяти ці гроші.

Директор задумався, на його обличчі ковзнула загадкова посмішка.

– Тоді слухай, Ганна Захарова. Наш банк молодий, добрих фахівців не вистачає. Нам терміново потрібний начальник кредитного відділу, і я не знаю кого поставити, – знову посміхнувся. – Ти впораєшся?

– Я? – Дівчина навіть на хвилину забула, з якого приводу прийшла в кабінет до директора.

– А що? Дівчина ти розумна, фахівець добрий. До того ж отримаєш безвідсотковий кредит на десять років, – вигляд директора став серйозним. – Але у мене одна умова. Для тебе досить жорстке.

– Яке?

– Ми укладемо з тобою усний договір, про який ти ніколи нікому не розповіси. Ти протягом п’яти років не підеш у декретну відпустку.

– Просто хочу, щоб у цьому відділі начальники не змінювалися. Згодна? Даю тобі п’ять хвилин на роздум. Не погодишся – цієї розмови у нас із тобою не було.

– Ми ж хотіли дитину цього року. Вадим став іншим. Наші батьки стали дружити між собою. Але в цьому заслуга Бориса Григоровича, і онук у нього з’явиться, коли дідуся вже не буде в живих.

– Я згодна!

– Чудово! Зараз напишу наказ і по обіді оголошу про це співробітникам твого відділу, – директор усміхнувся. – Так, Аня, найголовніше. Я дуже ризикую, ставлячи тебе на цю посаду. Ти не повинна схибити.

– Не схиблю, – твердо відповіла дівчина.

– От і добре.

– А кредит?

– Ти ж тепер начальник кредитного відділу. Сама й оформляй! Я підпишу.

…Збиратись на Новий рік стало у них традицією. Батьки з гордістю дивилися на своїх, таких солідних, попри молодість, дітей. По черзі вимовляли тости, починали, звісно, ​​з Бориса Григоровича.

– П’ять років тому ми тут зібралися вперше. Тоді я був упевнений, що це буде мій останній Новий рік з вами.

– Але тоді ще не знав, яка прекрасна дівчина стала дружиною мого сина. Аня, хочу, щоб Дід Мороз почув наші прохання і подарував вам синочка, або донечку.

– Дякую, Борисе Григоровичу! – Дівчина утерла сльозинки з очей і посміхнулася. – Дід Мороз уже виконав ваше бажання – у вас через п’ять місяців буде онук…

Дякую, шановні читачі, за ваші коментарі, та вподобайки. Хай Вам щастить!